Відеостеження

Багато дій держави прямо чи побічно торкаються можливості людини у самореалізації, але не всі вони можуть вважатися втручанням у приватне життя за змістом статті 8. Так, у рішенні від 1972 року знайшла відображення точка зору, що вимога поваги до приватного життя автоматично знижується в міру того, як людина дедалі більше й більше займається суспільною діяльністю чи торкається інтересів третіх осіб. У числі розглянутих випадків було рішення про відсутність втручання в приватне життя при фотографуванні людей, що брали участь у публічному заході, і щодо заяв, зроблених у ході публічних слухань. Можна стверджувати, що «приватне» життя закінчується там, де починається суспільна діяльність. У справі «Фрідл проти Австрії» (1994) такий підхід вважали цілком доречним. Мова йшла про застосовність статті 8. Поліція сфотографувала позивача під час публічного заходу і зберігала знімки в досьє. Було вирішено, що фотозйомка не була вторгненням у приватне життя, оскільки була зроблена під час публічного заходу. Проте у рішенні говорилося, що допит позивача, що пішов за інцидентом, і запис цього допиту дійсно являли собою втручання в приватне життя позивача, оскільки ці дії відносилися більше до його особистих справ.

Хоча фотоспостереження за діями осіб у громадських місцях без запису саме по собі не веде до втручання в приватне життя, регулярний чи постійний запис даних можуть означати таке втручання. Суд підтвердив цю позицію у «Пек проти Великобританії» (2003). Тема набула розвитку в рішенні Суду по іншій справі, «Перрі проти Великобританії» (2003). Суд вирішив, що звичайне використання відеокамер у громадських місцях, на вулиці чи в приміщеннях, таких як торгові центри або поліцейські дільниці, де вони служать законним і передбачуваним цілям, саме по собі не є порушенням статті 8. Однак у справі Перрі поліція змінила кут огляду камери таким чином, щоб одержати ясне зображення позивача, потім змонтувала відеозапис і показала свідкам, щоб ті упізнали його в ході кримінального процесу. Було прийняте рішення, що стаття 8 у даному випадку застосовна.

Ідентифікація особи. Збір, збереження та розголошення персональних даних і доступ до них

Якщо інформація, що стосується приватного життя, зберігається у державних установах, можуть виникнути суперечки за відмови надати до неї доступ. На сьогоднішній день найбільш показовим у цьому відношенні є справа «Гаскін проти Великобританії» (1989). Позивач, який майже усе своє дитинство провів на державному піклуванні, звернувся в місцеві органи влади з проханням надати доступ до документів про нього самого. На думку позивача, ці документи характеризували період його дитинства і дорослішання і фактично заміняли собою те, що в звичайних родинах розповідають дітям їхні батьки. Право особи на дані подібного роду випливає з відношення цієї інформації до його сутнісної особистості. Інформація мала формуюче значення для його особистості: вік, про який йде мова, такий, що достовірні спогади ще не формуються. Суд вирішив, що особи, які знаходяться в ситуації, близької до положення позивача, мають захищений Конвенцією життєвий інтерес в одержанні інформації, необхідної для пізнання і розуміння періоду свого дитинства і раннього розвитку. З іншого боку, не можна забувати, що конфіденційність державних баз даних важлива для одержання об’єктивної/достовірної інформації і для захисту інтересів третіх осіб. У британській системі доступ до архівів залежить від згоди особи, що надала про себе інформацію. Ця практика може, у принципі, розглядатися як така, що відповідає статті 8 з урахуванням повноважень держави. Проте що робити, якщо людина, яка надала інформацію, знаходиться поза межами досяжності або відмовляється дати згоду з неповажної причини? Інтереси осіб, що прагнуть одержати доступ до даних, у цьому випадку теж повинні бути захищені. Остаточне рішення про розкриття інформації повинен приймати незалежний орган. Така система буде відповідати принципу домірності (пропорційності). Але у справі Гаскіна цієї можливості в позивача не було.

Суд вирішив, що мова йде, швидше, про бездіяльність, ніж про акт втручання, і розглядав справу з огляду на те, чи малося позитивне зобов’язання з боку держави щодо надання доступу. Конфіденційність баз даних захищає дітей і права осіб, які надали інформацію. Вона важлива для одержання об’єктивної і достовірної інформації. Однак хоча позивач мав життєвий інтерес в одержанні інформації, не було незалежної процедури доступу до даних. Таким чином, мало місце порушення статті 8.

Буває, що людина заперечує проти збору і запису персональних даних з боку держави. Досвід розглянутих Судом справ показує: запис персональної інформації для цілей кримінального розслідування звичайно розглядається як втручання у приватне життя, але є обґрунтованим для боротьби зі злочинами і заворушеннями. Сюди відносяться і записи про колишні правопорушення, і дані, що були отримані поліцією в ході розслідувань, які не завершилися пред’явленням кримінального обвинувачення. Навіть якщо відсутні вагомі підозри щодо якого-небудь конкретного правопорушення, особливі міркування (наприклад, боротьба з тероризмом) можуть служити обґрунтуванням збереження даних. У справі Маквея (1981) допит, обшук, зняття відбитків пальців і фотографування позивачів і наступне збереження відповідних записів було визнано втручанням, але – втручанням обґрунтованим (в інтересах суспільної безпеки і запобігання злочинності). Обставини справи такі. Позивачі прибули до Англії з Ірландії. Їх затримали на підставі закону про боротьбу з тероризмом, але кримінальна справа не була порушена. Суд визнав, що існувала настійна соціальна необхідність боротьби з тероризмом, яка переважувала те, що було визнано незначним порушенням прав позивачів.

У справі Мюррей (1981) аналогічно було вирішено, що арешт позивачки, запис персональних подробиць (включаючи досить невтішний опис її зовнішності) і фотографування не виходять за загальні законні межі процесу розслідування терористичного злочину. Жодна деталь не була врахована, як така, що не стосується процедури арешту і допиту. Це, очевидно, передбачає, що Суд має намір і далі встановлювати обмеження на характер і ступінь інформації, що збирають поліція і сили безпеки (хоча, судячи з досвіду справ, розглянутих на сьогоднішній день, на практиці державі надаються широкі межі розсуду).

У згадуваній справі Фрідла зйомка і збереження фотографій публічної демонстрації не була визначена навіть як втручання. На фотографіях особистості людей явно не ідентифікувалися, а самі знімки зберігалися в загальному адміністративному досьє і не були введені в систему обробки даних. Підкреслювалося, що фото не були зроблені в ході якої-небудь операції з вторгненням у житло позивача. Збір персональних даних, що встановлюють особистість, і запис таких даних, дійсно, були втручанням, але – обґрунтованим, оскільки робилися для розслідування (утім, кримінальну справу так і не було порушено через незначність правопорушень). Оскільки дані зберігалися лише в загальному адміністративному досьє за даним інцидентом, а не були введені в яку-небудь систему обробки даних, суд вирішив, що це «відносно невелике втручання» у приватне життя позивача.

У згадуваній справі Перрі Суд вирішив, що звичайне використання відеокамер, що стежать, (будь то на публічній вулиці чи в приміщенні, такому як торговий центр чи поліцейська дільниця, де вони служать законним і передбачуваним цілям), саме по собі не викликає питань у контексті статті 8. Однак у даному випадку поліція відрегулювала кут огляду камери для одержання ясного зображення позивача, а отримане зображення змонтувала і продемонструвала свідкам для упізнання. Відеокадри були показані в ході відкритого судового процесу. Незалежно від того, знав позивач про існування відеокамери чи ні, він не мав підстав розраховувати, що його будуть знімати для наступного упізнання. Задум поліції перевищив звичайне й очікуване використання камер відеоспостереження. Тому запис кадрів і наступний монтаж можна розглядати як збір і обробку персональних даних про позивача. Більш того, кадри не були отримані добровільно чи за обставин, коли можна було б обґрунтовано очікувати, що вони будуть записані і використані з метою упізнання. Тому мало місце втручання в приватне життя. У внутрішньому законодавстві існувала достатня підстава для втручання, однак суди ухвалили, що поліція не дотрималась закладеної у процесуальному кодексі процедури. У світлі цих судових постанов можна дійти висновку, що дії поліції в даній справі не відповідають вимогам законів країни.

В іншій справі, «Краксі проти Італії» (2003), мова йшла про оголошення в суді роздруківок телефонних розмов, що були перехоплені під час слідства за кримінальною справою. Позивач, який був прем’єр-міністром Італії, піддався телефонному прослуховуванню. Роздруківки були представлені в суді і прийняті як докази. Вирізки з низки перехоплених розмов були пізніше опубліковані в пресі (хоча ніхто не зізнався в їхньому розголошенні). Позивач був визнаний винним. По суті справи, Європейський Суд підтвердив, що висвітлення пресою судового процесу цілком відповідає вимозі статті 8 про відкритість процесу. У завдання засобів масової інформації входить поширення інформації, а суспільство має право одержувати їх, особливо якщо це інформація про державних діячів. Однак суспільний інтерес в одержанні інформації поширюється лише на факти, пов’язані з кримінальними обвинуваченнями, висунутими проти обвинувачуваного.

У справі Краксі деякі розмови, чий переказ потім був опублікований у пресі, носили приватний характер і майже не були (і зовсім не були) пов’язані з кримінальними обвинуваченнями. Їхня публікація в пресі не відповідала насущній соціальній необхідності, виходить, втручання було невідповідним. Проте, постає питання про те, чи є тут відповідальність держави? Публікації були зроблені приватними газетами, ніхто не заявляв про який-небудь контроль над ними з боку державної влади. Суд вважав установленим, що джерелом інформації були роздруківки, внесені до реєстру окружного суду. Державний прокурор прийняв рішення не передавати їх у відкритий доступ (за італійськими законами внесення документу в базу даних відкриває до нього доступ лише сторонам процесу, але не громадськості). Таким чином, розголошення розмов не було прямим наслідком дій прокурора, а, швидше за все, було викликано збоєм у функціонуванні реєстру, або одержанням пресою інформації від однієї зі сторін процесу або від адвокатів. Необхідно було встановити, чи прийняла влада необхідні кроки для забезпечення ефективного захисту прав позивача шляхом надання належних гарантій і проведення ефективного розслідування. Однак влада не виконала ці зобов’язання. Виходить, була порушена стаття 8.

У згадуваній справі Пека Суд підтвердив, що зйомка осіб у громадському місці без збереження інформації сама по собі не представляє втручання у приватне життя. Однак регулярний і постійний запис даних може бути таким втручанням. У справі Пека мова йшла про передачу в засоби масової інформації відеокадрів, зроблених за допомогою камери. На плівці була знята людина, що здійснила спробу самогубства у громадському місці. Позивач не стверджував, що спостереження за ним у ході спроби самогубства і постійний запис самі по собі були втручанням у приватне життя. Замість цього в позові говорилося, що розголошення цього запису у спосіб, який позивач не міг передбачати, призвело до втручання у приватне життя. Сама спроба самогубства, до речі, не була записана чи обнародувана. Однак усі події після цього були розкриті без належного маскування особистості позивача. Це являло собою серйозне втручання у приватність. Що стосується необхідності обнародування даних, то мова не йшла про здійснення злочину. Не заперечувалось і важливе значення відеоспостереження для виявлення і запобігання злочинів (роль, яку реклама робила ще більш ефективною). Однак у місцевої влади існували й інші можливості. По-перше, влада могла ідентифікувати людину і спробувати одержати його згоди. Хоча в загальному випадку це нелегко (у кадрі може опинитися відразу декілька людей), у даній ситуації була знята тільки одна людина. Очевидно, влада могла навести довідки в поліції й установити його особистість. По-друге, влада могла підретушувати зображення. Хоча в них і не було відповідного обладнання, у їх власних документах говорилося про намір таке обладнання одержати. Як би то не було, влада не зробила спроби підретушувати картинку, яку самі ж представники влади надали засобам масової інформації. По-третє, влада могла докласти зусиль, щоб переконати засоби масової інформації підретушувати зображення. Можна було, наприклад, не обмежуватися усними проханнями, а зажадати письмової гарантії. Влада зневажила першими двома можливостями, а початих нею кроків стосовно третього варіанту було недостатньо. Таким чином, обнародування інформації не забезпечувалося достатніми гарантіями і являло собою непропорційне втручання у приватне життя позивача.

Показ третім особам фотографії позивача з поліцейського досьє – втручання, але обґрунтоване (з метою запобігання злочину) і домірне. Фотографія використовувалася винятково в ході слідства, не була надана в розпорядження широкої публіки і не була зроблена таким чином, щоб вторгатися у приватне життя; іншими словами, була зроблена поліцією на законних підставах під час попереднього арешту (Рішення Європейської комісії з прав людини №20524/92, 1993). Використання судом старого поліцейського протоколу для оцінки кримінальної відповідальності обвинувачуваного може бути визнано необхідним для запобігання злочину.

У справі «А.К. проти Нідерландів» (1995) у пресі були опубліковані подробиці арешту позивача, який підозрювався в розпусних діях щодо малолітніх. Серед іншого згадувалося і про те, що поліція конфіскувала в будинку позивача велику кількість дитячої порнографії. Позивач стверджував, що поліція надала пресі невірні відомості, а також розголосила подробиці, що дозволяли сусідам упізнати його. Було вирішено, що немає вказівок на те, що відомості були невірні чи явно негативні за тоном. Навіть якщо припустити, що розголошення відомостей було втручанням у приватне життя, ця інформація була фактично точним коротким викладом, становила загальний інтерес і тому може розглядатися як необхідна для цілей права суспільства на одержання інформації. (Той факт, що інформація дозволила упізнати позивача кільком людям, розглянутий не був).

Система персональних ідентифікаційних номерів (яка використовується, наприклад, при реєстрації актів громадського стану, при рішенні адміністративних питань, сплаті податків, в охороні здоров’я, для потреб соціальних служб тощо) сама по собі не є втручанням. Однак якщо система торкається приватного життя, її використання підпадає під статтю 8. Так, було встановлене втручання у справі, де ім’я позивача фігурувало у реєстрі неплатників податків. Реєстр знаходився у відкритому доступі (Рішення Європейської комісії з прав людини №10473/83, 1985). Втручання було визнано незначним і необхідним в інтересах економічного добробуту країни. Позивач не продемонстрував, що йому дійсно відмовили у видачі кредиту через реєстр, – навпаки, він сам заявив про борги, коли звернувся в кредитну компанію. Крім того, він міг звернутися до суду. При винесенні остаточного рішення було визнано, що принцип публічного доступу до офіційних баз даних має велике значення.

У рішенні за однією бельгійською справою Суд вирішив, що обов’язок носити посвідчення особи і пред’являти їх поліції не є втручанням, якщо картки не містять інформацію, що відноситься до приватного життя (Рішення Європейської комісії з прав людини №16810/90, 1992). Картка містила ім’я, адресу, стать, дату і місце народження, а також персональний ідентифікаційний номер (від нього, утім, можна відмовитися). Проте, у справі Фрідла, де позивача заарештували під час демонстрації і зажадали надати посвідчення особи, це було визнано втручанням у приватне життя, хоч і обґрунтованим як необхідне за даних обставин.

У рішенні «Смірнова проти Росії» (2003) Суд ухвалив, що стаття 8 застосовна до відмови влади повернути паспорт позивачці після звільнення з ув’язнення. Суд відзначив, що позивачка не навела жодного конкретного прикладу, який би виявляв собою неповагу до її приватного життя. Але Суд узяв до уваги, що в повсякденному житті російським громадянам найчастіше приходиться засвідчувати свою особистість навіть при здійсненні самих звичайних дій. Внутрішній паспорт необхідний для більш важливих потреб, таких як влаштування на роботу й одержання медичного обслуговування. Тому позбавлення позивачки паспорта являло собою постійне втручання в її приватне життя. Відповідно до внутрішнього законодавства країни, паспорт повинний бути повернутий за вимогою особи, звільненої з ув’язнення, а держава не надала доказів того, що відмова повернути його за вимогою позивачки після звільнення з місць позбавлення волі має законну підставу.