84. Концепції демократії та політичної організації суспільства в політології фрн (й.Шумпетер, ю.Хабермас).

Концепція Й. Шумпетера, праця “Капіталізм, соціалізм і демократія”. Шумпетер намагався показати, що демократія є лише формальним принципом політичної організації суспільства. “Демократія не засновується на певних суспільних цінностях, вона являє собою систему інститутів, призначених для реалізації політичних рішень. За умов існування цієї системи рішення приймаються в конкурентній боротьбі за голоси народу”.

Згідно з концепцією Й. Шумпетера, демократія може успішно функціонувати лише за наявності декількох умов.

1. Висока професійність політиків. На його погляд, політики повинні бути певною вузькопрофесійною корпорацією, шлях до якої закритий раптовим людям, тому що непрофесіоналізм в політиці в умовах демократії може обернутися дестабілізацією політичної системи суспільства.

2. Самообмеження парламенту. Непрофесійний парламент, нічим і ніким не обмежений, може перетворитись на джерело дестабілізації політичної системи, на орган, який приймає безвідповідальні рішення, які самим негативним чином впливають на життя суспільства.

3. Контроль урядом бюрократії. Бюрократія є важливим доповненням бюрократичної системи, особливо на тому рівні розвитку економіки, якого вона досягла вже в XIX-XX ст. В той же час інтереси частини бюрократії не завжди співпадають з інтересами суспільства в цілому і тоді бюрократія починає являти для суспільства серйозну небезпеку, породжуючи такі явища як корупція, затягування прийняття першочергових рішень, зростання бюрократичного апарату, який не контролюється і нічим не виправдовується, пригнічення ініціативи громадян. Тому демократичний уряд повинен тримати бюрократів “в кулаці”.

4. Наявність демократичного самоконтролю. Уряд в демократичній системі завжди повинен прислуховуватись до голосу опозиції, а опозиція “не звалювати” всі негаразди на уряд. Якщо цього не буде, то не можна буде говорити про стабільність політичної системи в таких умовах і проведення ефективної політики.

Таким чином, для Й. Шумпетера демократія – це не дар божий або політична система, яка була введена новомодним конституційним актом і яка за один день зробила суспільство демократичним, а складний процес в результат розвитку цивілізації, який має певну логіку функціонування і складну систему. Тому для успішної розбудови демократичного суспільства необхідним є ланцюг суб’єктивних та об’єктивних чинників. При цьому випадіння хоча б однієї складової цього ланцюга може призвести до краху всієї демократичної системи і появі псевдодемократії.

Ю. Хабермас, представник “діалектико-критичної” методології в політичній науці, в своїй роботі “Зміни в структурі громадськості” доводив, що зараз політичний процес проходить в основному в спілках, політичних партіях, при цьому громадськість має роль лише спостерігача, який майже не бере в цьому процесі участі. Ю.Хабермас відмічає, що “на зміну громадськості, яка складається з приватних осіб, прийшла громадськість, яка складається з осіб, об’єднаних в організації. Лише вона в сучасних умовах здатна дійовим чином брати участь в процесі суспільної комунікації, використовуючи внутрішньопартійні та внутрішньоспілкові канали”.

Крім цього, Ю.Хаберас звертає увагу ще на одну обставину. Він пише: “бюрократизація управління державою і суспільством компетенції висококваліфікованих спеціалістів за логікою не повинні бути об’єктом громадського обговорення”. Треба взяти до уваги, говорить далі Хабермас, що зараз “контроль над державно-політичною бюрократією є можливим лише з боку суспільно-політичної бюрократії партій і спілок, яка в свою чергу, також підлягає контролю в межах суспільних організацій. Всередині однієї і тієї ж організації в процесі суспільної комунікації, вірогідно, стає неможливим встановити певний стабільний зв’язок між прийняттям бюрократичних рішень і їх квазіпарламентарним обговоренням”.

Дійсно, по мірі того, як ускладнюються функції держави, демократичний контроль над їх виконанням стає все більш проблематичним, пересічний громадянин постає перед сучасною державою як дилетант, нездатний вникати в сутність державних справ і тому він змушений повністю покладатись на спеціалістів.

У зв’язку з цим Ю. Хабермас вбачає успіх демократії не в укріпленні державності, тобто не в зростанні державного втручання в життя суспільства, а в підвищенні ролі свідомої, досвідченої громадськості, яка здатна виробляти цілі і ідеали суспільно-політичного життя, активно брати участь в політичному процесі, бути “живим духом” демократії, гарантом її збереження.

Отже, в політичній теорії Ю.Хабермаса демократія – це “інституційно гарантовані форми суспільної комунікації, в процесі якої вирішується питання про те, яким чином люди можуть і хочуть співіснувати в умовах насильства над ними, яке до того ж весь час посилюється”. Вирішальною умовою демократії та “емансипації людини” є наявність необмеженою публічної дискусії про бажаність та придатність тих чи інших принципів і норм, на які повинна орієнтуватись політична дія. Це в свою чергу ставить перед політичною теорією і практикою питання про ліквідацію інститутів, які володіють потенціалом панування, шляхом організації суспільної комунікації, в процесі якої будь-яке насильство було б виключено. Причому поняття свободи комунікації постає у вигляді ідеального спілкування, в якому між його учасниками були б рівномірно розподілені шанси на участь в ній.

Хабермас підкреслює, що метою його теорії демократії є скасування самого панування і саме “непідконтрольного панування”, а не легітимація влади “просвітителів-самозванців”. Саме тут проявляються утопічні елементи його теорії, оскільки зрозумілим є той факт, що панування еліти не може бути усунене лише завдяки усвідомленню того, що таке панування є непотрібним.