40. Релігійний фундаменталізм. Причини активізації релігійного фундаменталізму в останній чверті хх ст.

Релігійний фундаменталізм – ідейно-політична течія (течії), яка виражає негативну тенденцію консервативних кіл на секуляризацію, тобто емансипацію науки, культури та суспільного життя від релігії, що стало причиною маргіналізації останньої.

Основні принципи релігійного фундаменталізму: 1. Організація соціального та політичного життя відповідно до первинних (головних) релігійних принципів; 2. Віра в буквальну істинність священних текстів. Установка на буквальне розуміння тексту передбачає його однозначне розуміння, що є відмовою від герменевтичного підходу, згідно з яким визнається множинність інтерпретацій будь-якого тексту; 3. Опозиція процесу десакралізації культури (Знецінення сакральних) священних зразків, релігійних уявлень, світоглядних установок тощо); 4. Заперечення плюралізму думок, який призводить до релятивізму, тобто до визнання рівності багатьох істин навіть в одній релігійній традиції.

Причини відродження релігійн фундамент в ХХст: 1. фундам як аберація, тобто симптом адаптації, яку переживають традиц сусп в ході модернізації; 2. фундамен як наслідок секуляризації=різке падіння ролі релігії на противагу зростання ролі науки.

Однією з глобальних тенденцій суспільного розвитку кінця ХХ – початку ХХІ століть є процес релігійного відродження. Ісламський фундаменталізм у його легальних проявах виступає як уособлення сподівань та інтересів великих соціальних груп та прошарків і користується значним впливом у сучасному світі.

Фундаменталізм релігійний - тенденція, що виражає негативну реакцію консервативних релігійних кругів (ХІХ-ХХ ст.) на секуляризацію, тобто емансипацію науки, культури і суспільного життя від релігії, що стало причиною маргіналізації останньої. Протилежною тенденцією є модернізм.

У історії періоди невпевненості завжди породжували релігійний фундаменталізм. Люди не люблять невпевненості, і багато хто відступає в релігійний фундаменталізм, коли невпевненості фізичного світу стають занадто великими.

Підйом релігійного фундаменталізму – це виверження соціального вулкана. Його зв'язок з економікою простий. Люди, що програють в економічному житті або впали в невпевненість перед новою економічною епохою, не знаючи, як досягти успіху в цій епосі, відступають в релігійний фундаменталізм.

43. Етапи становлення та розвитку політичної науки сша (Алмонд, Істон)

1. Періодизація Д. Істона в роботі „Політична наука в Сполучених Штатах: минуле та сьогодення”:

1. Формальний (правовий) (переважає описовий метод, описувались закони, за якими функціонує влада в політичній системі. Вважалось, що політичні дії є тотожними конституційним. В. Вільсон першим дійшов висновку, що окрім формальних політичних інститутів існує багатоманіття форм неформальної поведінки і організації, які здатні впливати на процес прийняття рішень);

2. Традиційний (неформальний або добіхевіористичний) (В період з кінця ХІХ ст.. до 1920 р. проблема вивчення неформальної політичної діяльності стає однією з найбільш домінуючих. Групи тиску (А. Бентлі), П. Херрінг, Д. Трумен. Головна увага приділялась збору інформації та описанню політичного процесу, а не створення всеохоплюючих наукових теорій, політичний процес розумівся як гігантський механізм прийняття політичних рішень. Політика – це точка рівноваги між різнорідними різнополюсними силами, що впливають на осіб, які приймають політичні рішення);

3. Біхевіористичний (дослідження політичної поведінки. Головна увага приділялась поясненню та передбаченню політичної поведінки людей, разом з тим були спроби розробляти більш широкі концептуальні підходи – структурно-функціональний, системний аналіз. Значна увага приділяється методам збору інформації, вони сприймаються як проблема науки, а не як даність (інструментарій). Як наслідок в 50-60-х роках в політології почали застосовуватись все більш складні і різноманітні методи: опитування, інтерв’ю, вибірки, регресивний та факторний аналіз, моделювання. Біхевіористи вважали, що при дослідженнях можна абстрагуватись від цінностей як самого вченого, так і суспільства в цілому. Саме біхевіористи запропонували розуміння чистої теорії (науки), яка є відмінною від прикладних досліджень);

4. Постбіхевіористичний (Почався в 60-х роках і триває по-сьогодні. Політична наука не змогла відреагувати на появу нових суспільних проблем – бідність, дискримінація на національній, расовій, статевій основі. Були поставлені під сумнів 1) науковість біхевіоризму (на людську поведінку впливають різноманітні чинники, їх всі виявити неможливо); 2) соціальне знання не може бути ціннісно-нейтральним, більш того – воно наскрізь пронизане ідеологією).

1. Періодизація Г. Алмонда:

1. Міжвоєнний період (1920-1940 рр.);

2. Період домінування поведінкового підходу в політології;

3. введення логіко-математичних методів дослідження, застосування економічних моделей, використання теорій раціонального вибору та „методологічного індивідуалізму”

45. Сцієнтиський та антисцієнтистський напрямки в політичній науці США.

Сцієнтиський. Перші десятиріччя ХХ століття – політологи намагаються надати науковості своїй галузі знань. Звідси назва напрямку – “сцієнтиський” – від англійського слова since – наука. Чарльз Мерріем був засновником та Чикагської школи політичної науки США, яка зробила великий крок вперед у підвищенні вимог до якості емпіричних досліджень, переконливості їх висновків і введенні інституційного виміру у вивченні політичних проблем.

Праці: “Сучасний стан політичної науки” (1921 р.) та “Нові аспекти політики” (1925 р.). Головна задача, на думку Ч.М. полягає не в тому, щоб використовувати одні методи аналізу за рахунок зниження значення інших, а в тому, щоб кожного разу обирати такі методи дослідження політичних проблем, які максимально сприяють їх розуміння та вирішення. Апелюючи до підвищення наукової значущості політичної науки, Ч. Мерріем такою ж мірою відстоював важливість наукового характеру самої практичної політики. На його думку “сама практика повинна бути науковою”. Вчений бажав бачити політичну науку, як дослідження, яке є корисним як для бізнесових, так і політичних кіл.

Недоліки теорії: він не зміг створити загальної, синтетичної теорії політики. Головним недоліком в дослідження Ч.М. було надмірне захоплення кількісними методами в політичному аналізі. Політика – не математика, підрахувати всього не можна.

Вільям Монро намагався зв’язати політику з дією нерозкритих (а тому до певного часу “невидимих”) фундаментальних законів, які визначають політичну поведінку індивідів і груп в суспільстві. Праця: “Невидиме правління” (1927 р.). “Фізика і політика – перевірена стара аналогія”: Як це було в фізиці, політична наука повинна йти від видимих, крупно масштабних явищ до явищ мікро масштабних. Однією з головних задач політології, на думку В. Монро є можливість прогнозування, без цієї функції вона стає непотрібною. Крім того, політична наука повинна вдосконалити категоріальний апарат. Задача політології, як точної науки – створювати точні поняття.

Джордж Кетлін. Робота “Наука та метод політики” (1927 р.). Як економісти перемістили фокус свого дослідження з ділового підприємства до абстрактної конструкції “економічна людина”, так і політологи повинні перейти від традиційного аналізу держави до абстрактної конструкції “політична людина”. “Економічну людину” рухає воля споживати або володіти, тому економісти мають справу з виробництвом та обміном товарів. “Політичну людину” рухає воля панувати, прагнення зробити свою волю пануючою над волею інших співгромадян. Відповідно предметом політики, пояснював Кетлін, повинна бути влада, а “політична арена” – свого роду “ринком” для неї. Говорячи про аналогію між економікою та політикою, Кетлін усвідомлював, що вона може бути зроблена з натяжкою. Економіка має менш проблем, порівняно з політологією, тому що вартість товарів може бути виражена в грошах. А що може слугувати мірилом влади? Хоча соціальний статус та гроші іноді і використовуються в таких суспільствах в якості мірила політичної влади, але вирішальну роль в цій справі відіграють не вони, а “результати голосування”. Одночасно з цим, Кетлін погоджувався, що голосування нерідко носить формальний характер. Тому завдання політології – розробити такі практичні механізми, які дозволили б виборам позбутись формального характеру.

Антисцієнтиський

Сцієнтиському напрямку протистояв антисцієнтиський в особі таких вчених, як Вильям Еліот, Едвард Корвін та Чарльз Бірд.

Вільям Еліот. Праці: “Прагматичний заколот в політиці” (1928 р.) та “Можливості науки про політику: з особливим акцентом на методи, запропоновані Вільямом Манро та Джорджем Кетліном” (1931 р.). Еліот досить суворо критикував сцієнтиський підхід до політики. Він наголошував на тому, що дослідження політики ніколи не зможе стати експериментальною, тому що вона не має ніякого мірила, вона не може тлумачитись універсальними абстракціями, тому що має справу з явищами, які є унікальним за своєю суттю, такими, що не підлягають експериментуванню, а також з процесами, надзвичайно складними за своїм характером і не вкладаються в рамки “жорстких детерміністських законів”.

Помилки сцієнтистів (Еліот):

1) прагнення відкрити об’єктивні закони, що породжує нездорову тенденцію вихвачування політичних явищ з загального культурного контексту. 2) Відсутність у багатьох політологів достатньо глибокого розуміння того, що роблять психологи, соціологи, економісти і статисти. Саме через те вони нав’язують псевдонаукові результати. 3) Політична наука не повинна переривати свій традиційний зв’язок з практичною політикою та ідеальними цілями управління. Відмова ж сцієнтистів від цінностей була, на думку Еліота, ілюзорною. Насправді вони спирались в своїх дослідженнях на цінності, але видавали їх за наукові факти.

Едвард Корвін. Завдання політичної науки – “критика та виховання в їх тісному взаємозв’язку з ідеальними цілями держави і з тим, як ці цілі можна досягти”. Тією мірою, якою технічні прийоми просувають вперед вирішення вказаних завдань, тією мірою вони оцінюється і їх значення для політичної науки. Там, де технічні прийоми не можуть сприяти реалізації подібного роду задач, вони повинні бути відкинуті як такі, що не відповідають справжньому призначенню політичної науки.

Чарльз Бірд. “Час, технологія та творчий дух в політичні науці” (1927 р.): Щоб протистояти силам часу та технологіям, політологи повинні розвивати творчій дух в своїй галузі знання. Сцієнтизм, на думку Бірда, не сприяє розвитку такого духу, оскільки орієнтує політологів на однобоке дослідження і накопичення даних з приводу “окремих проблем з посиланням на специфічні практичні цілі”.

42. Американська політологічна школа: загальна характеристика

Формування і становлення американської політології обумовлено характером історичного розвитку країни, її економічними особливостями. В історичному контексті на стан та розвиток політичної науки США, на професійну та суспільно-політичну діяльність американських політологів вплинула “велика депресія” та “новий курс Рузвельта”, а також виникнення в ряді країн Західної Європи фашистських та авторитарних рухів. До кінця ХІХ століття американська політологія розвивалась в руслі традиційних державно-правових концепцій. Помітного впливу вона зазнала від європейської політичної думки: Дж. Локк (співвідношення прав громадян та верховної влади), Ж.-Ж. Руссо (ідеї про народний суверенітет і суспільний договір), Ш. Монтеск’є тощо. В кінці ХІХ століття посилюється роль партій та інших громадських організацій (профспілок). Необхідність ґрунтовного їх вивчення, дослідження масових політичних явищ призвела до необхідності створення нової науки – політології.

В розвитку американської політології можна виділити такі періоди: перший — з кінця ХІХ ст. до першої Першої світової, другий період — між двома світовими війнами та третій період — після Другої Першої світової до сьогодні. Перший період характеризується організаційним оформленням і закріпленням нової області американського громадського знання. При найбільших американських університетах (Колумбійському, Корнеллском, Єльському, Гарвардському, Прінстонському і ін.) створюються вищі школи або відділення політичної науки.

Політична наука США від початку організаційного оформлення звернула особливу увагу на зв'язок держав з суспільством, і навіть на емпіричний підхід до аналізу діяльності державних, урядових і інших політичних інститутів. Саме із метою США було створено спеціальні центри з проведення емпіричних досліджень: спочатку, в 1906 р.,— на місцевому рівні, та був, в 1914 р.,— на рівні федеральному. Эмпирико-реалистическая тенденція дедалі помітнішою проявилася також за дослідженні самого політичної поведінки індивідів. Вона особливо чітко виявлялася на роботах таких авторів, як А. Бентлі, У. Вільсон, Ф. Гуднау, Ч. Бірд, Л. Лоуелл, Р. Форд,. А. Харт і др.

Сцієнтистський та антисцієнтистський напрями (45пит.), дискусія між цими напрямами сприяла зближенню американської політології з іншими галузями суспільного телебачення і наукових-наукової-природно-наукового знання. Особливо посилюється її зв'язку з соціологією - в книзі Ч. Мерриама і Р. Госнелла «Неголосування: причини і метод контролю» (1924) досліджуються різні аспекти поведінки виборців у період виборних кампаній, ставлення їх до політичних партіям, окремі проблеми політичної ідеології й суспільної думки. А книга У. Липпмана «Громадська думка» (1922), присвячена ролі стереотипів у формуванні політичної поведінки індивідів. Важлива і взаємодія американської політології з психологією, в основі лежать вчення Фрейда та його послідовників - взаємодія всіх громадських відносин відбувається внаслідок психічного дії, і підсвідомих, інстинктивних потягу індивідів. Концентрується увага на з'ясуванні таких політичних явищ, які згідно з чинними громадським нормам є патологію. Прикладом цьому є книга Р. Лассуэлла «Психопатологія й економічна політика» (1930), у якій досліджується вплив прихованих, підсвідомих спонукань на політичну активність особистості.

Посиленню прикладного значення американської політології в 20–30-е роки сприяло широке використання емпіричних методів дослідження, і таких, как: - статистический аналіз різноманітних матеріалів, особливо виборчих кампаний; - опросы населення з допомогою спеціально підібраних тестів, зокрема зондаж думки до, під час та після выборов; - наблюдения політичної поведінки, що проводилися природничих і експериментальних условиях.

В американської політологічній науці ідеї біхевіоризму були вперше сформульовані Артуром Бентлі «Процес управління»1908 р. А. Бентлі зазначав, що політична наука повинна, передусім, займатися вивченням поведінки зацікавлених груп у процесі, дії людей, створені задля досягнення політичних цілей. Пізніше ці ідеї були розвинені Ч. Мерриамом і Р, Лассуэллом. Акцент робився на вивченні поведінки індивіда у його чи інших ситуаціях, біхевіоризм неминуче апелював до емпіричним методам аналізу, всіляко розвиваючи і вдосконалюючи їх . Емпіричний аналіз індивідуального і групового поведінки індивідів виявився переважним й у підході до вивчення політичного життя американського суспільства взагалі. У повоєнний період з’являється та актуалізуються дослідження з порівняльної політології, у сфері міжнародних відносин, зв’язку економіки та політики, а також політики та філософії.