5. Ідейно-теоретичні джерела сучасної зарубіжної політології

Концепції: 1. Політологічна концепція панування М. Вебера; 2. Теорія еліти Г. Моски та В. Парето; 3. Концепція зацікавлених груп А. Бентлі; 4. Концепція олігархізації влади Р. Міхельса; 5. Дослідження поняття політичного К. Шмітта. Результати досліджень стали ідейно-теоретичними джерелами сучасної політології. Кінець ХІХ ст. Основні представники:

Вебер. «Протестантська етика та дух капіталізму», «Господарча етика світових релігій», «Політика як покликання та професія».

Держава – це людська спільнота, яка всередині певної області претендує на монополію легітимного фізичного насильства (це є основною ознакою та сутнісною характеристикою держави). Державні установи та окремі особи мають право на застосування фізичного насильства лише тією мірою, якою їм дозволяє робити це держава. Тобто єдиним джерелом права на насильство вважається держава.

Політика – це прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади, чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які вона в себе включає. Т.ч. Вебер розширив межі політичного: вихід за межі політ інститутів і розширення числа об’єктів впливу політики. Заняття політикою: 1. «випадковий політик» (политик по случаю). Таким політиками є всі ми, наприклад коли опускаємо в урну виборчий бюлетень або беремо участь у мітингу. 2. «політик за сумісництвом» – це повірені особи та правління партійно-політичних союзів, тобто люди, які займаються політичною діяльністю лише у випадку необхідності і вона не стає для них головною справою життя. 3. політик за професією та політик за покликанням. Можна жити «для політики» і можна жити «за рахунок» політики. «За рахунок» політики як професії живуть ті, хто прагне зробити з неї постійне джерело прибутку. Професійний політик, який живе за рахунок політики – це чиновник, який отримує зарплату за виконання своїх службових обов’язків, або бере хабарі (або і те й інше одночасно). Політик, який живе «для політики» повинен бути незалежним від прибутків, які може дати йому політична діяльність, і в нього повинні бути три якості, які в цьому випадку є вирішальними: а) пристрасть – орієнтація на сутність справи, пристрасна самовіддача праві; б) відчуття відповідальності за результат своєї діяльності; в) окомір – здатність з внутрішньою зібраністю та спокоєм піддаватись впливу реальностей. Від політика вимагається дистанція по відношенню до речей та людей. (Проблема: треба поєднувати в одній душі і гарячу пристрасть і холодний окомір).

Типологія легітимності влади М. Вебера. (Вебер не використовував поняття «політ влада»; у нього є поняття «влада», «панування»). Три основних типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний. 1.Традиційний тип легітимності влади ґрунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і святенність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу. 2.Харизматичний тип легітимності політичного панування ґрунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням. 3. Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Це — основний тип легітимності політичної влади в сучасних демократичних державах. Оскільки він ґрунтується на довірі громадян до держави як політичного інституту, то називається ще інституціональним, на відміну від персоналізованого типу легітимності, пов'язаного з довірою до осіб керівників. Названі типи легітимності політичної влади реально не існують у чистому вигляді. Кожний з них є поєднанням різних типів з переважанням тією чи іншою мірою якогось одного. Здійснюючи типологію різновидів легітимності, М. Вебер використав розроблену ним методологію так званого чистого, або ідеального, типу, яка в подальшому стала широко використовуватись у політології при класифікації різноманітних політичних явищ і процесів.

У розвитку партій як суб'єктів політичної діяльності М. Вебер розрізняв три стадії: аристократичного угруповання, політичного клубу і масової партії.

М. Вебер вважав бюрократію елементом раціонального типу державного устрою, гадав, що вона втілює найефективніші й найраціональніші способи управління організаціями. Її позитивними рисами є ієрархічність управління, компетентність і дисциплінованість чиновників, безособовий характер відносин між ними. Принцип ієрархії, розподіл повноважень і влади між різними щаблями бюрократичної драбини, з одного боку, дає можливість кожному вищому рівню управління контролювати нижчий, а з іншого — чітко визначити права та обов'язки кожного рівня бюрократії, оформити їх приписами та інструкціями, виходити за які чиновник не має права. Звідси М. Вебер виводив характерну для бюрократії дисциплінованість та повагу до закону. Просування чиновника службовими сходинкам ґрунтується на його освіченості й досвіді. А повна зайнятість чиновника в апараті, його фіксований посадовий оклад, а також те, що він не володіє тими ресурсами, якими розпоряджається, дають змогу, на думку М. Вебера, звести до мінімуму корупцію, зробити бюрократію слугою суспільства й держави, а не окремих привілейованих осіб.

Особливість сучасного західного капіталізму, що існує на промисловій основі, полягає в тому, що це – раціонально організоване суспільство: в економіці – раціональне ведення господарства, раціональний грошовий обіг, що дозволяє домогтися граничної економічної ефективності; у політиці – це суспільство з раціональним правом і державним управлінням (раціональна бюрократія); з раціональною релігією (протестантизмом); з раціональною діяльністю в сфері культури (наука).

Моска. «Элементы политической науки", «Правящий класс».

Вихідний пункт концепції Моски – розподіл суспільства на пануючу меншість й політично залежну більшість (мас), наявність у суспільстві керуючих і керованих. У всіх суспільствах завжди виникають два класи людей - клас, що править, і клас, яким правлять. Перший клас, завжди менш численний, виконує всі політичні функції, монополізує владу, у той час як інший, більш численний клас, управляється й контролюється першим, причому таким способом, що забезпечує функціонування політичного організму... У реальному житті ми всі визнаємо існування цього правлячого (або політичного) класу". Моска вважає демократію камуфляжем влади меншості, визнаючи, що саме у спростуванні демократичної теорії "полягає в основному завдання даної його роботи". Причому влада меншості над більшістю в певній мірі легітимізується, тобто здійснюється за згодою більшості. Це пов'язано з тим, що правляча меншість завжди є організованою меншістю (в порівнянні з неорганізованою масою). Меншість організована саме тому, що воно меншість. Ще одна обставина, о легітимізує владу меншості: індивіди, які входять до меншості, відрізняються від маси керованих якостями, які забезпечують їм матеріальну, інтелектуальну й навіть моральну перевагу, тобто вони володіють такими якостями, реальними або вигаданими, які глибоко шануються в суспільстві, у якому вони живуть. Більш переконлива теза Моски не про "моральну перевагу" правлячої меншості і не про їх "військову доблесть", а про зв'язок їх з багатством. Зв'язок тут двосторонній: багатство створює політичну владу точно так, як політична влада створює багатство. Правлячий або політичний клас концентрує керівництво політичним життям у своїх руках, тому що поєднує індивідів, що володіють "політичною свідомістю" і впливом. З переходом від однієї історичної епохи до іншої змінюється склад правлячого класу, його структура, вимоги до його членів, але як такий цей клас завжди існує, більше того, він визначає історичний процес. Завдання політичної науки полягає в дослідженні умов існування політичного класу, утримання їм влади, взаємин з масами. Правляча меншість рекрутується різними способами, але головним критерієм є здібності (здатності), бажані для політичного управління в певну епоху. Найважливішим завданням політології Моска вважав аналіз складу, організації правлячого класу. Правляча меншість завжди більш-менш консолідується, має тенденцію перетворитися в закритий клас. "Всі правлячі класи прагнуть стати спадкоємними, якщо не за законом, то фактично". Моска справедливо відзначає тенденцію переходу від більш закритих правлячих класів до менш закритих, від спадкоємних привілейованих каст, де еліта або правлячий клас явно обмежений числом сімейств, і народження є єдиним критерієм належності до нього, - до більш відкритого суспільства, де, зокрема, освіта відкриває шлях до урядових посад. Однак і тут панівний клас виявляє тенденцію до монополізації освіти. Для Моски певний приплив в еліту нових людей – запорука здоров'я суспільства. Але це тільки за умови переваги стабілізуючої суспільство консервативної тенденції, збереження наступності й оновлення еліт за рахунок кращих вихідців з мас. Моска відзначив дві тенденції в правлячому класі: аристократичну й демократичну. Перша веде до закостенілості, до відсутності мобільності еліти й до виродження суспільства, друга має місце головним чином у періоди соціальних змін, коли відбувається поповнення правлячого класу найбільш динамічними й здібними представниками соціальних низів.

Паретто. «Трактат загальної соціології» (1916). Ввів термін «еліта» у вжиток. У своїй теорії він прагнув знайти фактори динамічної рівноваги суспільства, місця і значення для цього процесу політичної влади, мотивацію політичної поведінки особи. В. Паретто належить першість введення в науковий обіг терміну «еліта». Суспільство Паретто розглядав як складну систему, яка прагне до соціальної рівноваги і, виходячи з цієї концепції, обґрунтував місце і роль еліти в суспільстві. Паретто виходить із того, що фундаментальним соціальним законом є закон "соціальної гетерогенності", внутрішньої диференційованості, основою якої є протиставлення маси керованих індивідів невеликому числу керуючих, яких він і називає елітою. Соціальна система прагне до рівноваги, причому ця рівновага не статична, а динамічна, і динаміка соціальної структури ініціюється й навіть визначається елітою – правлячими меншостями. Для виявлення того, хто може бути віднесений до еліти, Паретто пропонує статистичний метод (індексування). Графіки ієрархічного розподілу людей за різними показниками (авторитет, освіта, здібності) будуть частково збігатися із графіком розподілу багатства (і все-таки останній виявляється "осьовим"). Неминучість розподілу суспільства на еліту й масу Паретто виводив з нерівності індивідуальних здібностей людей, що проявляється у всіх сферах соціального життя. Індивіди, що володіють більшим впливом, багатством створять "вищу страту суспільства, еліту". До неї Паретто відносить насамперед комерційну, політичну, військову, релігійну верхівку. Причому не має сенсу ставити питання про те, справжня чи несправжня ця еліта і чи має вона право на дану назву, це еліта де-факто. Це широке трактування еліти. Розуміння еліти у вузькому змісті: це та частина еліти, що відіграє визначальну роль у політиці, що є правлячою елітою. Отже, соціальна структура виглядає так: «1) нижча страта, не еліта; 2) вища страта, еліта, що поділяється на дві частини: (а) правляча еліта; в) неправляча еліта (контр еліта). Для пояснення соціальної динаміки Паретто формулює «закон циркуляції еліт»: соціальна система прагне до рівноваги й при виведенні її з рівноваги із часом повертається до нього; процес коливання системи й приходу її до "нормального стану" рівноваги утворює соціальний цикл; плин циклу залежить від характеру циркуляції еліт. Еліти, особливо закриті, з часом деградують. Але правлячий клас відновлюється не тільки чисельно, але і якісно завдяки родинам з нижчих класів. Еліти виникають із нижчих прошарків суспільства й у ході боротьби піднімаються у вищі, там розцвітають і зрештою вироджуються, знищуються й зникають. Історія - це історія наступності привілейованих меншостей, які формуються, борються, досягають влади, насолоджуються владою, занепадають і заміняються іншим привілейованими меншостями. Є два типи еліт, які послідовно змінюють одна одну. Перший тип — це «леви», для яких характерними є такі якості, як відкритість, рішучість у прийнятті рішень, спирання на силові, авторитарні методи володарювання і управління. «Леви» найбільш корисні в стабільних ситуаціях, оскільки вони вкрай консервативні. На відміну від них, другий тип еліти — «лисиці», вони володарюють за допомогою різних засобів маніпулювання, обдурювання, демагогії. Вони найчастіше застосовують підкуп, винагороду та нагородження і дуже неохоче використовують погрози застосування насилля. «Лисиці» переважають в умовах нестабільності, на перехідних етапах розвитку суспільства, коли потрібні енергійні, сміливо мислячі і здатні до перетворень правителі. Механізм соціальної рівноваги функціонує нормально, коли забезпечений, відповідно до вимог ситуації, пропорційний приплив в еліту людей першої й другої орієнтації. А припинення циркуляції приводить до виродження пануючої еліти, до революційного ламання системи, до виділення нової еліти з перевагою в ній елементів з якостями "лисиць", які із часом вироджуються в "леви", прихильників твердої реакції, і відповідний "цикл" повторюється. Не слід плутати силу еліти з насильством, що часто є супутником слабості. Революції, за Паретто, є лише змінами й боротьбою еліт: правлячої еліти й потенційної еліти (контреліти), яка, щоправда, прикривається тим, що говорить нібито від імені народу, але це лише обман для мас. Еліта, борючись із контрелітою, може використовувати один із двох способів (або обидва відразу): або знищити її, або абсорбувати, причому останній спосіб – не тільки більше гуманний, але й більше ефективний, оскільки дає можливість уникнути революцій.

Міхельс. Суспільство не може існувати без пануючого, або політичного класу, хоча елементи його піддаються оновленню; наявність такого класу – постійно діючий фактор соціальної еволюції . Популярність Міхельса - «залізний закон олігархічних тенденцій». Суть полягає в тому, що демократія, щоб зберегти себе й досягти певної стабільності, змушена створювати організацію, а це пов'язано з виділенням еліти – активної меншості, якій маси повинні довіритись через неможливість їх прямого контролю над цією меншістю. Тому демократія неминуче перетворюється в олігархію. Таким чином, демократія зіштовхується з нерозв'язаним протиріччям: по-перше, вона «чужа людській природі» і, по-друге, «неминуче містить олігархічне ядро». Основна праця Міхельса присвячена аналізу діяльності соціалістичних і соціал-демократичних партій країн Західної Європи, насамперед - СДПН. Влада в цих партіях належить фактично вузькому колу осіб, що перебувають на верхніх щаблях партійної ієрархії. Необхідність управління організацією вимагає створення апарату, що складається з професіоналів, і партійна влада неминуче концентрується в їхніх руках (причина утворення олігархії в демократичних партіях лежить у технічній неможливості обійтися без лідерів). Однак олігархічність властива самій природі людського суспільства. Партійна еліта має переваги перед рядовими членами (має більший доступ до інформації, можливості тиснути на маси). Чим більше розширюється й розгалужується офіційний апарат, чим більше членів входить в організацію, тим більше в ній витісняється демократія, що замінюється всевладдям виконавчих органів. Формується строго відособлена бюрократія з безліччю інстанцій. Таким чином, немає сумніву в тому, що бюрократизм олігархічної партійної організації випливає із практичної формальної необхідності, ...демократія - усього лише форма». «Маса взагалі ніколи не готова до панування, але кожний індивід, який належить до маси, здатний на це, якщо він володіє необхідними для цього позитивними або негативними якостями, щоб піднятися над нею і висунутися у вожді». Партійна еліта піддається всім спокусам володіння владою й налаштована використовувати маси як трамплін для досягнення своїх цілей і планів. Особливу увагу Міхельс приділяє боротьбі еліт за позиції влади. «Рідко боротьба між старими й новими вождями закінчується повним усуненням перших. Заключний акт цього процесу полягає не стільки в зміні еліт, скільки в їхній реорганізації. Відбувається їхнє злиття» . Неможливість демократії існувати без організації, управлінського апарату й професійної еліти неминуче веде до закріплення посад і привілеїв, до відриву від мас, фактичної незмінюваності лідерів. "Вожді, як правило, невисоко ставлять маси. Представник перетворюється зі слуги народу в пана над ним. Вожді, будучи спочатку творінням мас, поступово стають їхніми володарями. Одночасно з утворенням вождизму, обумовленого тривалими строками заняття постів, починається його оформлення в касту" . Міхельс доводить неможливість прямої демократії насамперед із чисельності. Маси заміняють і витісняють індивіда. Причому харизматичних лідерів, що піднімають маси до активної діяльності, змінюють бюрократи, а революціонерів і ентузіастів – консерватори й пристосуванці. Керівна група стає усе більш ізольованою і замкнутою, захищає свої привілеї й у перспективі перетворюється в інтегральну частину правлячої еліти. Таким чином, лідери мас, ставши частиною еліти, починають захищати її інтереси й тим самим своє власне привілейоване становище. Але інтереси мас не збігаються з інтересами бюрократичних лідерів масових організацій. Тому партійна еліта схильна проводити консервативну політику, що не виражає інтереси мас, хоча вона й діє від їхнього імені. Отже, оскільки еліта організується й консолідується, управляючи масою, Міхельс аважає неминучим елітарну структуру будь-якої громадської організації. Формальна спеціалізація, що є необхідним наслідком будь-якої організації, породжує необхідність професійного управління. А це приводить до того, що вожді стають незалежними, звільняючись від впливу мас. Сутність будь-якої організації (партії, профспілки й т.д.) містить у собі глибоко аристократичні риси. Відношення вождя до мас вони перетворюють у свою протилежність. Організація завершує остаточний поділ партії або профспілки на керівну меншість та керовану більшість. Причому керівна меншість – далеко не кращі, високоморальні люди, а найчастіше честолюбці й демагоги.

Політичний процес як результат діяльності груп (Бентлі)

У політичній науці США розвиток теорії груп починається з публікації в 1908 р. праці Артура Ф. Бентлі «Процес управління». Англійські філософи XIX і початку ст. висунули ідею про те, що саме група є базовою одиницею суспільства. Ця думка й лягла в основу дослідження А. Бентлі, який розглядав політичне суспільство як сукупність різних «груп інтересів». Тому об'єктом політологічного вивчення повинні бути не законодавчі норми й формальні моменти політичної організації суспільства, а дії людей, які добровільно об'єдналися в групи, спрямовані на досягнення політичних цілей. Політика полягає в тому, що одні люди постійно борються з іншими за досягнення й втілення своїх інтересів, причому ця боротьба ведеться ними не поодинці, а в групах, що об’єднують їх на основі спільності інтересів. Поняття група в політиці розумів як спільність інтересів і цілей, що виникає на основі взаємодії свідомості окремих індивідів. Бентлі визнавав певну розбіжність цілей індивіда та групи, на його думку індивідуальні політичні переконання та інтереси мають практичне значення лише в тій мірі, у якій вони злиті з політичними переконаннями й інтересами всієї групи. Група – це об'єднання громадян, які розглядаються не як абстрактна фізична одиниця суспільства, а як масова діяльність, що не зв'язує індивіда участю тільки в одній групі, але допускає його діяльність і в багатьох інших... Немає такої групи, у якої не було б свого інтересу. Груп без інтересу не існує. Суспільство – це ні що інше, як сукупність різних груп інтересів, а їхня кількість обмежується лише одним показником – інтересами, заради яких вони створені й діють». Правління – погане або гарне – не якась застигла конструкція, що зберігає свою конфігурацію завдяки силі або суспільному договору; це процес, у якому головну роль відіграють не просто індивіди, а саме групи інтересів. Державні інститути є виразниками балансу інтересів різних груп, що пронизують суспільство зверху до низу. Як тільки в суспільстві, у міру його розвитку, відбуваються які-небудь зміни, змінюється й структура балансу інтересів. Це, в остаточному підсумку, неминуче призводить до відповідних модифікацій у законодавстві, у співвідношенні повноважень між різними гілками влади й т.п. Якщо офіційні групи (тобто представництво в широкому сенсі) досить сильні, то вони можуть нав'язувати своє рішення конфліктуючим приватним групам і сприяти встановленню більш-менш стабільного становища в суспільстві, тобто того, що називається "законом і порядком". Але стабільність самих офіційних груп у великій мірі залежить не від їхньої здатності нав'язувати рішення приватним групам, а від вміння привести до консенсусу найбільш великі із числа останніх. Консенсус, а не сила є найбільш стабілізуючим фактором будь-якого політичного співтовариства.

К. Шмітт. Поняття політичного. Визначити поняття політичного можна, лише виявивши й установивши специфічно політичні категорії. Специфічно політичне розрізнення, до якого можна звести політичні дії й мотиви, - це розрізнення друга й ворога. Сенс розрізнення друга й ворога полягає в тому, щоб позначити вищий ступінь інтенсивності об'єднання або роз’єднання, асоціації або дисоціації. Поняття «друг» і «ворог» варто брати у їх конкретному, екзистенціальному сенсі, а не як метафори або символи; це протилежності не нормативні і не «чисто духовні». Ворог - це сукупність людей, яка веде боротьбу і протистоїть такій же сукупності людей. Ворог є тільки публічний ворог, тому що все, що співвіднесено з такою сукупністю людей, особливо із цілим народом, стає публічним. Політична протилежність – це протилежність найінтенсивніша, крайня, і всяка конкретна протилежність є протилежність політична тим більше, чим більше вона наближається до крайньої точки, поділу на групи «друг – ворог». Щоб мова могла йти про політику, повинна завжди бути наявна реальна можливість боротьби. Війна - це збройна боротьба між організованими політичними єдностями (спільностями, спільнотами), громадянська війна – збройна боротьба усередині якоїсь (що стає, однак, через це проблематичним) організованої єдності. Так само, як і слово «ворог», слово «боротьба» варто розуміти в буттєвому сенсі. Війна витікає з ворожнечі, тому що ця остання є буттєве заперечення чужого буття. Війна є тільки крайня реалізація ворожнечі. Лише в дійсній боротьбі позначаються крайні наслідки політичного поділу на групи друзів і ворогів. Світ, у якому була б повністю усунута й зникла б можливість такої боротьби, став би світом без розрізнення друга й ворога і внаслідок цього світом без політики. Феномен «політичне» можна зрозуміти лише через віднесення до реальної можливості поділу на групи друзів і ворогів, не зважаючи на те, що звідси витікає для релігійної, моральної, естетичної, економічної оцінки політичного. Війна як крайній політичний засіб розкриває лежачу в основі всякого політичного уявлення (представления) можливість цього розрізнення друга й ворога і тому має сенс лише доти, поки це уявлення реально наявне або щонайменше реально можливе в людства. Усяка протилежність - релігійна, моральна, економічна або етнічна - перетворюється на протилежність політичну, якщо вона досить сильна для того, щоб ефективно розділяти людей на групи друзів і ворогів. Політичне може черпати свою силу з різних сфер людського життя, з релігійних, економічних, моральних й інших протилежностей; політичне не означає ніякої власної предметної сфери, але тільки ступінь інтенсивності асоціації або дисоціації людей, мотиви яких можуть бути релігійними, національними, господарськими або ж мотивами іншого характеру, і в різні періоди вони спричиняють різні об'єднання і роз'єднання. Мова завжди йде про випадок конфлікту. Державі як сутнісно політичній єдності належить реальна можливість у якомусь даному випадку внаслідок власного рішення визначити ворога і боротися з ворогом. Кожна із численних змін і переворотів у людській історії і розвитку породжувала нові форми і нові виміри політичного поділу на групи, знищувала існуючі раніше політичні утворення, викликала війни зовнішні й війни громадянські, а також примножувала чи зменшувала число організованих політичних єдностей. Держава як найважливіша політична єдність сконцентрувала в собі неймовірні повноваження: можливість вести війну й тим самим відкрито розпоряджатися життям людей. Оскільки народ існує в сфері політичного, він повинен — хоча б тільки в крайньому випадку (але про те, чи має місце крайній випадок, вирішує він сам, самостійно) — визначати розрізнення друга й ворога. У цьому полягає сутність його політичного існування. Якщо в нього більше немає здатності або волі до цього розрізнення, він припиняє політично існувати, він більше вже не є політично вільним народом і підлеглий іншій політичній системі або ж включений у неї. Сенс війни полягає не в тому, що вона ведеться за ідеали або правові норми, але в тому, що ведеться вона проти дійсного ворога. Було б оманою вірити, що один окремий народ міг би, оголосивши дружбу усьому світу або ж за допомогою того, що він добровільно роззброїться, усунути розрізнення друга й ворога. У такий спосіб світ не деполітизується й не переводиться в стан чистої моральності або чистого права. Якщо якийсь народ остерігається обов’язків і небезпек політичного існування, то знайдеться якийсь інший народ, що прийме на себе ці обов’язки і небезпеки, взявши на себе його «захист проти зовнішніх ворогів» і тим самим політичне панування; покровитель визначає потім ворога внаслідок споконвічного взаємозв'язку захисту й підпорядкування. З категоріальної ознаки політичного витікає плюралізм світу держав. Політична єдність припускає реальну можливість ворога, а тим самим й іншу, співіснуючу політична єдність. Тому на Землі, поки взагалі існує держава, є багато держав і не може бути охоплюючої Землю і все людство світової держави. Політичний світ — це не універсум, а плюріверсум. Людство як таке не може вести жодної війни, тому що в нього немає жодного ворога, щонайменше на цій планеті. Поняття «людство» виключає поняття «ворог», тому що й ворог не перестає бути людством (неможливість боротьби людства проти себе самого). Т. ч., Шмітт запропонував нове визначення політки – немає кореляції із владними відносинами; політика визначалась через конфлікт (війну).