38. Проблема рівності чоловіків та жінок у політиці

Гендерний підхід-з’ясування ролі жінки й чоловіка в сучасному житті. Гендер, на відміну від поняття статі, стосується не суто біологічних чи анатомічних властивостей, за якими відрізняються чоловіки й жінки, а соціально сформованих рис “жіночості” та “мужності”. Тобто поняття гендер означає психологічну, соціальну та культурну відмінність між чоловіками й жінками. Суть проблеми полягає не в тому, щоб надати однакових прав особам різної статі, а насамперед у тому, аби створити такі умови суспільного життя, щоб жінка і чоловік справді були спроможні реалізувати себе повноцінно як у громадському, професійному, так і в особистому житті. Рівність прав таким чином передбачає рівність можливостей біологічної, психологічної, особистісної, соціальної актуалізації сутнісних сил жінки і чоловіка.

Гендерні аспекти політичного лідерства. На керівних державних посадах, а також у масових громадсько-політичних організаціях, партіях в основному перебувають чоловіки. Проте логічно припустити, що жінка-політик зможе більш компетентно оцінити проблеми жінок, що вона буде більш розумно, більш чутливо, більш адекватно представляти жіночу частину населення. Так само політику чоловічої статі простіше і зрозуміліше репрезентувати інтереси чоловіків як природно близької йому біо-психо-соціальної групи. Жіноче лідерство вибудовується не по одному, а принаймні одночасно по двох векторах: загальнолюдському і власне жіночому. Щоб стати лідером жінка повинна довести чоловікам і жінкам, що вона краща за них у виконанні соціальних ролей і функцій загального значення і довести, що вона ближча за інших жінок до ідеалу “жіночого”.

У галузі політичного лідерства існують такі відмінності. Так, відзначається різниця між стилями роботи жінки-політика та політика-чоловіка. Помітною є тенденція запровадження свого “жіночого стилю”. Це означає, що починає змінюватись сам стиль ділових стосунків, вони стають гнучкішими, багато правильних рішень приймаються виважено, з урахуванням інтуїції, властивої, як правило, жінкам, жінки більш терпимі в спілкуванні з іншими, прагнуть в більшій мірі досягти гармонії і тому надають перевагу компромісу, а не конфронтації, колегіальному, а не ієрархічному способу прийняття рішень. Необхідно відмітити, що окреслені переваги значною мірою породжені уявленням про “сімейну жінку” і переносяться на імідж жінки-політика.

Жінки більше переймаються соціальними проблемами та більш активно підштовхують уряд до їх вирішення. Жінки бачать сенс політики в допомозі конкретним людям. Це специфічний “жіночий” елемент, який відповідає ролі жінки-матері, сенс якої визначається піклуванням про інших.

39. Анархізм: загальна характеристика

Анархізм (поява Зх Євр – 2 пол ХІХ ст) – сусп-пол ідеологія, яка проголошує в якості своєї головної мети досягнення свободи та рівності за допомогою скас б-яких форм і інститутів влади з їх примусовим характером на користь асоц заснованих на добровільн співпраці між інд та групами.

Базові принципи: 1. відсутність влади ( і як наслідок політ партій); 2. свобода від примусу (до участі у б/я формах діяльності); 3. свобода асоціацій (сус-во буд-ся на основі взаємодії вільних асоц-й, що створ-ся на основі спільних інт-сів); 4. Взаємодопомога=співробітництво=ефективність; 5. Рівність=відсутність ієрархії+однакові умови для задоволення своїх потреб для індивідів; 6. братерство.

Хронологічно анархізм поділяють на індивідуалістичний анархізм — представники: П. Прудон, М. Штірнер; колективістський — М. О. Бакунін; комуністичний — П. О. Кропоткін.

Анархізм — суспільно-політична течія, що прагне до максимально можливого визволення особистості, виступає за негайне знищення всякої державної влади шляхом стихійного бунту мас і створення федерації дрібних автономних асоціацій виробників і споживачів (союзи громад). Мета анархізму — створення вільної організації суспільства з інститутами громадського самоуправління, яке обходиться без влади людини над людиною. Анархізм буває двох видів: 1. анархізм, що витікає з прагнення людини до більшої свободи, 2. анархізм, витікаючий з ворожнечі до того суспільного устрою, який створює нерівність і давить людину. Анархізм виходить з вимоги самої необмеженої свободи особи і заперечує яку б то не було примусову владу, держава для нього є організація меншості для експлуатації більшості, і окрім механізму експлуатації не може бути нічим іншим. Як суспільно-політична течія анархізм формувався у 40-70-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи Хронологічно анархізм поділяють на індивідуалістичний анархізм — представники: П. Прудон, М. Штірнер; колективістський — М. О. Бакунін; комуністичний — П. О. Кропоткін. М. Каддафі «Зелена книга», і П. Кропоткін основні суперечності існуючих суспільств бачать саме в суперечності між суспільством і державою. Відома праця Петра Кропоткіна «Хліб і Воля» значною мірою грунтується на тому, що однією з основних функцій суспільства є відтворення матеріальних благ для повного і всебічного розвитку вільної особистості. «Свобода для кожного; достаток для всіх» – відоме гасло анархістів того часу. Анархізм — ідея про те, що суспільство може і повинно бути організоване без державницького примусу. Анархізм зазвичай вважають ліворадикальною ідеологією, тому що його погляд на політику і економіку є анти-авторитарною інтерпретацією комунізму, колективізму, синдикалізму і суспільної економіки.

Сучасний анархістський рух. Поряд зі «старими» анархістами, тобто представниками класичних напрямів в анархізмі, переважно анархо-синдикалістами і анархо-комуністами, існує наприклад такий рух як Анархо-прімітивізм. Існують також проанархістські рухи «автономістів», ред-скіни (червоні і анархо скінхеди), екологічних рухів, різних культурних ініціатив. Багато сучасних анархістів намагаються створити якусь альтернативу відчуженому і репресивному соціуму, вирішуючи всі питання колективно, на основі консенсусу, поважаючи особистість і уникаючи авторитаризма та ієрархії. Патріархату протиставляється статева рівність, традиційним родинним стосункам — комуни, ієрархії — самоорганізація. Анархісти активно виступають проти дискримінації по статевій, національній, гендерній, статевій ознакам, проти міждержавних воєн і політики неоколоніалізма. Анархісти вельми активні в антифашистському русі.

41. Основні принципи та напрямки сучасного релігійного фундаменталізму.

Релігійний фундаменталізм – ідейно-політична течія (течії), яка виражає негативну тенденцію консервативних кіл на секуляризацію, тобто емансипацію науки, культури та суспільного життя від релігії, що стало причиною маргіналізації останньої.

Основні принципи релігійного фундаменталізму: 1. Організація соціального та політичного життя відповідно до первинних (головних) релігійних принципів; 2. Віра в буквальну істинність священних текстів. Установка на буквальне розуміння тексту передбачає його однозначне розуміння, що є відмовою від герменевтичного підходу, згідно з яким визнається множинність інтерпретацій будь-якого тексту; 3. Опозиція процесу десакралізації культури (Знецінення сакральних) священних зразків, релігійних уявлень, світоглядних установок тощо); 4. Заперечення плюралізму думок, який призводить до релятивізму, тобто до визнання рівності багатьох істин навіть в одній релігійній традиції.

1. Християнській фундаменталізм (Праворадикальні християнські (євангелістські) рухи в США), які виступають (використовуючи радикальні заходи) проти абортів (вбиваючи лікарів, що їх роблять), за введення молитв у школах (незважаючи на релігійну належність дітей, що там навчаються). Організації християнського фундаменталізму: Протестанти Ольстера (Ірландія). В основі фундаменталістських виступів етнічний конфлікт, який члени організації намагаються вирішити за допомогою релігії (конфлікт між шотландсько-англійськими протестантами та ірландськими католиками). Лідер: Ієн Пейслі. Протестантські Християне в США («другої хвилі»). Активізували свою діяльність з кінця 70-х рр.. після рішення Верховного Суду США про відміну молитв у школах та легітимізацію абортів. (1) «Християнська коаліція» Пета Робертсона, автор книги «Новий всесвітній порядок»). 2) «Гілка Давидова»).

2. Іудейський фундаменталізм (Ізраїль). Представлений рядом невеликих партій, які прагнуть не допустити передачі «єврейських територій» Палестинській державі та бореться з ісламом. Організації: - Гуш Емунім. Керівник: ребе Кук; - Єврейська оборонна ліга була створена наприкінці 60-х років в США Меіром Кахане. В 1971 р. Кахане переїхав до Ізраїлю і почав боротьбу з арабами, які були конкурентами перш за все на ринку праці. Мета: 1) боротьба за вигнання арабів з Ізраїлю; 2) боротьба з ліберальними ашкеназі (єврейськими вихідцями з Центральної та Східної Європи з власними традиціями та власною мовою), які були достатньо заможними та ініціативними.

3. Індуїстський фундаменталізм (Індія). Протидіє розповсюдженню західної секулярної культури і веде боротьбу з іншими релігіями (ісламом та релігією сикхів).

Організації: Існує три пов’язані індуїстські фундаменталістські організації: - RSS або Національний союз добровільних; - VHP або Всесвітнє індуїстське товариство; - BJP або Індійська народна партія. Цей рух почався з «Великої ради індусів», створеної в 1915р. у відповідь на створення Мусульманської ліги. Главою цієї Ради була написана книга «Індутва», ідеї якої стали ідеологічним підґрунтям індуїстського фундаменталізму. Мета: 1) розширення сфери впливу «Індутви»; 2) приєднання сикхів, джайнів і буддистів, не важливо хочуть вони цього чи ні; 3) запобігання впливу мусульман; 4) заміна майже повністю світської конституції Індії на Конституцію, що базується на ідеях «Індутви».

4.Азіатський ревайвалізм (від англ. revival – відродження). Відродження та збереження традицій азіатської культури, її захист від вестернізації.

5. Ісламський фундаменталізм. Привернув до себе увагу під час Іранської революції в 1979р., яка встановила першу в світі ісламську державу під керівництвом аятоли Хомейні (1900-1989 рр.ж.). Потім він поширився на Близький Схід, Північну Африку та Азію. Ісламський фундаменталізм став 1) провідником антизахідних настроїв, 2) реакцією на неоколоніалізм Заходу та 3) відстоює неприйняття матеріалізму, властивого Заходу.

Організації ісламського фундаменталізму: - Революційний шиїтський фундаменталізм (Іран); - Радикальний сунітський рух (Єгипет). Рух був заснований в 1928 р. Хасаном аль-Банном і мав назву «Брати-мусульмани» і спочатку був поміркованим. Радикалізація відбулася на фоні конфронтації з світським єгипетським урядом, який виступав проти проекту ісламізації та почав переслідувати членів руху. Ідеологічну основу радикального сунітського руху створив Саїд Кутб, яка значно розширилась після його страти. Проблема руху: відсутність консенсусу всередині організації щодо визначення ворога: чи то все єгипетське суспільство, чи то держава чи в першу чергу керівники держави. - Хамас (Палестина). Був заснований як відгалуження організації «Брати-мусульмани» в м.Газа в межах проекту ісламізації. З 1993 року є найбільш організованою та впливовою силою у боротьбі з ізраїльською окупацією.