10. Проблема елітизму в працях р. Міхельса

Суспільство не може існувати без пануючого, або політичного класу, хоча елементи його піддаються оновленню; наявність такого класу – постійно діючий фактор соціальної еволюції . Популярність Михельса - «залізний закон олігархічних тенденцій». Суть полягає в тому, що демократія, щоб зберегти себе й досягти певної стабільності, змушена створювати організацію, а це пов'язано з виділенням еліти – активної меншості, якій маси повинні довіритись через неможливість їх прямого контролю над цією меншістю. Тому демократія неминуче перетворюється в олігархію. Таким чином, демократія зіштовхується з нерозв'язаним протиріччям: по-перше, вона «чужа людській природі» і, по-друге, «неминуче містить олігархічне ядро». Основна праця Міхельса присвячена аналізу діяльності соціалістичних і соціал-демократичних партій країн Західної Європи, насамперед - СДПН. Влада в цих партіях належить фактично вузькому колу осіб, що перебувають на верхніх щаблях партійної ієрархії. Необхідність управління організацією вимагає створення апарату, що складається з професіоналів, і партійна влада неминуче концентрується в їхніх руках (причина утворення олігархії в демократичних партіях лежить у технічній неможливості обійтися без лідерів). Однак олігархічність властива самій природі людського суспільства. Партійна еліта має переваги перед рядовими членами (має більший доступ до інформації, можливості тиснути на маси). Чим більше розширюється й розгалужується офіційний апарат, чим більше членів входить в організацію, тим більше в ній витісняється демократія, що замінюється всевладдям виконавчих органів. Формується строго відособлена бюрократія з безліччю інстанцій. Таким чином, немає сумніву в тому, що бюрократизм олігархічної партійної організації випливає із практичної формальної необхідності, ...демократія - усього лише форма». «Маса взагалі ніколи не готова до панування, але кожний індивід, який належить до маси, здатний на це, якщо він володіє необхідними для цього позитивними або негативними якостями, щоб піднятися над нею і висунутися у вожді». Партійна еліта піддається всім спокусам володіння владою й налаштована використовувати маси як трамплін для досягнення своїх цілей і планів. Особливу увагу Міхельс приділяє боротьбі еліт за позиції влади. «Рідко боротьба між старими й новими вождями закінчується повним усуненням перших. Заключний акт цього процесу полягає не стільки в зміні еліт, скільки в їхній реорганізації. Відбувається їхнє злиття» . Неможливість демократії існувати без організації, управлінського апарату й професійної еліти неминуче веде до закріплення посад і привілеїв, до відриву від мас, фактичної незмінюваності лідерів. "Вожді, як правило, невисоко ставлять маси. Представник перетворюється зі слуги народу в пана над ним. Вожді, будучи спочатку творінням мас, поступово стають їхніми володарями. Одночасно з утворенням вождизму, обумовленого тривалими строками заняття постів, починається його оформлення в касту" . Міхельс доводить неможливість прямої демократії насамперед із чисельності. Маси заміняють і витісняють індивіда. Причому харизматичних лідерів, що піднімають маси до активної діяльності, змінюють бюрократи, а революціонерів і ентузіастів – консерватори й пристосуванці. Керівна група стає усе більш ізольованою і замкнутою, захищає свої привілеї й у перспективі перетворюється в інтегральну частину правлячої еліти. Таким чином, лідери мас, ставши частиною еліти, починають захищати її інтереси й тим самим своє власне привілейоване становище. Але інтереси мас не збігаються з інтересами бюрократичних лідерів масових організацій. Тому партійна еліта схильна проводити консервативну політику, що не виражає інтереси мас, хоча вона й діє від їхнього імені. Отже, оскільки еліта організується й консолідується, управляючи масою, Міхельс аважає неминучим елітарну структуру будь-якої громадської організації. Формальна спеціалізація, що є необхідним наслідком будь-якої організації, породжує необхідність професійного управління. А це приводить до того, що вожді стають незалежними, звільняючись від впливу мас. Сутність будь-якої організації (партії, профспілки й т.д.) містить у собі глибоко аристократичні риси. Відношення вождя до мас вони перетворюють у свою протилежність. Організація завершує остаточний поділ партії або профспілки на керівну меншість та керовану більшість. Причому керівна меншість – далеко не кращі, високоморальні люди, а найчастіше честолюбці й демагоги.

11. К. Шмітт. Поняття політичного.

    Визначити поняття політичного можна, лише виявивши й установивши специфічно політичні категорії. Специфічно політичне розрізнення, до якого можна звести політичні дії й мотиви, - це розрізнення друга й ворога. Сенс розрізнення друга й ворога полягає в тому, щоб позначити вищий ступінь інтенсивності об'єднання або роз’єднання, асоціації або дисоціації. Поняття «друг» і «ворог» варто брати у їх конкретному, екзистенціальному сенсі, а не як метафори або символи; це протилежності не нормативні і не «чисто духовні». Ворог - це сукупність людей, яка веде боротьбу і протистоїть такій же сукупності людей. Ворог є тільки публічний ворог, тому що все, що співвіднесено з такою сукупністю людей, особливо із цілим народом, стає публічним. Політична протилежність – це протилежність найінтенсивніша, крайня, і всяка конкретна протилежність є протилежність політична тим більше, чим більше вона наближається до крайньої точки, поділу на групи «друг – ворог». Щоб мова могла йти про політику, повинна завжди бути наявна реальна можливість боротьби. Війна - це збройна боротьба між організованими політичними єдностями (спільностями, спільнотами), громадянська війна – збройна боротьба усередині якоїсь (що стає, однак, через це проблематичним) організованої єдності. Так само, як і слово «ворог», слово «боротьба» варто розуміти в буттєвому сенсі. Війна витікає з ворожнечі, тому що ця остання є буттєве заперечення чужого буття. Війна є тільки крайня реалізація ворожнечі. Лише в дійсній боротьбі позначаються крайні наслідки політичного поділу на групи друзів і ворогів. Світ, у якому була б повністю усунута й зникла б можливість такої боротьби, став би світом без розрізнення друга й ворога і внаслідок цього світом без політики. Феномен «політичне» можна зрозуміти лише через віднесення до реальної можливості поділу на групи друзів і ворогів, не зважаючи на те, що звідси витікає для релігійної, моральної, естетичної, економічної оцінки політичного. Війна як крайній політичний засіб розкриває лежачу в основі всякого політичного уявлення (представления) можливість цього розрізнення друга й ворога і тому має сенс лише доти, поки це уявлення реально наявне або щонайменше реально можливе в людства. Усяка протилежність - релігійна, моральна, економічна або етнічна - перетворюється на протилежність політичну, якщо вона досить сильна для того, щоб ефективно розділяти людей на групи друзів і ворогів. Політичне може черпати свою силу з різних сфер людського життя, з релігійних, економічних, моральних й інших протилежностей; політичне не означає ніякої власної предметної сфери, але тільки ступінь інтенсивності асоціації або дисоціації людей, мотиви яких можуть бути релігійними, національними, господарськими або ж мотивами іншого характеру, і в різні періоди вони спричиняють різні об'єднання і роз'єднання. Мова завжди йде про випадок конфлікту. Державі як сутнісно політичній єдності належить реальна можливість у якомусь даному випадку внаслідок власного рішення визначити ворога і боротися з ворогом. Кожна із численних змін і переворотів у людській історії і розвитку породжувала нові форми і нові виміри політичного поділу на групи, знищувала існуючі раніше політичні утворення, викликала війни зовнішні й війни громадянські, а також примножувала чи зменшувала число організованих політичних єдностей. Держава як найважливіша політична єдність сконцентрувала в собі неймовірні повноваження: можливість вести війну й тим самим відкрито розпоряджатися життям людей. Оскільки народ існує в сфері політичного, він повинен — хоча б тільки в крайньому випадку (але про те, чи має місце крайній випадок, вирішує він сам, самостійно) — визначати розрізнення друга й ворога. У цьому полягає сутність його політичного існування. Якщо в нього більше немає здатності або волі до цього розрізнення, він припиняє політично існувати, він більше вже не є політично вільним народом і підлеглий іншій політичній системі або ж включений у неї. Сенс війни полягає не в тому, що вона ведеться за ідеали або правові норми, але в тому, що ведеться вона проти дійсного ворога. Було б оманою вірити, що один окремий народ міг би, оголосивши дружбу усьому світу або ж за допомогою того, що він добровільно роззброїться, усунути розрізнення друга й ворога. У такий спосіб світ не деполітизується й не переводиться в стан чистої моральності або чистого права. Якщо якийсь народ остерігається обов’язків і небезпек політичного існування, то знайдеться якийсь інший народ, що прийме на себе ці обов’язки і небезпеки, взявши на себе його «захист проти зовнішніх ворогів» і тим самим політичне панування; покровитель визначає потім ворога внаслідок споконвічного взаємозв'язку захисту й підпорядкування. З категоріальної ознаки політичного витікає плюралізм світу держав. Політична єдність припускає реальну можливість ворога, а тим самим й іншу, співіснуючу політична єдність. Тому на Землі, поки взагалі існує держава, є багато держав і не може бути охоплюючої Землю і все людство світової держави. Політичний світ — це не універсум, а плюріверсум. Людство як таке не може вести жодної війни, тому що в нього немає жодного ворога, щонайменше на цій планеті. Поняття «людство» виключає поняття «ворог», тому що й ворог не перестає бути людством (неможливість боротьби людства проти себе самого).