2. Приватність в міжнародному праві

Сучасну основу права на приватність можна знайти в Загальній декларації прав людини 1948 року, що в основному захищає територіальну та комунікаційну приватність. Згідно зі статтею 12 Декларації «Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання в його особисте та сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від подібних втручань чи посягань»⁹.

Ціла низка міжнародних угод з прав людини має посилання на приватність як на право. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Конвенція ООН про працівників-мігрантів¹⁰, Конвенція ООН про права дитини¹¹ оперують однаковими поняттями¹². На регіональному рівні ці права наповнюються більшою силою. Стаття 8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод захищає право на приватність таким чином¹³:

1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

На підставі Конвенції з метою нагляду за дотриманням її положень засновано Європейську комісію з прав людини, Європейський суд з прав людини, у складі Ради Європи створено і працюють два Генеральних директорати з прав людини. Всі вказані органи виявляють велику активність у застосуванні права на приватність і послідовно дотримуються широкого тлумачення статті як засобу захисту і вузького тлумачення передбачених статтею обмежень¹⁴. У своєму першому рішенні щодо приватності Комісія зауважила: «На думку багатьох англосаксонських та французьких авторів право на повагу «при­ват­ного життя» є правом на приватність, правом жити за власним бажанням, правом бути захищеним від публічності». На думку Комісії, однак, право на повагу приватного життя цим не обмежується. Воно включає в себе також певною мірою право встановлювати та розвивати стосунки з іншими людьми, особливо в емоційній сфері для розвитку та становлення особистості¹⁵.

Суд розглянув законодавство держав-членів і наклав санкції на деякі країни за неврегульованість питань прослуховування з боку державних органів та приватних осіб¹⁶. Він також розглянув випадки, що стосуються доступу осіб до їхніх персональних відомостей у базах даних та реєстрах державних органів з тим, щоб пересвідчитися, що необхідні процедури запроваджено¹⁷. Ним розповсюджено захист, передбачений статтею 8, за межі діяльності державних органів. На них покладено обов’язок заборонити вчинення таких дій з боку приватних осіб¹⁸. Можливо, виходячи з таких взаємопов’язаних висновків, Суд міг би зобов’язати застосовувати закон про захист даних у випадках, коли дані оброблялись неналежним чином, завдаючи шкоду суб’єктові цих даних¹⁹. Стаття 11 Американської Конвенції про права людини в питанні приватності використовує термі­нологію, близьку до визначень Загальної декларації прав людини²⁰. У 1965 році Організація Американських Держав проголосила Американську Декларацію про права та обов’язки людини, що містить у собі заклики до захисту багатьох прав людини, у тому числі права на приватність²¹. Міжамериканський суд з прав людини також почав звертатися у своїх рішеннях до питань приватності.

Коли замислитися про основні права людини, то проголошене у статті 8 право на приватність, можливо, це не перше, що спадає на думку. Існують інші, набагато більш драматичні порушення, наприклад, статті 2 (право на життя) і статті 3 (заборона катувань) Конвенції. Проте саме з­винувачення в порушенні права на приватне життя най­частіше викликають найпалкіші суперечки в суспільстві. Коли британські спецназівці у Гібралтарі застрелили трьох терористів, які вже не чинили опору, засоби масо­вої інформації не особливо намагалися захистити право на життя цих терористів. Однак ліберальна преса підняла великий галас про втручання в приватне життя, коли гру­пу біржових брокерів і банкірів піддали судовому пере­слідуванню за груповий садомазохізм у приватній обста­новці у себе вдома. Точно так само преса поводилася, коли (уже досить давно) обговорювалося питання, чи вводити обов’язкове використання ременів безпеки для автолюбителів.

Питання, що підпадають під статтю 8 стосовно «права на повагу до приватного життя», часто викли­кають палкі дебати. З одного боку, можлива причина в тому, що «приватне» життя – загальна основа, щось природне, що не потребує обговорення. Переважній більшості законослухняних громадян звичайно не по­трібно хвилюватися, що влада буде їх катувати, роз­стрілювати, або, якщо справа стосується криміналь­ного обвинувачення, позбавляти доступу до правосу­ддя. Однак їх потенційно і безпосередньо стосуються будь-які дії держави, що порушують їхнє право за статтею 8. Якщо глянути з більш академічної точки зору, саме тут постає питання про межу між правом людини вибирати, де, з ким і як вона проводить своє життя, і тією сферою, яку буде контролювати і регла­ментувати державна влада.

Стаття 8 Конвенції, загалом, відображає структу­ру статей 9, 10 і 11. Відповідно, при розгляді питан­ня про те, чи була порушена стаття 8 Конвенції, не­обхідно відповісти на низку питань:

 чи мало місце втручання у «приватне» життя згідно з § 1 статті 8? Якщо так, то

 чи є це втручання обґрунтованим згідно з § 2 статті 8, а саме:

 чи було втручання законним? Якщо так, то

 чи мало втручання законну мету; і якщо так, то

 чи було втручання необхідним у демократи­чному суспільстві (зокрема, чи було воно адекватною реакцією на суспільну необхід­ність, що не потребує зволікань)?

Якщо постає питання про позитивне зобов’язан­ня, то дослідження не переходить у сферу параграфа 2. Розгляд мети і співмірності переноситься у площи­ну загального зважування доводів про те, чи існува­ло позитивне зобов’язання.

Європейський суд дотепер не дав чітке визначення «приватного» життя. Суд зовсім свідомо уникає спроб такого роду і надає перевагу (як правило) зосередженню на конкретному питанні. Кількість справ, пов’язаних із правом на «приватне» життя (чи приватність), відносно невелика. Крім того, поняття стикається з іншими сферами, що захищаються статтею 8 Конвенції: сімейним життям, житлом, кореспонденцією. У низці справ такий збіг був відображений у загальному підході, який був обраний судом стосовно порушень статті 8, не конкретизуючи, який саме аспект був порушений. Наприклад, у справі «Класс проти Німеччини»(1978) обвинувачення в перехопленні комунікацій (пошти і телефонних розмов) було визначено судом як потенційне втручання в сімейне і приватне життя, кореспонденцію і житло. У справах «Ментес та інші проти Туреччини» (1997) і «Кіпр проти Туреччини» (2001) Суд вирішив, що навмисне знищення спецслужбами житла і майна заявників торкається всієї сфери прав особистості, які захищаються статтею 8: сімейне життя, приватне життя і житло. Суд ухвалив, що немає потреби у їх розподілі. Вислання осіб, які довгий час проживали у країні, Суд також визначив як втручання у приватне життя за статтею 8 (справи «Dalia проти Франції» (1998), «Слівенко проти Латвії» (2003), «Якубович проти. Австрії» (2003)). Оглядаючи практику Європейського суду за статтею 8 Конвенції, можна зробити висновок, що діяльність поліції стосується майже усіх аспектів приватності^. Ми повернемося до практики Європейського суду з прав людини після розгляду найбільш загрозливих для приватності сфер життя.

Інтерес до права на приватність зріс у 60-х, 70-х роках ХХ століття з появою інформаційних технологій. Потенційні можливості для стеження з допомогою потужних комп’ютерних систем ставив на перший план вимоги встановлення спеціальних правил щодо збору та обігу інформації особистого характеру. У багатьох країнах це право було відображено в конституціях. Походження сучасного законо­давства в цій сфері було закладено першим у світі законом про захист даних, який було введено в дію на землі Гессе в Німеччині в 1970 році. Наступними були національні законодавчі акти Швеції (1973), Сполучених Штатів (1974), Німеччини (1977) та Франції (1978)²².

З цих законів виникло два надзвичайно важливих міжнародних інструменти. Це – прийнята в 1981 році Конвенція Ради Європи №108 «Про захист осіб у зв’язку з обробкою інформації про особу та відсутністю обмежень на переміщення такої інформації»²³ та Правила забезпечення захисту приватності у зв’язку із транскордонним переміщенням інформації про особу, встановлені Організацією Економічного Співробітництва та Розвитку (ОЕСР)²⁴, якими визначено спеціальні вимоги стосовно обігу електронних даних. Правила, встановлені цими двома документами, були покладені в основу законів про захист даних багатьох країн. Ці Правила визначають інформацію особистого характеру як дані, щодо яких встановлюється захист на кожному рівні їх використання від збору, зберігання до надання. Первинним серед цих Правил є право людини на доступ та внесення змін до своїх даних. Стосовно захисту даних немає великих розбіжностей у різних деклараціях та законах. Усі включають вимоги стосовно інформації особистого характеру. Отож, вона має бути:

 отримана чесним та законним шляхом;

 використаною лише із заздалегідь визначеною метою;

 відповідною до поставленої мети, без зайвої інформації, що виходить за межі визначеної мети;

 точною і регулярно оновлюватися;

 знищеною, коли мета досягнута.

Ці два договори мали великий вплив на прийняття законодавчих актів у всьому світі. Більше двадцяти країн дали згоду на дію Конвенції Ради Європи і ще шість її вже підписали, але вона ще не набрала чинності на їх територіях. Принципи ОЕСР також широко застосовуються в національному законодавстві різних країн, навіть тих, що не є членами ОЕСР.

Протягом трьох останніх років Європейський Союз ухвалив дві директиви, що забезпечать гро­мадянам більш широкий спектр механізмів захисту від зловживань їхніми даними. Директиви визначають рамковий загальний рівень забезпечення приватності, що не тільки підтверджує принципи, уже передбачені в законодавстві про захист даних, але розширює їх, встановлюючи спектр нових прав. Директива про захист даних визначає загальні принципи для національного законодавства, на підставі яких буде уніфіковано законодавство всіх країн-членів Європейського Союзу²⁵. До жовтня 1998 року кожна країна, що є членом ЄС, має внести зміни до свого законодавства, хоча вірогідно, що не всі з них завершать цей процес до початку 1999 року. Директива про телекомунікації²⁶ встановлює особливий захист користувачів телефонів, цифрового телебачення, мереж мобільного зв’язку та інших систем телекомунікації.

Кілька принципів захисту даних посилено положеннями Директив, а саме: право знати походження даних, право виправлення неточних даних, право на оскарження в суді незаконної обробки даних та право на видачу дозволу на використання даних за певних обставин. Наприклад, особам надається право вільно та безкоштовно, за власним вибором, без повідомлення причини відмовлятися від отримання матеріалів, що розповсюджуються шляхом прямого маркетингу. Директивою про захист даних передбачено посилення засобів захисту стосовно використання вразливих персональних даних, наприклад, у сфері охорони здоров’я або фінансового характеру. У майбутньому використання державними та комерційними структурами такої інформації буде можливим лише за умов «чіткої та однозначної» згоди суб’єкта даних.

Основний зміст європейської моделі можна визначити як «забезпечення механізмами виконання». Європейський Союз прагне того, щоб суб’єкти даних мали чітко визначені права і також мали можливість звернутися до посадової особи чи органу, який має вжити певних дій на їх користь. У кожній країні, що є членом ЄС, буде призначено уповноваженого із захисту даних або інший орган, що впроваджуватиме правила стосовно їх захисту. Очікується, що країни, з якими співробітничають держави Євросоюзу, матимуть схожий рівень контролю.

Директива накладає зобов’язання на держави-члени забезпечити, щоб інформація особистого характеру стосовно громадян країн, що входять до Євросоюзу, передавалася та оброблялася за його межами лише на визначених законом підставах²⁷. Ця вимога спричинила зростаючий тиск поза Євросоюзом на користь прийняття законів про приватність. Ті країни, що ухиляються від прийняття ефективних законодавчих актів про приватність, можуть бути позбавлені можливості обміну певними видами інформації з країнами-членами Європейського Союзу, особливо якщо вона містить вразливі дані.

Директива про телекомунікації накладає великий обсяг обов’язків на посередників та постачальників послуг щодо гарантій приватності користувачів засобів комунікацій. Нові правила заповнять прогалини існуючого законодавства про захист даних. Доступ до даних про фінансові розрахунки буде суворо обмежено, як і до даних про ринкову діяльність взагалі. Замовники засобів ідентифікації зобов’язані передбачити можливості для блокування кожної лінії передачі даних. Інформація про виконання комунікаційних послуг має знищуватися одразу ж після завершення сеансу зв’язку.