4. Основні парадигми сучасної зарубіжної політології

Парадигма – вихідна концептуальна схема дослідження, модель постановки проблеми та її вирішення. Т. Кун вперше сконструював цей термін («Структура наукових революцій», 1962) Мертон – перший почав використовувати даний термін (1968р) основні парадигми: 1. Традиціоналізм/ інституціональна: аналіз політичного життя крізь призму діяльності державних правових інститутів, їх формальні структури та процедури діяльності; запозичена з юриспруденції; засновник – Оріу. Поняття «інститут» - а) це установа, організація або асоціація, створена для досягнення певної мети (держава, парламент, політ партія уряд тощо); б) це регулятивний принцип, звичай, практика, організація, або інший елемент в політ та соц. житті людей, що слугує потребам організованої спільноти. 2. Біхевіористична/поведінкова: вивчення політики крізь призму поведінки осіб та груп і їх ролі в політ процесах; 30-60 рр ХХ ст.– час панування парадигми; всі політ інститути – вторинні щодо індивіда; треба звернутися до індивіда як до індивідуального політ актора; біхевіоризм (поведінковий напрям дослідження в психології), а у політології – біхевіоралізм (дослідження поведінки політичних суб’єктів); дослідження поведінки суб’єктів за формулою мотив-стимул-реакція. 3. Системна та структурно-функціональна парадигма: виникли на противагу емпіричним дослідженням; системна - вивчення політики через розкриття стійких внутрішніх взаємозв’язків різних елементів політ системи та можливостей пристосування системи до умов зовн середовища, які постійно змінюються; стр-но-функ-на – функціонування системи відбувається завдяки взаємодії її структурних елементів, які виконують свої специфічні функції (спрямовані на внутр сферу); найбільшою мірою викор-ся у порівняльній пол-гії. 4. Постмодерністська парадигма: постмодернізм – це теоретична переорієнтація підходів до аналізу політ життя, яка включає перегляд вел. теорій, декомпозицію соц реальності, перегляд ілюзій відносно можливостей побудови сус-ва на основі принципів свободи, рівності та братерства, а також деідеологізацію соц.-політ мислення та розмивання міждисциплінарних меж. Принципи постмодернізму: плюралізм, невизначеність, фрагментарність, багатогранність. Методи постмодернізму: а) реконструкція – руйнація закріплених за категоріями смислів та їх нове осмислення; б) децентрація – спроба розімкнути структуру і зробити її відкритою.

Соловйов: в основі класифікації парадигм – спроби пояснення сутнісних характеристик політики дією різних надприродних, природних та соціальних чинників: 1. Теологічна парадигма; 2. Натуралістична парадигма. Підходи: а) географічний; б) біополітичний; в) психологізаторський; 3. Соціоцентристська парадигма. Теологічна парадигма: божественний промисел формував найзагальніші установи влади, а її реальний земний простір і форми наповнювалися діями людьми («що почули глас Божий»), які мають свою волю та власні інтереси (Аквінський). Натуралістична парадигма: прагнення пояснити природу політики, виходячи з домінуючого значення чинників позасоціального характеру; відкривають можливість для спроб обґрунтування пріоритетності природних джерел політ життя, що виступають або у вигляді фізико-географічного середовища, або різних властивостей живої природи, або як психологічні властивості людини (погляди раціонального характеру). 3. Соціоцентристська парадигма: включає найширшу групу теор уявлень; визнання суспільного походження і суспільної природи політики; політика розглядається як та чи інша форма соціальної організації життя людини, певна сторона життя суспільства; два вихідні моменти пояснення природи політики: а) або через вплив тих чи інших власне соціальних елементів (окремі сфери сусп життя, його інститути, механізми, структури – зовнішні щодо політики чинники); б) або через внутрішні, притаманні політиці джерела саморуху і форми саморозвитку.

Культурологічна парадигма: динаміка соціальних та політичних змін обумовлена соціокультурними особливостями індивідів. Політика розглядається не як сфера реалізації соціальних інтересів або регулювання групових конфліктів, а як сфера вільного самовтілення і самореалізації індивідів.

Парадигма конфлікту: в основі політики лежить конфлікт, який відображає глибинну сутність всього суспільства.

Парадигма консенсусу: визнання другорядної ролі конфлікту, його вторинності по відношенню до тих цінностей і ідей, які розділяє більшість населення і з приводу яких в суспільстві досягнутий повний консенсус.

Основні теоретико-методологічні підходи в сучасній зарубіжній політології: 1. Історичний підхід (полягає у розгляді кожного явища у взаємозв’язку його історичних форм); 2. Формаційний і цивілізаційний підходи (дослідження політичних процесів за допомогою розгляду змін цивілізацій та суспільно-історичних формацій ); 3. Синергетичний підхід (Предметом вивчення є дослідження законів та закономірностей глобальної еволюції будь-яких відкритих нерівноважних систем, головною рисою яких є нестійкість, нерівноважність та не лінійність. До нерівноважних систем належать і сучасні політичні системи); 4. Класовий підхід (конкретність пізнання як суспільства в цілому, так і будь-якого його компонента передбачає розкриття його класової природи); 5. Системний підхід (сукупність принципів і положень теоретико-методологічного характеру, які орієнтовані на розгляд об’єктів у вигляді системи); 6. Порівняльний (компаративістський підхід); 7. Інституціональний підхід (вивчення політичних інститутів, формально-правових аспектів державного управління, зокрема конституційних документів, та реалізацією їхніх положень на практиці. 8. Біхевіористський підхід (отримується інформація про те, що відбувається в політичній сфері, із спостережень за поведінкою індивідів у політиці); 9. Статистичний підхід (застосовується до вихідних даних, що являють собою опис великої системи об’єктів за великим числом ознак, параметрів); 10. Міждисциплінарний підхід (дозволяє побачити політичні відносини комплексно. Цей підхід використовує поряд з традиційними науками – історією, економікою, правом – також психологію, соціологією, демографію, математику, лінгвістику).