10. Контрольні питання

1. Яке значення має право на мирні зібрання для реалізації інших основоположних прав та свобод?

2. Яким чином міліція може посприяти реалізації громадянами права на мирні зібрання?

3. Які підстави існують для обмеження права на мирні зібрання?

4. У чому відмінність між дозвільним та повідомним характером проведення мирних зібрань?

5. До яких заходів можуть вдаватися працівники міліції для підтримання правопорядку під час проведення мирного зібрання?

6. Які вимоги пред’являються до працівників міліції під час припинення зібрання?

7. Який порядок застосування сили, спеціальних засобів та вогнепальної зброї під час мирних зібрань? Як зміняться умови їхнього застосування якщо мирне зібрання втратить свій мирний характер та набуде насильницького характеру?

8. Які переваги і недоліки застосування водометів, гумових куль, сльозогінного газу інших спеціальних засобів для припинення громадських заворушень? Чи можуть вони привести до серйозних ушкоджень і як цього уникнути?

9. Як повинні діяти працівники міліції щодо мирного зібрання, стосовно якого є ухвала суду про заборону проведення, яке однак проводиться?

10. Що таке контрдемонстрація? Які дії щодо контрдемонстрації з боку працівників міліції Ви вважаєте правильними?

11. Що таке спонтанна демонстрація? Чи є спонтанна демонстрація правопорушенням? Які дії працівників міліції щодо спонтанної демонстрації Ви вважаєте правильними?

12. Яка відповідальність передбачена за правопорушення у сфері реалізації свободи мирних зібрань? Як ви вважаєте, який склад правопорушення щодо реалізації свободи мирних зібрань доцільно додатково запровадити до чинного законодавства?

11. Література

1. Проект руководящих принципов ОБСЕ БДИПЧ по подготовке законодательства о свободе собраний. – Варшава, 2005

2. Тополевський Р. Правове регулювання свободи зібрань в системі джерел права України: колізії, непорозуміння чи злий жарт// Свобода мирних зібрань та об’єднань в Україні. – Харків: Фоліо, 2002. – с.73-78

3. Речицький В. Дух закону і буква права// Свобода висловлювання і приватність. – 2001. – №1. – с.10-13

4. Права людини у діяльності міліції/ Посібник з активних методів навчання. – Харків, 2006

5. Банікевич І.В. Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів: Наук.-практ. посібник. – Х.: Вид-во НУВС, 2001

6. Буроменський М.В. Право на свободу асоціації та на проведення мирних зборів// Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст. – К.: ЗАТ «ВІПОЛ», 2004. – с.621-626

7 . Владимир Чемерис: «Для милиции не должно иметь значения, собираются люди 7 ноября на митинг или на футбольный матч»//http://www.glavred.info. – 06.11.2005

Г лава 10. Ефективне розслідування випадків порушення прав людини

План

1. Зобов’язання України в галузі захисту прав людини.

2. Підстави, органи та інстанції розслідування випадків порушення прав людини.

3. Ознаки «ефективного розслідування».

4. Найбільш типові порушення в ходе розслідування випадків порушення прав людини.

5. Шляхи оптимізації розслідування порушень прав людини в Україні.

6. Література

Розслідування – вид правоохоронної діяльності в процесі якої здійснюються цілеспрямовані пошукові, перевірочні, контрольні та правові дії, спрямовані на повне й швидке встановлення факту правопорушення; осіб, які скоїли правопорушення; встановлюються, досліджуються, оцінюються численні фактичні обставини правопорушення та мотиви його здійснення.

Ефективне розслідування випадку порушень прав людини – розслідування, яке повністю відповідає принципам ефективності, – тобто є неупередженим, швидким, невідкладним, прозорим та приводить до певного результату у вигляді визначення і покарання осіб, які є відповідальними в порушенні прав людини.

Порушення прав людини – небажання брати до уваги або свідоме ігнорування державою чи її представниками прав, які належать людині від народження, без дотримання яких людина не може існувати як повноцінна суспільна істота.

Суб’єкт розслідування випадку порушень прав людини – державна, недержавна або міждер­жавна інституція, або орган, або організація, або людина, метою яких є розгляд усіх обставин випадку порушення прав людини; виявлення осіб, винних у порушенні, та підготовка матеріалів для притягнення їх до відповідальності.

Захищена у правовому сенсі людина – ознака розвинених держав. Саме тому питання правового захисту стає все більше й більше актуальним в Україні, яка обрала політику євроінтеграції, демократизації, гуманізації, формування громадянського суспільства. Як держава, яка ратифікувала Європейську Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (ЄКПЛ), Україна сьогодні бере на себе зобов’язання простежити, щоб права людини були включені в національне законодавство [1]. Один із важливих принципів даного законодавства – можливість захисту всіх осіб, хто вважає, що їхні права були порушені. Процедури оскарження в різних країнах можуть відрізнятися, але принцип залишається незмінним. Ті, хто мають на це вагомі підстави, скаржаться на порушення прав людини, їхня скарга розглядається, кожний випадок має бути ефективно розслідуваний та, в разі потреби, національні власті присуджують їм компенсацію. У тому ж разі, якщо всі можливості оскарження на національному рівні вичерпані, скарга передається до Європейського суду з прав людини. Проте така очевидна і прозора процедура в житті найчастіше стикається з величезною кількістю перешкод і далеко не завжди ефективна. Саме тому, якщо національні власті відмовляються розглядати подібну скаргу, така відмова теж є порушенням прав людини.

Аналіз зарубіжного досвіду показує, що довіру й пошану суспільства можна підтримувати тільки тоді, коли всі скарги на правоохоронні органи розглядаються незалежною комісією, а результати її роботи оприлюднюються [2]. Це значить, що міліція має розслідувати скарги на своїх колег лише в дуже окремих випадках – і навіть у цьому разі необхідна регулярна перевірка результатів таких розслідувань. Якщо ці скарги стосуються роботи міліції, спеціальна комісія повинна перевірити офіційну документацію.

Сьогодні Україна робить значні зусилля для інтеграції в міжнародне співтовариство і, зокрема, в європейське юридичне поле. З цією метою наша країна підписала і ратифікувала цілу низку міжнародних правових актів, виконання яких гарантує дотримання прав людини. Як найважливіші акти, що безпосередньо стосуються сфер інтересів і діяльності органів внутрішніх справ слід виділити Конвенцію проти катувань та інших видів жорстокого, нелюдського або принижуючих гідність видів поводження чи покарання, Декларацію про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання, Декларацію про право і обов’язок окремих осіб, груп і органів суспільства заохочувати і захищати загальновизнані права людини та основні свободи, Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод [2].

Цим українська держава взяла на себе певні зобов’язання щодо створення і підтримки певних стандартів у правоохоронній і судовій діяльності. І, в першу чергу, відзначимо, що взяте Україною зобов’язання держави захищати право на життя на підставі закону включає встановлення ефективних кримінальних законів, щоб перешкодити злочинним посяганням проти особи. Крім того, кримінальні закони мають бути підкріплені ефективною правоохоронною системою для запобігання подібним посяганням і залучення до відповідальності у разі їх здійснення. На практиці це означає, що мають існувати добре оснащені правоохоронні органи та суди, дієві процедури звинувачення і виконання покарання відносно злочинців, а також ефективні й дієві процедури розслідування випадків порушення прав людини.

Слід зазначити, що будь-яка людина, яка вважає, що її права були порушені, має право звернутися до національних і зарубіжних правових інстанцій та вимагати негайного й ефективного розслідування. Для цього сьогодні в законодавстві України і в нормативних актах, які Україна ратифікувала, існує цілий ряд положень. Так стаття 55 Конституції України прямо вказує, що «права та свободи людини і громадянина захищаються судом», гарантує кожному право на захист своїх прав Омбудсменом, усіма національними та міжнародними судовими процедурами й установами. УПК України чітко обумовлює принципи проведення розслідування (всебічність, повнота, об’єктивність, незалежність) і терміни проведення розслідувань. Так, ст.22 KПК України описує принципи, за якими розслідуються справи – це «всебічне, повне та об’єктивне дослідження обставин справи» [17]. У коментарях до УПК під всебічністю мається на увазі «висунення та перевірка всіх можливих версій загального характеру щодо подій злочину, мотивів і мети вчинення злочину, ретельне вивчення обставин скоєння злочину», під повнотою дослідження слід розуміти системну оцінку всіх допустимих і належних доказів. Що стосується термінів слідства – то воно має вкладатися в рамки, встановлені термінами досудового слідства – 2 місяці, після чого вони вже розширюються тільки за розпорядженням прокурора області, АР Крим [17]. В окремих статтях обумовлюються також такі принципи, як «гласність судового розгляду» (ст. 20), «прокурорський нагляд у кримінальному судочинстві» (ст. 25) [17]. Таким чином, можна сказати, що сьогодні в Україні обумовлені деякі, але не всі принципи ефективного розслідування.

Стаття 13 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод проголошує право кожного на ефективний засіб правового захисту і безпосередньо вказує, що «кожний, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в державному органі, навіть якщо це порушення вчинене особами, що діяли в офіційній якості» [3, 4]. У статті 5 декларації ООН «Про право і обов’язок окремих осіб, груп і органів суспільства заохочувати і захищати загальновизнані права людини та основні свободи» йдеться про обов’язок держави провести «негайне та неупереджене розслідування» або забезпечити «проведення розслідування кожного разу, коли є розумні підстави вважати, що на будь-якій території, що знаходиться під її юрисдикцією, відбулося порушення прав людини та основних свобод». У статті 8 декларації ООН «Про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання» вказується на те, що «будь-яка особа, яка стверджує, що вона піддавалася катуванням або іншому жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність виду поводження чи покарання з боку офіційної особи або за її підбурюванням, повинна мати право на те, щоб пред’я­вити скаргу компетентним органам відповідної держави, і на те, щоб справа була неупереджено розглянута ними». Стаття 9 тієї ж декларації говорить про те, що «кожного разу, коли є розумні підстави вважати, що мали місце катування, компетентні органи відповідної держави мають негайно почати неупереджене розслідування, навіть якщо офіційно не було пред’явлено скарги» [5].

Таким чином, кожний може вимагати як розслідування своєї справи, так і покарання винних. З цими намірами особа може звернутися до деяких інстанцій та інститутів як вітчизняних, так і зарубіжних. Серед вітчизняних суб’єктів розслідування випадків порушення прав людини, до яких слід у першу чергу звернутися, можна виділити Управління Інспекції роботи з особовим складом департаменту внутрішньої безпеки головного управління боротьби з організованою злочинністю МВС України (ДВБ ГУБОЗ МВС України) і Управління внутрішньої безпеки департаменту внутріш­ньої безпеки головного управління боротьби з організованою злочинністю МВС України (УВБ ДВБ ГУБОЗ МВС України) (що здійснюють внутрішньовідомчий контроль дій міліції) та прокуратуру (нагляд за діями міліції). Ці інстанції мають досить широкі повноваження і в їхній компетенції провести розслідування різних інцидентів, коли права людини або групи осіб порушилися.

Так метою діяльності підрозділів УВБ та інспекції з особового складу є досягнення такого рівня захищеності інтересів МВС, яка відповідає критеріям безпеки. Це в першу чергу виражається у протидії протиправній діяльності працівників, створення умов, які перешкоджають вчиненню правопорушень, мінімізації умов, що сприяють вчиненню правопорушень тощо. Департамент внутрішньої безпеки (ДВБ ГУБОЗ МВС України) був створений у системі МВС України з метою забезпечення внутрішньої безпеки органів внутрішніх справ Наказом Міністра внутрішніх справ України № 1104 від 10.12.2001р., відповідно до рішення колегії МВС України від 11.05.2000р. № 5км/2. 15.03.2005р. до нього, з метою вдосконалення діяльності підрозділів внутрішньої безпеки та інспекції з особового складу й усунення дублюючих функцій, приєднали останню. Відповідно до наказу, Департамент є самостійним підрозділом у складі Головного управління боротьби з організованою злочинністю МВС України і підпорядковується безпосередньо Міністрові внутрішніх справ України [6]. Основними завданнями діяльності Департаменту на підставі Наказу МВС України № 1111 від 2003 р. є попередження й виявлення серед працівників ОВС посадових та інших тяжких злочинів, корупційних дій, розголошень службової таємниці.

Для вирішення поставлених завдань працівникам Департаменту надані досить значні повноваження: безперешкодно в будь-який час відвідувати та робити перевірки органів і підрозділів системи МВС України в усіх напрямках службової діяльності, незалежно від їх підпорядкованості й призначення, знайомитися з будь-якими матеріалами й документами, що знаходяться в ОВС. Існуюча практика показує, що саме силами працівників цих підрозділів відбувається діяльність щодо розслідування випадків порушення прав людини. Це здійснюється в ході оперативних перевірок, заснованих на одержанні конкретної інформації про факти правопорушень.

Слід відзначити, що сьогодні в органах внутрішніх справ відсутні спеціальні розслідування випадків порушень прав людини. У разі порушень проводиться типове службове розслідування. Проведення службового розслідування здійснюється на підставі Закону України «Про державну службу» [7] та «Порядку проведення службового розслідування» [8].

Інструкція про порядок проведення службових розслідувань в ОВС України чітко визначає випадки проведення розслідувань: «Інспекції з особового складу залучаються до проведення службових розслідувань у випадках:

1) порушень законності, скоєних керівниками органів внутрішніх справ та служб УВС, УВСТ, ВВСТ;

2) дорожньо-транспортних пригод, скоєних працівниками органів внутрішніх справ, якщо при цьому загинули люди;

3) застосування працівниками органів внутрішніх справ вогнепальної зброї, якщо при цьому є пораненні або загиблі;

4) скоєння злочинів працівниками органів внутрішніх справ, корупції;

5) самогубств та загибелі працівників;

6) поранення працівників».

Як видно, порушення прав людини може бути розглянуто в рамках службового розслідування за пп. 1, 3, 4. Підставами проведення службових розслідувань згідно з п. 7 Інструкції є: «заяви, скарги та листи громадян; повідомлення державних органів, громадських організацій, телебачення, радіо та інших засобів масової інформації; повідомлення органів дізнання, попереднього слідства, прокурора, суду; повідомлення працівників органів внутрішніх справ про допущені або виявлені правопорушення». Таким чином, було чітко визначено та розмежовано компетенцію щодо ведення службового розслідування інспекції з особового складу та інших суб’єктів попереджувальної діяльності.

Дії осіб, які проводять службове розслідування, мають бути інтенсивними та ефективними. Так, на підставі п. 9 «Інструкції про порядок проведення службових розслідувань в органах внутрішніх справ України передбачені такі строки проведення розслідування»: «службове розслідування проводиться у місячний термін з дня надходження в орган внутрішніх справ заяви, скарги, інформації чи повідомлення про порушення. У разі закінчення місячного терміну у вихідні або святкові дні службове розслідування повинно бути закінчено першого дня після вихідного або святкового дня». Цим пунктом передбачено також, що при наявності поважних причин строк розслідування може бути продовжено ще на один місяць.

Таким чинником, який має вплинути позитивно на об’єктивність розслідування, є те, що відповідно до Наказу МВС України № 1019 від 10 вересня 2003 р., на період проведення службових розслідувань (перевірок) за фактами допущених порушень дисципліни й законності в крайніх випадках, що не терплять зволікання, «усувати від виконання службових обов’язків на займаних посадах осіб рядового та начальницького складу, які вчинили корупційні та інші діяння негативного характеру». Якщо в ході службового розслідування розглядалась заява чи скарга громадянина, то останньому має бути письмово повідомлено про результати цього розгляду.

На сьогоднішній час структурно об’єднали підрозділи внутрішньої безпеки та інспекції з особового складу, що безпосередньо має датися взнаки на якості протидії корупції, у разі реалізації схеми діяльності цих підрозділів як:

1) оперативне забезпечення протидії корупції та іншим правопорушенням – внутрішня безпека;

2) збір, аналіз, підготовка матеріалів та передача їх до органів прокуратури або суду – інспекція з особового складу.

На інспекцію з особового складу на сьогодні також покладається обов’язок проведення службових розслідувань та дослідження обставин надзвичайних подій на засадах забезпечення повного, об’єктивного та всебічного вивчення обставин справи. Діючі нормативні акти не дають визначення службового розслідування. Але, виходячи зі змісту, можна зробити висновок, що це «діяльність спеціально уповноважених осіб у визначених законом випадках і порядку щодо перевірки виконання конкретним працівником своїх службових обов’язків чи висунутих проти нього звинувачень або підозри» [9].

Одним із найбільш важливих інститутів, який займається розслідуванням випадків порушення прав людини є прокуратура. Так, до завдань і принципів діяльності прокуратури, що викладені в ст. 121 Конституції України належать:

– нагляд за дотриманням законів органами, що ведуть оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

– нагляд за дотриманням законів при виконанні судових рішень щодо кримінальних справ, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних із обмеженням особистої свободи громадян [10].

Закон України «Про прокуратуру» наголошує, що одним із найбільш важливих завдань прокуратури – захист від неправомірних посягань на гарантовані Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічні, політичні, особисті права та свободи людини і громадянина (ст. 4). Згідно зі ст. 5 Закону до функцій прокуратури віднесено нагляд за дотриманням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство та нагляд за дотриманням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних із обмеженням особистої свободи громадян. Таким чином, кожне порушення прав людини в Україні має автоматично ставати справою прокурора [16].

Крім цього, згідно з Законом, працівники прокуратури повинні не тільки реагувати на скоєні порушення прав людини, а й повинні вести активну роботу щодо виявлення таких фактів у діях працівників інших правоохоронних або державних органів. Це обумовлено в Розділі III «Закону про прокуратуру», який присвячений прокурорському нагляду. Ст. 19 Закону наголошує, що предметом прокурорського нагляду є «дотримання законів про недоторканність особи, соціально-економічні, політичні, особисті права та свободи громадян, захист їх честі й гідності», а ст. 29 називає ще один предмет нагляду – «дотримання законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство». До них відносяться органи дізнання та досудового слідства, оперативні підрозділи МВС, Служби безпеки. Управління охорони вищих службових осіб, Державна митна служба, Державний комітет у справах охорони державного кордону й інші. Предметом нагляду тут є відповідність дій органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю, вимогам закону. Такий нагляд має своїм завданням сприяти відверненню незаконного притягнення особи до кримінальної відповідальності та охороні прав і законних інтересів громадян, які знаходяться під слідством.

Таким чином, правоохоронна діяльність прокуратури полягає у виявленні порушень прав і законних інтересів громадян як за їхніми заявами і скаргами, так і при перевірках виконання законів, що проводяться прокурорами за власною ініціативою. Тобто саме працівники прокуратури і є тією силою, що повинна здійснювати ефективні розслідування випадків порушення прав людини.

Повноваження прокурора при здійсненні нагляду за дотриманням законів органами досудового слідства і дізнання визначаються кримінально-процесуальним законодавством, Законом України «Про міліцію», Положенням про порядок короткочасного затримання осіб, які підозрюються в скоєнні злочину, Положенням про запобіжне ув’язнення під варту. Він вживає заходів до виявлення і вчасного усунення порушень законів, від кого б ці порушення не виходили, до відновлення порушених прав і притягнення винних до відповідальності. Органи і службові особи місць утримання затриманих, запобіжного ув’язнення, установ виконання покарань, інших місць, які застосовують міри примусового характеру, що призначаються судом, зобов’язані виконувати постанови і вказівки прокурора.

Окремою важливою фігурою у здійсненні оперативних та ефективних досліджень щодо порушень прав людини є Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Він має повноваження, завдяки яким у деяких випадках він виступає ще однією можливістю для людини представити власні інтереси в органах влади та перед вищими посадовими особами держави.

Виявивши порушення прав людини з боку того чи іншого органу держави чи місцевого самоврядування, Уповноважений може внести до відповідного органу (того ж, контролюючого тощо), об’єднання громадян, підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності, подання для вжиття відповідних заходів у місячний термін щодо усунення виявлених порушень прав та свобод людини і громадянина. Щоправда, законодавство не встановлює відповідальності перелічених органів, установ, організацій, підприємств та їх посадових і службових осіб за невиконання вимог Уповноваженого. Тому сьогодні цей механізм захисту прав людини в Україні не можна назвати достатньо дієвим.

Кожного року Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан дотримання й захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями, незалежно від форми власності, та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права та свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав та свобод людини і громадянина. Парламент враховує висновки та рекомендації омбудсмена у своїй подальшій діяльності, у тому числі під час прийняття законів, внесення до них змін та доповнень.

У тому разі, якщо вітчизняні інститути виявляються неефективними, будь-який громадянин може звернутися до Європейського суду з прав людини. Право громадянина на ефективний засіб правового захисту компетентним державним органом встановлено ст. 13 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод («Кожний, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в державному органі, навіть якщо це порушення вчинено особами, які діяли в офіційній якості») [4].

Крім того, існують спеціальні механізми Комісії з прав людини (КПЛ) і Підкомісії із заохочення та захисту прав людини; процедура розгляду індивідуальних скарг відповідно до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

В рамках ООН реалізується діяльність робочої групи з незаконного затримання і робочої групи з вимушеного або примусового зникнення. Працюють також спеціальні доповідачі (з питань позасудового, колективного і незаконного виконання покарань, щодо застосування катувань), до яких можна звернеться безпосередньо.

Таблиця 1. Система інститутів, які офіційно розслідують випадки порушення прав людини

ВІТЧИЗНЯНІ

ЗАРУБІЖНІ

УВБ (Управління внутрішньої безпеки) ОВС України ІЛС (Інспекція з роботи з особовим складом) ОВС України Прокуратура Омбудсмен (Представник Верховної Ради України з прав людини)

Європейський суд з прав людини Спеціальні механізми Комісії ООН з прав людини Підкомісії ООН із заохочення та захисту прав людини Процедура розгляду індивідуальних скарг у відповідності до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права Робочі групи ООН з незаконного затримання Робочі групи ООН з примусового зникнення Спеціальні доповідачі ООН (з питань позасудового, колективного та не закон­ного виконання покарань, і використання катувань)

Проте діяльність усіх вказаних органів має на увазі в першу чергу проведення ефективного розслідування, яке могло б пролити світло на правомірність дій правоохоронних органів і в результаті давало б їм оцінку. На жаль, діючий сьогодні УПК України не містить поняття «ефективне розслідування» і не робить винятків для розслідувань, пов’язаних із порушенням прав людини.

Аналіз літератури, присвяченої захисту прав людини, і справ, які знаходилися на розгляді в Європейському суді з прав людини, дозволяє виділити ряд ознак, за наявності яких проведене розслідування порушення прав людини може вважатися дійсно ефективним [12, 13, 14, 15]. Ці вимоги є достатньо жорсткими і обов’язковими – у разі недотримання хоча б одного з них Європейський суд з прав людини вбачає порушення з боку держави.

Розслідування може вважатися ефективним, якщо воно:

1. Було проведене негайно.

2. Забезпечувало доступність і здійсненність усіх передбачених гарантій і процедур.

3. Було здійснене під громадським контролем.

4. Було здійснене незалежно, неупереджено.

5. Було доведене до мотивованого і обґрунтованого завершення.

Розглянемо ці ознаки більш детально.