68.Політична доктрина французького персоналізму

Представники: Е. Муньє і Ж. Лакруа, які в жовтні 1932 року заснували журнал “Esprit”.Виникнення французького персоналізму стало, значною мірою, відповіддю лівих католицьких мислителів на світову економічну кризу 1929 року. Вони мали мету виробити позитивну програму соціальної перебудови існуючого суспільства, побудови нової гуманістичної цивілізації, заснованої на діючому приматі духовних цінностей. Саме цій меті були присвячені перші праці Е. Муньє: “Персоналістська і суспільна революція” (1934), “Маніфест персоналізму” (1936), “Від власності капіталістичної до власності людської” (1936).

Суспільству як сукупності форм спільної діяльності, що склалися історично, філософи-персоналісти протиставляють суспільство особистостей, у якому відбувається об'єднання людей "по той бік слів та систем". Для французького персоналізму, завдяки значному впливу марксистської теорії, характерна тенденція до розуміння соціальної обумовленості особистісного існування. Соціальна концепція персоналістської філософії базувалася на критичному аналізі капіталістичної та соціалістичної суспільних систем, їхніх негативних та позитивних сторін. Соціальна філософія французького персоналізму розробляє проект нової цивілізації, де долаються недоліки та закріплюються досягнення реально існуючих суспільних систем. З 1977 р. в теорії французького персоналізму переважає орієнтація на вчення про постіндустріальне суспільство. Особливістю соціального вчення персоналізму є також надання переваги у визначенні основ суспільної організації життя особистості та її духовним орієнтаціям.

69. Політична доктрина французького екзистенціоналізму

Представники: Жан-Поль Сартр (1905-1980)”Буття й ніщо”, Альбер Камю (1913-1960), Габріель Марсель (1889-1973), Моріс Мерло-Понті (1908-1961) «Структура поведінки» (1942 p.), де Мерло аналізує пережиту поведінку, «Феноменологію сприйняття» (1945 p.), «Сенс і нонсенс» (1948 p.), «Пригоди діалектики» (1955 p.), де філософ ставить під сумнів марксистську діалектику і відкидає будь-який синтез, «Знаки» (1960 р.) та ін., Сімома де Бовуар (1915-1986) «Друга стать» (1949 p.);

У 1945 р. Сартр разом із Сімоною де Бовуар та Мерло-Понті засновує журнал «Новітні часи», якому судилося бути політично заангажованим, журнал, навкруги якого гуртувалося тоді ліве крило французьких інтелектуалів На початку п’ятдесятих років Сартр наближається до Комуністичної партії і поглиблює марксистську теорію у своїй «Критиці діалектичного розуму» (1960 p.).

Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості. Представники екзистенціалізму не робили спроб проникнути в методологічні аспекти науки чи розкрити природу моралі, релігії, мистецтва. В центрі їхньої уваги були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі, мистецтва цікавили їх лише настільки, наскільки вони стосувались названих питань. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західно-європейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування, проблема часу як характеристики людського буття. Наша теорія, підкреслював Ж.-П.Сартр, єдина теорія, яка надає людині гідності, єдина теорія, яка не робить із неї об'єкта. Панівні в класичній філософії принципи об'єктивізму, на думку Хайдеггера, обумовили її кризу. Людина, орієнтована на такий підхід, стає річчю серед інших речей, втрачає свою індивідуальність. Екзистенціалізм прагне осягнути буття як повну нерозчленовану цілісність суб'єкта і об'єкта.

Натомість французькі екзистенціалісти займають доволі чітку позицію, ставши завдяки пануванню у французькому інтелектуальному житті марксизму в один ряд з лівими. Мерло-Понті і Сартр детально проаналізували зв’язок між крайньою індивідуалістичною етикою і колективістським духом марксизму, й одна з робіт останнього під назвою «Критика діалектичного розуму» (1960) стала величним монументом їх примиренню. Хоча спроби поєднати ці два підходи виявилися марними, але створені в результаті цього політичні теорії становлять величезний інтерес. У праці «Критика...» розглядалося відновлення жорсткої авторитарної політики, покликаної вирішити «проблему буття», тобто покінчити з боягузливими намаганнями людини уникнути відповідальності за свободу. У зв’язку з цими політичними теоріями неможливо не згадати вислів Руссо стосовно істоти, «приреченої бути вільною».

Зв’язок екзистенціалізму з політикою дуже складний. На перший погляд, пошук справжнього морального життя, здавалося б, ставить екзистенціалізм поміж лівими політичними течіями, прибічники яких виступають за свободу людини і її визволення. Є дуже багато висловлювань екзистенціалістів, які відповідають цьому, та й Сартр колись проголошував, що екзистенціалізм має бути гуманізмом. Але все набагато складніше. Час від часу екзистенціалістів приваблювали активні і вольові люди, оскільки вони намагаються по-справжньому діяти. Однак етика звершення не спричиняється автоматично до раціональності, вона оминає лівих політиків. Не існує і гарантій того, що екзистенціалізм долучиться до платформ політиків-демократів.