4.2 Земельна ділянка як основна земельно-кадастрова одиниця

В даний час інформація про земельні ресурси набуває все більшої ваги і стає надзвичайно актуальною, так як в ній зацікавлені не тільки державні органи і господарські структури, але й практично всі громадяни та юридичні особи, які є учасниками земельних відносин.

Базовим об’єктом такої інформації є окрема земельна ділянка, яка розглядається не тільки як матеріальний об’єкт, але й як об’єкт права.

Забезпечити повноту відомостей про земельні ділянки покликаний державний земельний кадастр. У процесі його здійснення встановлюється процедура визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками, збираються і систематизуються відомості про місце розташування земельних ділянок, їх оцінку, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та користувачів.

Визначення, систематизація і аналіз відомостей про земельні ділянки в системі ведення державного земельного кадастру проводиться на базовому рівні. Але окремі складові частини кадастру проводяться і на більших територіях, об’єднаних за адміністративними, просторово-якісними, природними, правовими і господарськими ознаками. Однак, кожне таке структурне угруповання земель – це сума площ окремих земельних ділянок. Тому земельна ділянка є не тільки первинним об’єктом земельного кадастру, але й основною земельно-кадастровою одиницею.

Земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування і з визначеними щодо неї правами.

Невід’ємним атрибутом земельної ділянки є її межа. Межа – це умовна лінія, яка відокремлює територію земельної ділянки від іншої частини земної поверхні. Межа може проходити у створі встановлених межових знаків або через природні лінії і предмети місцевості.

Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Таким чином, під межею слід розуміти прямовисну площину, яка проходить через розмежувальні знаки двох суміжних ділянок. Межа чітко фіксується як на місцевості, так і у відповідних правовстановлюючих документах.

Інша невід’ємна ознака земельної ділянки – її місце розташування. Система координат встановлених меж забезпечує просторову визначеність земельної ділянки і дозволяє розпізнавати її серед інших. З цією метою застосовують кодові позначення земельних ділянок – систему кадастрових номерів.

Після встановлення меж земельної ділянки і видачі правовстановлюючого документа починається її практичне використання і земельна ділянка отримує певний правовий статус. Відповідно до земельного законодавства кожна земельна ділянка є об’єктом права власності.

Право власності на земельні ділянки набувається та реалізується на підставі Конституції України, Земельного кодексу України, інших законів. Від форми власності залежить, кому земельна ділянка належить, хто її власник і хто розпоряджається результатами праці від її використання.

Процедура набуття права власності на земельну ділянку залежить від того, у якій формі власності вона перебуває, від підстави набуття такого права та від того, хто його набуває.

Земельні ділянки, що перебувають у державній і комунальній власності, передаються державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям у постійне користування, тобто у користування без встановленого терміну. Землекористувачі здійснюють право володіння і право користування земельною ділянкою.

Право власності та право постійного користування земельною ділянкою виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право користування земельною ділянкою та його державної реєстрації.

Право на земельну ділянку або на її частину може бути обмежене шляхом встановлення земельного сервітуту або іншим чином. Обмеження (обтяження) реєструються разом із земельною ділянкою у Державному реєстрі земель.

Оскільки використання землі в Україні є платним, то земельна ділянка виступає об’єктом плати за землю у вигляді земельного податку або орендної плати.

Сукупність всіх цих правил становить правовий режим земельних ділянок.