61. Концепція «партисипітарної демократії»: ідейно-теоретичні засади та недоліки.

Почала активно розвиватися в 60-70-х роках ХХ ст. Прихильники цієї концепції – сучасні політологи Керол Пейтман (автор терміну „демократія участі” та книги „Участь і демократична теорія”, 1970 р.), Крофорд Макферсон, Джозеф Циммерман, Норберто Боббіо, Питер Бахрах, Керол Гулд. Основні постулати концепції: 1) поєднання прямої та представницької демократії. Демократія уявляється у вигляді піраміди, базисом якої є пряма демократія (вибори та самоврядування), а на кожному вищому рівні представлена демократія делегатів; 2) контроль за всіма органами влади з боку громадськості; 3) спирання парламентських фракцій та комітетів на масові громадські рухи, залучення представників цих рухів до розробки законопроектів та рішень виконавчої влади; 4) доступність ЗМІ громадським рухам, які, на думку прихильників концепції, і допомагають замінити традиційну представницьку демократію «демократією участі»; 5) розвиток самоврядування на рівні районів, трудових колективів, громадських рухів. Серед усіх розглянутих концепцій саме концепція партисипітарної демократія найбільше відповідає тенденціям розвитку сучасного суспільства. Недоліки: 1. Механізми партисипітарної демократії можуть використовуватись як засіб політичної боротьби, маніпулювання виборцями з метою досягнення певних політичних цілей. Наприклад референдум може бути використаний як засіб обійти парламент при прийнятті важливих державних рішень, у тому числі конституції, поправок до неї. 2. Практичний досвід втілення ідей партисипітаної демократії показує, що активна політична участь є елементом тоталітаризму, ніж демократії. Партисипітарна демократія або демократія участі, таким чином, розуміється як пряме правління освічених громадян. Демократія – це не стільки правління народу або правління мас, скільки правління освічених громадян.

Переваги: 1. вона акцентує увагу на уразливих моментах представницької ліберальної демократії. Критикується правляча політична еліта - її відрив від мас, зокрема відрив як обраних представників владних структур від їх виборців, так і пересічних громадян, що супроводжується політичним індиферентизмом і абсентеізмом. Ці негативні явища є неминучим наслідком будь-якої системи представницького правління; 2. позитивною стороною теорії партисипітарної демократії є ідея політичної мобілізації найбільшої кількості членів суспільства на базі усвідомлення ними об'єктивно існуючих суспільних інтересів, а також ідеї громадянського виховання з широким використанням сучасних технологій в області масової комунікації. Недоліки: 1. це пов'язано з неможливістю встановлення ефективних і постійно діючих інститутів прямої демократії як через просторово-часові параметри, так і суб'єктний-об'єктних відносин. Навіть на локальному рівні далеко не у всіх випадках пряма демократія є ефективним методом ухвалення рішень. Крім того, в даний час мало реальна сама вірогідність постійного і успішного функціонування партіципаторной демократії в рамках нації-держави навіть і невеликих по масштабах державах типу Данії або Швейцарії, не говорячи вже про такі крупні національно-державні утворення, як США або Росія. Виключення можуть складати лише загальнонаціональні референдуми з найбільш фундаментальних проблем, пов'язаних з питаннями державного пристрою; 2. вона, фактично абсолютизуючи ідею загального інтересу, містить в собі загрозу тиранії більшості. Адже при практичній реалізації багатьох положень теорії прямої демократії залишаються відкритими проблеми автономії особи, свободи індивідуальності, а також проблеми добровільності участі або неучасті в політичному процесі. Тому, разом з можливістю і навіть необхідністю прямої демократії в певних просторово-часових межах, в рамках обмежених суб'ект-об'ектних відносин демократичного процесу, пріоритет проте залишається за інститутами представницької демократії.

63. Концепція модернізації як теоретична модель інтерпретації політичного розвитку

Політична модернізація — практичне втілення елементів раціоналізації влади і політичної бюрократії через органічне поєднання політичних, економічних і духовних чинників соціального розвитку; зростання здатності політичної системи адаптуватись до нових соціальних зразків; ослаблення і заміну традиційних еліт модернізаторськими; подолання відчуження населення від політичного життя й забезпечення його групової та індивідуальної участі в ньому; постійне вдосконалення нормативної та ціннісної систем суспільства. Загальні характеристики: 1. раціоналізація та забезпечення ефективності влади як вирішальних чинників довіри до неї й підтримки її громадянами, оскільки з цими поняттями пов'язані її результативність, ступінь реалізації нею тих функцій і сподівань, що їх покладає на владу більшість населення; 2. диференціація політичної структури (інституціоналізація), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку; 3. структурно-змістове перетворення політичної системи, спрямоване на розкриття всіх її потенційних можливостей, формування політичної структури соціальної дії. До найважливіших складових цього процесу належить політична стратегія, що передбачає реалізацію довгострокових програм, а також політична тактика як інструмент перетворень за конкретно-історичних умов. Важливим чинником модернізації є забезпечення широкої участі громадян у політичному житті; 4. ціннісною основою політичної участі є процес кристалізації модернізаторських ідеологій, які можуть виконувати як стабілізаційні (скеровані на традиційні прошарки суспільства), так і мобілізаційні (зорієнтовані на осучаснені групи населення) функції; 5. створення цілісної, взаємопогодженої на різних її етапах і рівнях системи політичної соціалізації. Вона має бути спрямована на забезпечення зворотного зв'язку особи з політичною системою; 6. вдосконалення нормативної й ціннісної систем суспільства, зорієнтованих на формування принципово модернізованого поля політичної культури активістського типу. Сучасна наука розрізняє два основні типи політичної модернізації:1. Оригінальна (спонтанна), або органічна, модернізація. Властива розвинутим країнам Західної Європи й Північної Америки (США, Канада), соціально-політичний розвиток яких відбувався у формі неперервного еволюційного та революційно-реформаторського процесу. Вважають, що, розпочавшись в епоху Відродження, модернізація в розвинутих країнах триває й досі, їі розвиток не був рівним, знав не лише стабільно-поступальні етапи, а й тривалі відступи від цивілізаційного шляху у вигляді тоталітарних режимів та злети у вигляді широкомасштабних суспільних перетворень.2. Вторинна (відображена), або неорганічна модернізація. Характерна для країн, які з певних причин відстали від загальноцивілізаційного розвитку і прагнуть за рахунок широкого застосування досвіду передових країн наздогнати їх за рівнем і якістю життя. Неорганічна модернізація здебільшого зумовлена не внутрішніми, а зовнішніми чинниками розвитку і характеризується нерівномірністю змін в економіці, політиці, культурі, соціальних відносинах.

Політична модернізація – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політичної системи до іншого (від традиційного суспільства до раціонально-легального). В основу покладається методологічний принцип, розроблений М.Вебером, сутність якого полягає в дихотомічному розподілі існуючих країн на «традиційні» (які зберігають персоналізовані відносини залежності і бар’єри соціальної мобільності) та «сучасні» (засновані на раціональній організації та функціональній диференціації інститутів, що долає відносини особистої залежності та бар’єри на шляху групової мобільності).

1 етап. 50-ті - початок 60-х років: Зародження концепцій політичної модернізації.

Представники: Уолт Ростоу, Девід Аптер Основні постулати теорії модернізації: 1.Універсалізм, тобто розуміння процесу модернізації як лінійного, що має однакові стадії та етапи в усіх країнах. 2. Технологічний детермінізм, тобто визнання прогресу в економіці та технології основою суспільного розвитку та модернізації (оскільки вони призводять до підвищення рівня життя та вирішення соціальних проблем). 3. Вестернізація, тобто запозичення країнами, що нещодавно звільнилися від колоніальної залежності, політичного устрою і політичної культури західних країн, перш за все США. 4. Критика основних характеристик традиційних суспільств (низька здатність до динаміки та адаптації). 2 етап: Друга половина 60-х – початок 70-х років. Критика теорії модернізації. Представники: Р.Бендікс (1967р. звернув увагу на те, що сама модернізація в Європі (зокрема в Англії та Франції) спиралась на певні традиції суспільства, тому протиставляти традиційність та сучасність некоректно. У зв’язку з цим виник шквал критики ранніх теорій модернізації. 3 етап: Початок 70-х – друга половина 80-х рр. Відхід від євроцентризму. Характерні риси етапу: 1. поява більш виважених ідей, заснованих на різноманітних чинниках політичного, соціального та економічного розвитку (зокрема, на такому чиннику, як політична культура та її особливості); 2. зосередження уваги на проблемі стабільності політичного розвитку як передумові соціального та економічного прогресу. 4 етап: Кінець 80-х років. Утвердження концепції «Модернізації в обхід модерніті (сучасності)». Сутність: концепція політичного розвитку, заснованого на збереженні соціокультурних традицій без нав’язування чужих (західних) зразків. Представники: А.Абдель-Малек, Шмуель Ейзенштадт, С.Хантінгтон.