5. Дотримання права на приватність в україні

Право на приватність визнається в Україні на конституційному рівні. Стаття 30 Конституції України захищає територіальну приватність («кожному гарантується недоторканність житла»), стаття 31 – комунікаційну приватність («кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції»), стаття 32 – інформаційну приватність («ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України», «не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди»), а стаття 28 – деякі аспекти тілесної приватності («жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам»). Але інші частини статтей 30, 31, 32 Конституції, які формулюють вичерпний перелік підстав для втручання в право на приватність і умови для такого втручання, не отримали достатнього розвитку в законах і підзаконних актах. Доволі нечітке формулювання або взагалі відсутність регламентування дозволених випадків втручання в право на приватність, обсягу та способів втручання є найбільш невирішеною проблемою в законодавчому регулюванні дотримання права на приватність, що породжує численні порушення цього права в практиці.

Захист персональних даних

В Україні відсутнє належне законодавство щодо захисту персональних даних, яким би визначалися підстави та порядок збирання таких даних, їхнє оброблення, захист та використання. Відповідно, відсутній державний орган, що здійснював би незалежний контроль за збиранням, збереженням та використанням персональних даних органами державної влади.

Аналізуючи іноземний та український досвід, можна навести критерії, що визначають, чи є захист персональних даних належним і чи забезпечує він дотримання прав людини, і охарактеризувати відповідність українських реалій таким критеріям:

1) Персональні дані повинні бути отримані законним шляхом: тобто має бути чітко визначений порядок їхнього отримання та встановлена відповідальність за їхнє отримання незаконним шляхом. Українським законодавством не визначено законні шляхи збирання інформації про особу та не існує кримінальної відповідальності за незаконні шляхи збирання персональних даних.

2) Персональні дані повинні збиратися з відома або зі згоди особи: адміністративна практика та законодавство дозволяють збирати персональні дані органам державної влади в інтересах національної, економічної і громадської безпеки чи з метою захисту прав людини взагалі без відома особи.

3) Персональні дані повинні використовуватися тільки в тих цілях, в яких вони були зібрані. Це стосується також заборони об’єднувати всі отримані персональні дані з різною метою під одним кодом (ідентифікаційним номером), що становить пряму загрозу правам і основним свободам людини. Проте саме така концепція втілюється зараз органами державної влади, які користуються відсутністю закону про захист персональних даних. Метою державної концепції є об’єднання всіх даних про особу (дані про лікування, місце проживання, особисті дані, дані про кримінальне та адміністративне переслідування, податкова історія, кредитна історія, пенсійний рахунок, банківські рахунки, біометричні дані та багато інших) до єдиної автоматизованої системи під одним кодом для кожної особи. Значний обсяг персональних даних планується розмістити в електронних паспортах кожної особи. Така концепція, серед іншого, пояснюється нібито новими вимогами ЄС до паспортів іноземців, що перетинають його кордони. Слід зазначити, що об’єднання всіх зібраних даних про особу під одним кодом суперечить практиці більшості демократичних країн.

4) Персональні дані повинні збиратися в мінімальному обсязі відповідно до мети їхнього збирання. Українським законодавством не визначено обсягу даних про особу, що можуть збиратися. Тому є широко поширеною практикою збір персональних даних про особу, що не відповідає меті збору цих даних, особливо органами державної виконавчої влади, місцевого самоврядування та комерційними структурами.

5) Персональні дані повинні бути точними, а також мають бути доступними для особи, якої вони стосуються (носія персональних даних). Загальна адміністративна практика свідчить, що особа не має доступу до інформації про себе, якою володіє орган державної влади. Найчастіше особа просто не знає про наявність її персональних даних у того чи іншого органу влади, оскільки вони не зобов’язані повідомляти її про такі дії.

6) Персональні дані мають бути знищені після того, як мета, з якою вони збиралися, досягнута і в них немає більше потреби. Законодавством не передбачені підстави та процедури знищення персональних даних, а також порядок їх використання після того, як зникає мета їх збору (наприклад, матеріали оперативно-розшукової справи щодо особи).

Отже, в українському законодавстві чітко не визначено жодного зі згаданих вище критеріїв. Інформаційній приватності загрожують усі існуючі законопроекти щодо реєстрації та ідентифікації особи, які взагалі не враховують необхідності захисту інформації про особу (базовий закон про захист персональних даних відсутній, парламентом прийнятий у першому читанні відповідний законопроект, який потребує суттєвої переробки). Усі вони базуються на застосуванні єдиного багатоцільового ідентифікаційного коду особи, введення якого буде порушувати усі визнані принципи захисту персональних даних, оскільки призведе до можливості об’єднувати між собою різні реєстри, тобто бази даних, в яких міститься та чи інша персональна інформація, без згоди особи.

На цей час основним електронним класифікатором, на основі якого відбувається збір та обробка персональних даних громадян України, є ідентифікаційний код, що надається Державною податковою адміністрацією. Сфера його використання постійно розширюється і виходить далеко за межі тієї мети, з якою він був запроваджений – податковий облік. За відсутності ідентифікаційного коду неможливими є легальне працевлаштування, доступ до пенсійного забезпечення, реалізація права на освіту, отримання стипендій та допомоги з безробіття, оформлення субсидій, відкриття банківських рахунків, реєстрації суб’єктом підприємницької діяльності тощо. Фактично складається адміністративна практика використання ідентифікаційного податкового номера, для цілей, не передбачених Законом про єдиний реєстр фізичних осіб – платників податку. Це, безумовно, є порушенням міжнародних стандартів.