52. Теорія раціонального вибору: методологічні принципи

 Ця теорія зосереджувала всю увагу не на колективній поведінці, а на тих мотивах і внутрішніх чинниках, які скеровують окремого індивіда. Індивід тепер був не просто суб’єктом, який реагує на зовнішні умови тим чи іншим чином, а й активним актором, для якого характерною є вибіркова поведінка з метою реалізації власних уподобань або отримання максимальної користі. Отже, в області політичного аналізу з’явилася раціональна людина зі своїми намірами та цілями. Розробники теорії: К.Ерроу, Г.Саймон, У. Райкер, П.Ейбел, Дж.Бюкенен, Г.Таллок.

Основні методологічні принципи теорії: 1. Методологічний індивідуалізм – визнання того, що соціальні та політичні структури, політика і суспільство в цілому є вторинними по відношенню до індивіда. Індивід є основним актором в суспільстві. Тому для дослідження політики треба зосередитись на окремому індивіді. 2. Егоїзм індивіда – прагнення максимізувати власну користь. Це означає, що індивід буде обов’язково поводитись як егоїст. 3. Раціональність індивідів - їхня здатність розташовувати свої уподобання у відповідності до своєї максимальної користі. При цьому індивід співвідносить очікувані результати і витрати і, прагнучи максимізувати результат, намагається одночасно мінімізувати витрати. 4. Обмін діяльністю. Індивіди діють у суспільстві не самостійно, існує певний взаємозв’язок: поведінка кожного індивіда здійснюється в певних інституціональних умовах, тобто під впливом дії інститутів. При цьому індивіди скоріше не пристосовуються до інститутів, а прагнуть їх змінити відповідно до своїх інтересів. Інститути в свою чергу можуть змінити порядок (ієрархію) уподобань, але це означає, що змінений порядок виявився найбільш корисним за даних умов. 5. Диференційованість уподобань. Кожному індивіду властиве прагнення до задоволення різних своїх інтересів, вподобань. Окрім раціональності слід додатково враховувати характер уподобань і переконань (актори прагнуть максимізувати 1) матеріальний успіх; 2) задоволення; 3) владу). Недоліки: 1. нехтування емоц та іррац діями, що не завжди орієнтовані на задоволення корисних та егоїстичних інтересів; 2. неможливість пояс-ня феномену колект дій, коли індивід актор, який має власні інтереси, що розходяться з груповими інт-ми, все рівно бере участь у груп діях; 3. нереальність припущення, що актори є достатньо інформовані і мають необхідні здібності для розуміння і використання наявної інформації; 4. неможливість пояс-ня феномену короткозорої поведінки, коли актори переслідують мету, не рахуючись із можливістю небажаних результатів свого вибору у майбутньому.

53. Неоінституціоналізм як методологічний синтез в сучасній політичній науці

Новий інституціоналізм на відміну від інших напрямів підкреслює самостійну роль політичних інститутів в політичному процесі. Він ближче до політичної теорії, історії і права. Проте, і цей напрям значно відрізняється від традиційного інституціоналізма тим, що неоінституціоналізм сприйняв ряд принципів інших методологічних підходів. Від «класичного» інституціоналізма його відрізняє, в першу чергу, пильна увага до теорії розвитку і використання кількісних методів аналізу. Неоінституціоналісти не обмежуються простим описом інститутів, а намагаються виявити «незалежні змінні величини», що визначають політику і адміністративну поведінку. Зокрема велика увага приділяється дослідженню неформальної структури політичних інститутів, а також робляться спроби доповнити аналіз поведінковим підходом. Так, наприклад, неоінституціоналістів хвилює питання: чи впливає форма правління (парламентська або президентська) на поведінку політичних акторів або вона є лише формальною відмінністю. Деякі неоінституціоналісти концентрують увагу також на результатах діяльності інститутів. Заслугою неоінституціоналістів є те, що «завдяки ньому, можна вести мову про інститути з ширших компаративістських позицій. Він дає дослідникам можливість з'ясувати, чи має інституційна динаміка різних режимів більше схожості між собою, чим це може показатися з окремих описів, зроблених ученими, орієнтованими на дослідження однієї країни або навіть регіону. Застосування одного з варіантів інституційного аналізу не гарантує успіху такого порівняння, але озброює ученого необхідним набором засобів для його проведення. Найбільш відомі представники неоінституціоналізму - У. Ростоу, Дж. К. Гелбрейт, Р. Хейлбронер, А. Тоффлер (США), Ж. Еллюль, Ф. Перру, П. Массе (Франція), Г. Мюрдаль, Ж. Акерман (Шве-ція), Р. Дарендорф (Німеччина) та ін. Характерна риса сучасного інституціоналізму - всебічна розробка різних концепцій трансформації суспільства, дослідження фаз (етапів, ступенів) розвитку людської цивілізації. Найбільш відомі серед них - концепції індустріального суспільства (Дж. К. Гелбрейта та ін.), пост-індустріального суспільства (Д. Белла та ін.), трьох хвиль (аграрної, індустріальної, суперіндустріальної) в суспільно-економічному розвитку (А. Тоффлера), інформаційного суспільст-ва (Дж. Несбіта) та ін. У кожній з цих концепцій розглядається взаємодія різних тенден-цій в умовах сучасної НТР, які приводять до трансформації суспіль-ства. На перший план висунуті ті чи інші пануючі аспекти реальності (зростання значення і частки сфери послуг, ролі комп'ютеризованих знань, інформації як особливого ключового фактора виробництва, збільшення реальних доходів значної частини населення тощо).

Теорія держави-актора. (новий інституціоналізм). З 80х рр- початок розвитку і поширення – дер-ва стає в центр політол аналізу. П. Еванс, Д. Руешмейєр, Тимошенко Скокоф «Повернення дер-ви назад», 1986: 1) дер-ва розгл-ся як відносно самост і автоном актор, спроможний ставити мету, розв-ти проб-ми, реал-ти пол.-ку; 2) діє на основі морал-аксіолог норм. Предст-ки: Дж Марч, Дж Олсен, Ф Шарпф, Лейпхарт. Принципи нового інституціоналізму: 1) політ інст.-ти розгл-ся як повноправні актори пол.-ки в тому смислі, що вони мають власні особливі інт-си і виступають через це частиною реал політ життя; 2) інст.-ти здій-ть основ та вирішал вплив на пов-ку інд-дів, встан-чи межі індивід-го вибору через форм-ня і вираж-ня вподобань; 3) інст.-ти виступають основою детермінантою, яка визначає рез-ти пол.-ки.