3.4. Строки тримання під вартою

Строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, – з моменту затримання, та закінчується в день надходження справи до суду. У строк тримання під вартою включається час перебування особи на стаціонарному експертному дослідженні в психіатричній медичній установі будь-якого типу. У разі повторного взяття під варту особи в тій самій справі, а також у приєднаній до неї або виділеній з неї іншої справи або пред’явлення нового обвинувачення строк тримання під вартою обчислюється з урахуванням часу тримання під вартою, що був раніше (ст. 156 КПК ).

За загальним правилом, тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати більше двох місяців. Але, у випадку, коли у зазначений термін розслідування справи закінчити неможливо, а підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м’який немає, він може бути продовжений:

1) до чотирьох місяців – за поданням, погодженим із прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства, або самим цим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу;

2) до дев’яти місяців – за поданням, погодженим із заступником Генерального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів, або самим цим прокурором у справах про тяжкі та особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду;

3) до вісімнадцяти місяців – за поданням, погодженим із Генеральним прокурором України, його заступником, або самим цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України.

У разі закінчення строку тримання під вартою як запобіжного заходу, передбаченого частинами першою і другою цієї статті, якщо цей строк не продовжено у встановленому цим Кодексом порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язаний негайно звільнити особу з-під варти.

Начальник місця досудового ув’язнення зобов’язаний негайно звільнити з-під варти обвинуваченого, щодо якого постанова судді про продовження строку тримання під вартою на день закінчення строків тримання під вартою, передбачених частинами першою, другою і шостою цієї статті, не надійшла. При цьому він направляє повідомлення особі чи органу, у провадженні яких перебуває справа, та відповідному прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням.

Аналізуючи правове врегулювання строків тримання під вартою, вказаних вище, скрізь призму рішень Європейського суду з прав людини, можна звернути увагу на значну різницю в підходах до забезпечення права людини на свободу. Так, як уже зазначалося раніше, строк тримання під вартою може бути продовжено, якщо немає підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м’який (ст. 156 КПК). Проте відповідно до бачення Європейського суду з прав людини, держава повинна навпаки, довести, що є достатні підстави для продовження строку тримання під вартою. Так, зокрема, Суд зазначив, що:

 «Продовження строків тримання під вартою може бути виправдано лише якщо є конкретні ознаки того, що цього дійсно вимагають суспільні інтереси, які, незважаючи на презумпцію невинуватості, перевищують право поваги до свободи особи» [Smirnova v. Russia, рішення від 24 липня 2003 р., параграфи 58-61].

 «Будь-яка система обов’язкового попереднього ув’язнення сама по собі несумісна зі ч.3 ст. 5 ЄКПЛ ...коли внутрішнє законодавство передбачає презумпцію стосовно чинників, які мають значення для продовження строку тримання під вартою ... наявність конкретних чинників, які б перевищували правило поваги до особистої свободи, мають бути переконливо продемонстровані. Крім того, Суд переконаний, що обов’язок встановлення таких чинників належить державі. Покладання тягаря доказування у таких питаннях на заарештовану особу є рівнозначним скасуванню ст. 5 ЄКПЛ – норми, яка робить взяття під варту винятковим відхиленням від принципу свободи особи, яке дозволене лише у строго визначених випадках» [Ilijkov v. Bolgaria, рішення від 26 липня 2001 р., параграфи 84-85].

Якщо ж утримання під вартою продовжується тільки з побоювання, що обвинувачуваний втече від правосуддя, його, однак, слід звільнити з-під варти, якщо він надасть відповідні гарантії, що не сховається від суду, наприклад, внесе заставу.