50. Основні теорії постбіхевіоралістського етапу: загальна характеристика (теорія “веберіанського інтенціоналізму”, теорія “держави-актора”, теорія “раціонального вибору”).

Веберіанський інтенціоналізм. Інтенція — спрямованість свідомості, мислення на якийсь предмет. Інтенціоналізм – вчення про те, що кожна дія може розцінюватись та інтерпретуватись тільки з точки зору самого актора. Погляд, згідно з яким моральність дії визначається виключно її намірами. «Благая цель оправдывает стредства». В основі теорії лежала ідея М. Вебера про те, що методи точних наук можуть застосовуватись для дослідження тільки деяких типів колективної поведінки. Але він стає малокорисним, коли вчений досліджує колективну поведінку одночасно з намірами (інтенціями) окремих індивідів, втягнутих в колективний процес. Сутність теорії веберіанського інтенціоналізму полягала у пошуку спеціального, принципово нового методу дослідження, який допоміг би брати до уваги наміри акторів – звідси теорія колективного вибору. Т.ч., веберівський метод представляв собою компромісну методологічну позицію між науковими і спеціальними методами розуміння і пояснення культурних явищ для вирішення проблем вивчення „суб’єктивної поведінки” в межах аналізу суспільства.

Теорія раціонального вибору.

Ця теорія зосереджувала всю увагу не на колективній поведінці, а на тих мотивах і внутрішніх чинниках, які скеровують окремого індивіда. Індивід тепер був не просто суб’єктом, який реагує на зовнішні умови тим чи іншим чином, а й активним актором, для якого характерною є вибіркова поведінка з метою реалізації власних уподобань або отримання максимальної користі. Отже, в області політичного аналізу з’явилася раціональна людина зі своїми намірами та цілями. Розробники теорії: К.Ерроу, Г.Саймон, У. Райкер, П.Ейбел, Дж.Бюкенен, Г.Таллок.

Основні методологічні принципи теорії: 1. Методологічний індивідуалізм – визнання того, що соціальні та політичні структури, політика і суспільство в цілому є вторинними по відношенню до індивіда. Індивід є основним актором в суспільстві. Тому для дослідження політики треба зосередитись на окремому індивіді. 2. Егоїзм індивіда – прагнення максимізувати власну користь. Це означає, що індивід буде обов’язково поводитись як егоїст. 3. Раціональність індивідів - їхня здатність розташовувати свої уподобання у відповідності до своєї максимальної користі. При цьому індивід співвідносить очікувані результати і витрати і, прагнучи максимізувати результат, намагається одночасно мінімізувати витрати. 4. Обмін діяльністю. Індивіди діють у суспільстві не самостійно, існує певний взаємозв’язок: поведінка кожного індивіда здійснюється в певних інституціональних умовах, тобто під впливом дії інститутів. При цьому індивіди скоріше не пристосовуються до інститутів, а прагнуть їх змінити відповідно до своїх інтересів. Інститути в свою чергу можуть змінити порядок (ієрархію) уподобань, але це означає, що змінений порядок виявився найбільш корисним за даних умов. 5. Диференційованість уподобань. Кожному індивіду властиве прагнення до задоволення різних своїх інтересів, вподобань. Окрім раціональності слід додатково враховувати характер уподобань і переконань (актори прагнуть максимізувати 1) матеріальний успіх; 2) задоволення; 3) владу). Недоліки: 1. нехтування емоц та іррац діями, що не завжди орієнтовані на задоволення корисних та егоїстичних інтересів; 2. неможливість пояс-ня феномену колект дій, коли індивід актор, який має власні інтереси, що розходяться з груповими інт-ми, все рівно бере участь у груп діях; 3. нереальність припущення, що актори є достатньо інформовані і мають необхідні здібності для розуміння і використання наявної інформації; 4. неможливість пояс-ня феномену короткозорої поведінки, коли актори переслідують мету, не рахуючись із можливістю небажаних результатів свого вибору у майбутньому.

3. Теорія держави-актора. (новий інституціоналізм). З 80х рр- початок розвитку і поширення – дер-ва стає в центр політол аналізу. П. Еванс, Д. Руешмейєр, Тимошенко Скокоф «Повернення дер-ви назад», 1986: 1) дер-ва розгл-ся як відносно самост і автоном актор, спроможний ставити мету, розв-ти проб-ми, реал-ти пол.-ку; 2) діє на основі морал-аксіолог норм. Предст-ки: Дж Марч, Дж Олсен, Ф Шарпф, Лейпхарт. Принципи нового інституціоналізму: 1) політ інст.-ти розгл-ся як повноправні актори пол.-ки в тому смислі, що вони мають власні особливі інт-си і виступають через це частиною реал політ життя; 2) інст.-ти здій-ть основ та вирішал вплив на пов-ку інд-дів, встан-чи межі індивід-го вибору через форм-ня і вираж-ня вподобань; 3) інст.-ти виступають основою детермінантою, яка визначає рез-ти пол.-ки.

До аналізу політики залучається не індивід (індивідуальний актор), а колективний актор, яким є держава. Основна мета даної теорії – повернути державі її місце в політичному аналізі і забезпечити науковий процес, орієнтований на вивчення держави.

Держава розглядається не як пасивний центр перетину соціальних сил, а як відносно автономний актор, здатний висувати цілі, реалізовувати їх, розробляти стратегії тощо. Держава відіграє, наприклад, самостійну роль при розробці і реалізації соціальної політики. Тому в даному випадку до аналізу залучаються моральні судження й аргументи (наприклад, державні соціальні програми, спрямовані на допомогу бідним та інвалідам, засновуються не на раціональному виборі, не на егоїстичних цілях, а на моральних нормах).

51. Теорія «веберіанського інтенціоналізму»: методологічні принципи.

Інтенція — спрямованість свідомості, мислення на якийсь предмет. Інтенціоналізм – вчення про те, що кожна дія може розцінюватись та інтерпретуватись тільки з точки зору самого актора. Погляд, згідно з яким моральність дії визначається виключно її намірами. «Благая цель оправдывает стредства». В основі теорії лежала ідея М. Вебера про те, що методи точних наук можуть застосовуватись для дослідження тільки деяких типів колективної поведінки. Але він стає малокорисним, коли вчений досліджує колективну поведінку одночасно з намірами (інтенціями) окремих індивідів, втягнутих в колективний процес. Сутність теорії веберіанського інтенціоналізму полягала у пошуку спеціального, принципово нового методу дослідження, який допоміг би брати до уваги наміри акторів – звідси теорія колективного вибору. Т.ч., веберівський метод представляв собою компромісну методологічну позицію між науковими і спеціальними методами розуміння і пояснення культурних явищ для вирішення проблем вивчення „суб’єктивної поведінки” в межах аналізу суспільства.