Приватність комунікацій

Найбільші порушення права на приватне життя в Україні, на нашу думку, стосуються комунікаційної приватності. Законодавство не встановлює чітких підстав для зняття інформації з каналів зв’язку (прослуховування телефонів, мобільних телефонів чи відстеження електронних повідомлень і дій в Інтернеті), чіткий термін зняття такої інформації, а також обставини, за яких така інформація повинна знищуватися, і як вона може бути використана. Гарантії законності при здійсненні зняття інформації з каналів зв’язку явно недостатні. Внаслідок цього ніхто не може контролювати кількість дозволів та необхідність здійснення прослуховування, а особи, щодо яких здійснювалися такі заходи, не знають про це і, відповідно, не можуть оскаржити такі дії в суді чи іншим чином захистити своє право на приватність^.

Прослуховування телефонів здійснюється з дозволу суду, проте на практиці суд розглядає такі подання правоохоронних органів автоматично, майже завжди надаючи дозвіл, не встановлюючи при цьому кінцевий термін прослуховування. Офіційна статистика щодо прослуховування (наприклад, щодо кількості наданих судами санкцій), як правило, не надається органами влади, які вважають такі статистичні дані секретними. Тим не менше деякі дані іноді оприлюднюються. Так, у 2002 році апеляційними судами було надано понад 40 тисяч дозволів на зняття інформації з каналів зв’язку, а у 2003 році тільки в найменшій області країни – Чернівецькій – було надано 823 таких дозволів. За інформацією Генерального прокурора, кількість таких дозволів у 2005 році перевищила 11 тисяч ще в вересні, а результати прослуховування були використані лише у 40 випадках («Права людини», №28, 1-15 жовтня, 2005).

Президент України 7 листопада 2005 року видав Указ №1556/2005 «Про додержання прав людини під час проведення оперативно-технічних заходів», проте його положення надалі покладаються на інституційні зміни в правоохоронних органах, а не на встановлення процесуальних гарантій від зловживань. Такі заходи видаються явно недостатніми.

Закон про оперативно-розшукову діяльність дозволяє використовувати оперативно-розшукові заходи, що порушують право на приватність, тільки у випадку тяжких та особливо тяжких злочинів. Проте на стадії ОРД досить важко кваліфікувати злочин, і порівнюючи наведені дані відносно кількості дозволів з кількістю тяжких та особливо тяжких злочинів, можна зробити висновок, що ці ОРЗ використовуються в значно більшому обсязі. Протягом 2004-2005 рр. політичне стеження в Україні набуло надзвичайно великих масштабів. Об’єктами стеження ставали народні депутаті, кандидати на посаду Президента, керівники органів державної влади^.

Накладання арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку в кримінально-процесуальному законодавстві також не відповідає міжнародним стандартам. Частина 3 статті 187 Кримінально-процесуального кодексу України дозволяє ці слідчі дії до порушення кримінальної справи з метою запобігання злочину. При цьому категорія злочинів не обмежується, хоча відповідно до закону про оперативно-розшукову діяльність такі заходи можливі тільки у випадку тяжких та особливо тяжких злочинів.

Ще однією проблемою є відсутність законодавчої заборони переглядати кореспонденцію засуджених або осіб, яких тримають під вартою, що адресована Європейському суду з прав людини. Міністерство юстиції України розробило відповідний законопроект щодо зміни законодавства. Розроблений Мінюстом законопроект пропонує зміни до Кримінально-виконавчого кодексу та Закону України «Про попереднє ув’язнення», які мають закріпити на законодавчому рівні заборону перегляду кореспонденції, що направляється з місць позбавлення волі до Європейського суду з прав людини. Закон був прийнятий парламентом в грудні 2005 р.

Європейський суд з прав людини визнав прийнятними 6 справ щодо України, в яких стверджувалося про порушення права на приватне життя через листування засуджених, отримання ними посилок і бандеролей, обмеження кількості побачень з рідними та умови, створені для цих побачень. У справах Полторацький проти України, Кузнєцов проти України, Алієв проти України, Назаренко проти України, Данкевич проти України, Хохлич проти України. Суд визнав порушення статті 8 Конвенції з цих причин.