89. Дослідження пол.. Партій та груп тиску в брит. Пол. Науці.

Однією з центральних проблем англійської політичної науки є емпіричне дослідження груп інтересів, їхньої ролі в законодавчому, судовому та адміністративному процесах. Політичний процес розглядається як взаємодія та суперництво автономних та впливових груп та асоціацій. Такий “груповий” підхід став свого роду теоретичною схемою для пояснення політичної поведінки.

В 50-60 рр. на основі цього підходу в працях Н. Кіплінга, С. Файнера, А. Петтера, С. Бієра, Д. Марша, Р. Кінбера, Д. Річардсона отримала розробку теорія плюралістичної демократії, яка стала свого роду академічною ідеологією (вплив біхевіоризму).

В 70-ті роки вчені почали наголошувати на тому, що вивчення груп інтересів не має чіткої спрямованості. Їх діяльність треба розглядати у взаємодії з політичною системою та процесом в цілому (системний підхід). В зв’язку з цим використовується концепція “корпоративної держави”. Корпоратизм вважається позитивним явищем, який не претендує на підміну альтернативних інституційних механізмів парламентського та партійного правління, а сприяє більшій інтегрованості англійської соціально-політичної системи. Для такої корпоративної держави характерною є наявність специфічних корпоративних інститутів, які складаються з груп інтересів та уряду та мають делеговану відповідальність за діяльність правління. Такі інститути можуть охоплювати всю сферу економічного життя, або можуть бути обмеженими декількома важливими галузями. Простими словами – це взаємодія і кооперація між державою та групами “великого бізнесу” та профспілок. Лембрук казав, що “ліберальний корпоративізм не можна ототожнювати лише з консультаціями та співробітництвом уряду з групами інтересів. Його головна риса – високий ступінь кооперації між самими цими групами при розробці економічної політики”. Говорячи про корпоративну державу англійські політологи часто використовують термін “трипартизм” для пояснення взаємовідносин між трьома головними елементами “корпоративної держави”: урядом, Конфедерацією британської промисловості та Британським конгресом трейд-юніонів, які обговорюють та приймають ключові політичні та економічні рішення.

90. Дослідження пол. С-ми та пол. Культури Великобританії.

Начиная с 30-х годов в английской школе административно-государственного управления начинают господствовать бихевиоральные методы изучения государственного администрирования. С самого начала в рамках бихевиоральной методологии сложились две основные тенденции — социологическая и экономическая, истоками которых стали два различных понимания природы человеческого поведения. Экономисты рассматривали политику и государственное управление как сферу рациональной деятельности людей с неизменными целями, сводимыми к стремлению извлечь максимальную выгоду. Сторонники социологического подхода, наоборот, стремились избежать подобной однозначности и примитивизма, усматривая в политическом поведении и государственной деятельности результат влияния культурных традиций, которым человек подчиняется в большинстве случаев неосознанно.

Крупнейшими представителями социологического направления стали Э. Берч, И. Берлин, У. Риз, Р. Роуз. По мнению И. Берлина, основным в философии государственного управления является «повиновение и насилие», поэтому обходить вопрос оправдания власти и подчинения ей ученые не вправе. Наличие или отсутствие консенсуса относительно авторитета государства в обществе Р. Роуз считает главным вопросом любой политической системы. Авторитет государственной власти может быть измерен, с одной стороны, степенью ее поддержки гражданами, а с другой — тем, насколько последние подчиняются ее законам.

20. Суспільно-політичні доктрини сучасності.

Лібералізм - це політична та ідеологічна течія, що висуває в якості своїх пріоритетів: 1) Забезпечення максимально можливої свободи індивіда в усіх сферах життя суспільства; 2) Забезпечення індивідуалізму, як головного економічного, політичного та соціального принципу; 3)Забезпечення правової та політичної рівності; 4)Забезпечення терпимості та плюралізму як найважливіший принципів соц.-політ. взаємодії. Елементи: Індивідуалізм = інтереси людини над інтересами групи; Свобода особистості; Розум; Рівність = можливостей; перед законом;політична рівність, але не соціальна рівність; Толерантність - умова ліберального існування людини; Плюралізм – наявність різноманітних точок зору, що мають право на існування; Принцип меритократії – правління гідних (?); Консенсус (суспільна угода); Конституціоналізм – розподіл державної влади через систему стримувань і противаг.

Неолібералізм - сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології і політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституціоналізації нових форм державного втручання в суспільне життя. Практичне втілення неолібералізм дістав у політиці «нового курсу» Ф. Рузвельта, особливо в роки Другої світової війни та у повоєнні роки, що було зумовлено значною мірою наук.-тех. революцією, яка потребувала значних державних капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери, в охорону здоров’я, освіту і науку, у підвищення кваліфікації робочої сили. В основу політичної програми неолібералізму лягли ідеї: 1. Консенсусу між тими, хто управляє , і тими, ким управляють 2. Необхідності участі мас у політичному процесі, демократизації процедури прийняття управлінських рішень 3. Плюралізм форм організації і здійснення державної влади.

Консерватизм — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Елементи консерватизму :1. традиція(повага до всього того, що пройшло перевірку часом; зміцнює відносини стабільності і безпеки в сусп, даючи люд відчуття сусп і історичного зв’язку часів); 2. прагматизм (недовіра до абстрактних принципів і теорій, а установка на досвід, історію, і головне впевненість в тому, що діяти потрібно залежно від практичних обставин і практичних цілей); 3. сильна держава (неідеальність людини, її слабкість, обмеженість та егоїстичність, прагне до влади, але боїться відповідальності – потреба сильної держави для забезпечення порядку); 4. Органіцизм (держава – органічне ціле, сусп – продукт природньої необхідності, культура і сусп цінності –необхідна умова підтримання життя сусп); 5. ієрархія (нерівність – соц., екон. – є природним способом існування людини); 6. влада та авторитет (виходить не знизу, а зверху, тільки справжнє лідерство дає сусп напрямок руху і забезпечує підтримку тим, кому не вистачає знання, досвіду, освіти ); 7. власність («екстеріорізація» - люд завжди виражається в тому, чим володіє. Власність пов’язана не лише з правами але й з обов’язками; забезпечує безпеку в сус-ві людині і гарантує свободу людині

Неоконсерватори наголошують, що суспільство — складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємопов'язані, що зміна однієї з них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдосконалюється поступово за внутрішніми законами, закоріненими в минулому. Головним критерієм суспільного розвитку представники цього ідеологічного напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей. Неоконсерватори — прихильники елітарної демократії — вважають, що партійна демократія за умов постійної боротьби за владу призводить до того, що громадяни стають неслухняними. Не заперечуючи таких норм політичного консенсусу, як свобода, правова держава, федералізм, вони виступають за політичну централізацію, проголошують концепцію “обмеженої” демократії.

Наступний аспект неоконсерв – занепокоєність тим, що сусп стає все більш полікультурним і полірелігійним, а тому і конфліктним та нестабільним. У всьому цьому присутній націоналізм, що з підозрою ставиться до збільшення к-сті наднаціонал органів.

Характерні риси: різке скорочення держ втручання в економіку, повернення до принципів вільного ринку і вільної конкуренції, відмова від дорогих і сповільнюючих розвиток соц програм, проголошення принципу опори кожного на власні сили.

Комунітаризм – ідеологічна течія кінця ХХ ст., яка виступає за встановлення сильного громадянського суспільства, основою якого є місцеві спільності та неурядові громадські організації, а не окремі особистості. Основні принципи комунітаризму: 1.Критика вільної ринкової економіки; 2.Неприпустимість розгляду окремого індивіда у відриві від розвитку соціального середовища;3.Визнання можливості співіснування різних цивілізацій та необхідності культурної диверсифікації; 4.Введення поняття «спільнота» в якості системоутворюючого; 5.Відторгнення ліберального індивідуума та прихильність до цінностей спільноти («комуни»), як стійкого об’єднання людей, пов'язаних спільними традиціями, історією, мораллю. (академік В.Л.Макаров: Головне, щоб така спільнота була стійкою, щоб люди почували себе в ній комфортно, щоб їх тягнуло проводити в ній свій робочий та неробочий час. Крім цього цілі спільноти повинні бути односпрямованими з індивідуальними цілями її членів). 6. Проголошення важливішої ролі моральних норм на противагу ліберальній доктрині, яка висуває на перший план економічну раціональність (доцільність). Тим самим відновлюється соціальна значущість ціннісно-раціональної поведінки, котра в концепціях лібералізму була заміщена цілераціональною. 7. Висунення концепції «суспільства співвласників», котра розглядає сучасну корпорацію не як машину виключно для виробництва прибутків для акціонерів. А як соціальний інститут, який захищає гармонізовані інтереси акціонерів, менеджменту та персоналу. 8. Критика «відкритого суспільства» К.Поппера.

Фемінізм – (від лат. femina – жінка) – 1) широкий соціальний рух за рівність прав і можливостей для жінок, що протистоїть соціальній системі, в якій стан різних статей нерівноправний. 2) соціально-політична теорія, в якій аналізується пригнічення жінок та зверхність чоловіків в історичному минулому та сьогоденні, а також аналізуються шляхи подолання такого стану. 3) методологія дослідження, яка є сумою дослідницьких практик, заснованих на артикуляції жіночого погляду на світ та жіночій системі цінностей.

Реліг фундамент – ідейно-політична течія, яка виражає негативну реакцію консерватор кіл на секуляризацію, тобто емансипацію науки, культури та сусп. життя, що стало причиною маргіналізації релігії. Причини відродження релігійн фундамент в ХХст: 1. фундам як аберація, тобто симптом адаптації, яку переживають традиц сусп в ході модернізації; 2. фундамен як наслідок секуляризації=різке падіння ролі релігії на противагу зростання ролі науки.

Основні принципи релігійного фундаменталізму: 1. Організація соціального та політичного життя відповідно до первинних (головних) релігійних принципів; 2. Віра в буквальну істинність священних текстів. Установка на буквальне розуміння тексту передбачає його однозначне розуміння, що є відмовою від герменевтичного підходу, згідно з яким визнається множинність інтерпретацій будь-якого тексту; 3. Опозиція процесу десакралізації культури (Знецінення сакральних) священних зразків, релігійних уявлень, світоглядних установок тощо); 4. Заперечення плюралізму думок, який призводить до релятивізму, тобто до визнання рівності багатьох істин навіть в одній релігійній традиції.