75. Партії та партійні системи як об’єкти дослідження французької політичної науки (ф. Борел, м, Дюверже)

Партії. Вивчення політичних партій є однією з найбільш сильних боків у французькій політології. Для більшості політологів політична наука зводиться до дослідження виборів і партійних систем (партій). Навіть під час 5 республіки зниження ролі парламенту супроводжувалось зростанням ролі партій і партійної системи.

Важлива особливість французької політичної науки – зв’язок вивчення політичних партій з потребами політичної практики. Спробу створити загальну теорію партій зробив М. Дюверже, який виступив в 1951 році з книгою „Політичні партії”.

М. Дюверже в основу типології партій покладає їх структурні характеристики, серед яких він виокремлює загальну організаційну будову, систему членства, органи керівництва. (питання 61).

Ф. Борелл „Політичні партії сучасної Франції”. Він вважає за потрібне при аналізі партійних систем враховувати географічні та історичні умови, те соціальне та економічне середовище, в якому вони діють. Менше уваги він приділяє конституційному механізму, хоча для Франції після 1958 року він є досить істотним. Аналіз партійної системи залишиться формальним і механічним, якщо при розгляді конкретної партійної системи не буде прослідковано її історію становлення.

Групи тиску. На відміну від партій і партійних систем проблемі груп тиску приділяється мало уваги, на що вказував М. Дюверже. Найбільш вагомі роботи: Ж. Мейно „Групи тиску в Франції” (1958 р.) та „Нові дослідження груп тиску в Франції” (1962). Багато матеріалу по цій проблематиці містишся в книзі М. Дюверже „Політичні організації: партії і групи тиску”.

Визначаючи поняття „групи тиску”, М. Дюверже перш за все протиставляє його поняттю „партії”. Якщо партії прагнуть захопити і використовувати владу, то групи тиску не беруть участі прямо в боротьбі за владу, вони впливають на владу, знаходячись поза неї, здійснюють на неї тиск. Групи тиску здійснюють вплив на людей влади, але не постачають людей влади, по меншій мірі офіційно.

Дюверже розрізняє організації, які діють виключно в політичній галузі (наприклад, „Парламентська асоціація по захисту свободи освіти” в Франції), і організації, для яких здійснення політичного тиску є лише частиною їхньої активності (наприклад, профспілки, церков, письменницькі організації).

З точки зору структури він розрізняє групи тиску на 1) масові (профспілки, молодіжні рухи, організації ветеранів війни) та 2) кадрові (організації патронату, профспілки робітників вищої школи). 3) до третьої групи він відносить різноманітні науково-дослідницькі центри, рекламні агентства тощо).

Дюверже спеціально досліджує форму діяльності груп тиску: розрізняє 1) пряму дію (урядові демарші) та 2) дія через громадську думку.

Партії та партійні системи в інтерпретації М. Дюверже; Соціологічні закони взаємозв’язку партійних та виборчих систем М. Дюверже.

Книга “Політичні партії” (1951 р.) – спроба створити загальну теорію партій.

Класифікація політичних партій:

В основу типології партій М. Дюверже покладає їхні структурні характеристики, серед яких:

1. загальна організаційна структура;

2. система членства;

3) органи керівництва.

Типології:

М. Дюверже приймає розповсюджений поділ партій на три групи: 1) буржуазні партії ХІХ ст.., 2) соціалістичні партії; 3) комуністичні та фашистські. Але таку класифікацію він вважає приблизною.

Розрізняє партії з “прямою” та “непрямою структурою” (засновані на індивідуальному та колективному членстві).

Поділяє партії на 1) кадрові та 2) масові. “Различие кадровых и массовых партий не основывается на их размере, числе их членов; речь идет не о внешнем различии, но о структуре”. Масові партії: основу партії складають її члени, рекрутизація еліти всередині партії, партія живе за рахунок членських внесків, постійно залучає нових членів, без пересічних членів партії не може існувати. Кадрові партії: об’єднання нотаблів з метою підготовки виборів і збереження контактів з депутатами. М. Дюверже розрізняє декілька категорій нотаблів: 1) нотаблі, котрі своїм іменем та престижем підвищують авторитет кандидата в депутати; 2) нотаблі, які вміють організовувати передвиборчу кампанію; 3) нотаблі-фінансисти.

Партійні системи.

Поділяє партійні системи: 1) однопартійна; 2) двопартійна (англосаксонського типу); 3) багатопартійна.

При вивченні партійної системи треба брати до уваги дві групи чинників:

Перше: особливості внутрішньої структури кожної партії (таким чином можна розрізняти централізовані та децентралізовані, гнучкі та негнучкі партії);

Друге: такі характеристики, при визначенні яких треба брати до уваги всі партії, що існують в країні (кількість партій, їх значущість в політичному житті, географічна локалізація).

Партійна система – це результат дії багатьох чинників. Два типи чинників: 1) специфічні чинники, особливі в кожній окремій країні (традиція та історія кожної країни, її економічна та соціальна структура, релігійні вірування, етнічний склад); 2) загальні чинники, властиві всім партійним системам (виборчий режим, який на його думку, здійснюють вирішальний вплив на кількість і розміри партій, створення партійних коаліцій, розміри представництва партій в парламенті.

Взаємодія партійної та виборчої систем:

В книзі “Політичні партії” М. Дюверже сформулював три формули, які він назвав соціологічними законами:

1. Пропорційне представництво призводить до системи багато чисельних, негнучких, незалежних та стабільних партій (багатопартійної системи);

2. Мажоритарна система в два тури (абсолютної більшості) призводить до системи багато чисельних, гнучких, незалежних та відносно стабільних партій (в усіх випадках);

3. Мажоритарна система в один тур (відносної більшості) призводить до створення дуалістичної 9двопартійної) системи з чередуванням незалежних партій.

М. Дюверже говорив і про те, що партійна система в свою чергу впливає на виборчу систему: двопартійна система сприяє встановленню мажоритарної одно турової виборчої системи, існування партій, які схильні до союзів, її відхиляють; природна тенденція до союзів не відповідає пропорційній виборчій системі.