6. Політичні погляди м.Вебера та його місце в суспільно-політичній думці хХст.

Вебер. «Протестантська етика та дух капіталізму», «Господарча етика світових релігій», «Політика як покликання та професія».

Держава – це людська спільнота, яка всередині певної області претендує на монополію легітимного фізичного насильства (це є основною ознакою та сутнісною характеристикою держави). Державні установи та окремі особи мають право на застосування фізичного насильства лише тією мірою, якою їм дозволяє робити це держава. Тобто єдиним джерелом права на насильство вважається держава.

Політика – це прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади, чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які вона в себе включає. Т.ч. Вебер розширив межі політичного: вихід за межі політ інститутів і розширення числа об’єктів впливу політики. Заняття політикою: 1. «випадковий політик» (политик по случаю). Таким політиками є всі ми, наприклад коли опускаємо в урну виборчий бюлетень або беремо участь у мітингу. 2. «політик за сумісництвом» – це повірені особи та правління партійно-політичних союзів, тобто люди, які займаються політичною діяльністю лише у випадку необхідності і вона не стає для них головною справою життя. 3. політик за професією та політик за покликанням. Можна жити «для політики» і можна жити «за рахунок» політики. «За рахунок» політики як професії живуть ті, хто прагне зробити з неї постійне джерело прибутку. Професійний політик, який живе за рахунок політики – це чиновник, який отримує зарплату за виконання своїх службових обов’язків, або бере хабарі (або і те й інше одночасно). Політик, який живе «для політики» повинен бути незалежним від прибутків, які може дати йому політична діяльність, і в нього повинні бути три якості, які в цьому випадку є вирішальними: а) пристрасть – орієнтація на сутність справи, пристрасна самовіддача праві; б) відчуття відповідальності за результат своєї діяльності; в) окомір – здатність з внутрішньою зібраністю та спокоєм піддаватись впливу реальностей. Від політика вимагається дистанція по відношенню до речей та людей. (Проблема: треба поєднувати в одній душі і гарячу пристрасть і холодний окомір).

Типологія легітимності влади М. Вебера. (Вебер не використовував поняття «політ влада»; у нього є поняття «влада», «панування»). Три основних типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний. 1.Традиційний тип легітимності влади ґрунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і святенність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу. 2.Харизматичний тип легітимності політичного панування ґрунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням. 3. Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Це — основний тип легітимності політичної влади в сучасних демократичних державах. Оскільки він ґрунтується на довірі громадян до держави як політичного інституту, то називається ще інституціональним, на відміну від персоналізованого типу легітимності, пов'язаного з довірою до осіб керівників. Названі типи легітимності політичної влади реально не існують у чистому вигляді. Кожний з них є поєднанням різних типів з переважанням тією чи іншою мірою якогось одного. Здійснюючи типологію різновидів легітимності, М. Вебер використав розроблену ним методологію так званого чистого, або ідеального, типу, яка в подальшому стала широко використовуватись у політології при класифікації різноманітних політичних явищ і процесів.

У розвитку партій як суб'єктів політичної діяльності М. Вебер розрізняв три стадії: аристократичного угруповання, політичного клубу і масової партії.

М. Вебер вважав бюрократію елементом раціонального типу державного устрою, гадав, що вона втілює найефективніші й найраціональніші способи управління організаціями. Її позитивними рисами є ієрархічність управління, компетентність і дисциплінованість чиновників, безособовий характер відносин між ними. Принцип ієрархії, розподіл повноважень і влади між різними щаблями бюрократичної драбини, з одного боку, дає можливість кожному вищому рівню управління контролювати нижчий, а з іншого — чітко визначити права та обов'язки кожного рівня бюрократії, оформити їх приписами та інструкціями, виходити за які чиновник не має права. Звідси М. Вебер виводив характерну для бюрократії дисциплінованість та повагу до закону. Просування чиновника службовими сходинкам ґрунтується на його освіченості й досвіді. А повна зайнятість чиновника в апараті, його фіксований посадовий оклад, а також те, що він не володіє тими ресурсами, якими розпоряджається, дають змогу, на думку М. Вебера, звести до мінімуму корупцію, зробити бюрократію слугою суспільства й держави, а не окремих привілейованих осіб.

Особливість сучасного західного капіталізму, що існує на промисловій основі, полягає в тому, що це – раціонально організоване суспільство: в економіці – раціональне ведення господарства, раціональний грошовий обіг, що дозволяє домогтися граничної економічної ефективності; у політиці – це суспільство з раціональним правом і державним управлінням (раціональна бюрократія); з раціональною релігією (протестантизмом); з раціональною діяльністю в сфері культури (наука).