4. Питання рівності змі різних форм власності

Щодо питання забезпечення рівності ЗМІ всіх форм власності для обслуговування інформаційних та комунікаційних потреб під час виборчих кампаній в світі на сьогоднішній день існує принаймні два підходи:

1) всі ЗМІ, незалежно від форми власності, користуються однаковими правами і гарантіями щодо здійснення інформаційної діяльності під час виборів;

2) у національному виборчому законодавстві визначається різний об'єм прав та гарантій їх реалізації, а також обмежень щодо ЗМІ різних форм власності (розмежовуються державні, комунальні / муніципальні ЗМІ, ЗМІ з державною участю та недержавні ЗМІ).

Проаналізувавши чинне законодавство, можна зробити висновок, що Україна послуговується другим із наведених підходів. Така ситуація має місце враховуючи те, що у спеціальному законодавстві, яке стосується регулювання діяльність ЗМІ в Україні, міститься ціла низка взаємозаперечних положень. Для прикладу, частини 3 та 4 статті 10 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" визначають, що ЗМІ та підприємства різних форм власності, які забезпечують інформаційну діяльність, є рівноправними, і що монополізація ринків у сфері інформаційної діяльності в Україні не допускається. На противагу щойно наведеним положенням, в частині 2 цієї ж статті згаданого Закону міститься зовсім протилежне положення про те, що економічною основою та гарантом спрямування інформаційної діяльності на сприяння розвитку суспільства і держави, захисту національних інтересів України, розв'язанню соціально-економічних проблем, духовно-культурному збагаченню народу є державна і комунальна власність.103 Виходячи з цього більшість українських експертів в сфері мас-медіа роблять висновок про те, що в Україні ЗМІ різних форм власності знаходяться у нерівноправному становищі. На думку О. Чекмишева, Голови Комітету "Рівність можливостей", "з питань власності у сфері мас-медіа влада залишається прихильником державної власності".104 Свідченням цьому також можуть бути позиції деяких керівників центральних органів влади, які опікуються питаннями ЗМІ та інформації, а також окремих топ-менеджерів ЗМІ, які, визначаючи редакційну політику ввірених їм медіа, орієнтуючись, перш за все, на провладні політичні сили. Для прикладу, І. Чиж, Голова Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, вважає, що "українське законодавство... не проводить межі між медіа приватними та державними. А це, як показує практика, все більше призводить до створення нерівних умов для суб'єктів виборчих процесів".105 Подібної позиції притримується і Генеральний директор міжнародної комерційної телерадіокомпанії ICTV О. Богуцький, стверджуючи, що "...варто в підходах до засобів масової інформації розділяти державні й недержавні засоби масової інформації"106.

Крім того, у згаданому законі (Закон України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" - Авт.) міститься ціла низка положень, які створюють можливість прямої фінансової підтримки "потрібних" ЗМІ недержавної форми власності за рахунок коштів державного чи місцевих бюджетів. Дуже часто така можливість використовується окремими посадовими особами для заохочення ЗМІ, які на виборах займають провладну позицію. Водночас наявність таких механізмів підтримки недержавних ЗМІ, в поєднанні з законодавчо передбаченим державним контролем у сферах інформаційної та видавничої діяльності, дає можливість опосередковано впливати на формування редакційної політики недержавних ЗМІ або навіть тиснути на керівників творчих колективів цих ЗМІ. Як свідчать результати "Моніторингу порушення прав журналістів за період з 1 грудня 2001 року до 15 березня 2002 року", що проводився Українським незалежним центром політичних досліджень, специфіка взаємин влади і ЗМІ в період передвиборної кампанії може мати продовження їх відносин у міжвиборчий період. В дослідженні говориться, що "…в Україні раз-у-раз робляться спроби впровадити цензуру як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях; існує тиск органів влади на мас-медіа, що призводить зокрема й до застосування самоцензури; здійснюється вибіркова підтримка ЗМІ за рахунок державного бюджету; фактично дозволено вимагати невиправдано високі суми відшкодувань". Поширеною є практика відмови від друкування та розповсюдження видань (тут йдеться саме про недержавні видання), які "невигідні" офіційній владі. 107

Ще одне питання, яке залишилося поза увагою законодавця - це питання про інформаційну діяльність та порядок використання для ведення передвиборної агітації ЗМІ, засновниками / власниками або видавцями яких є політичні партії (блоки). Як зазначають експерти Українського незалежного центру політичних досліджень, в чинному Законі України "Про вибори народних депутатів України", так само як і в Законі України "Про вибори Президента України" не взято до уваги наявність в Україні шару партійної преси. А фактично спеціалізацією цих видань можна вважати саме агітацію.108 Прихильником такої позиції є і один з членів Центральної виборчої комісії О. Нельга, який в одному з публічних виступів констатував: "у партійній пресі під час виборів доволі часто публікувалися матеріали, які залишилися поза контролем виборчих комісій"109.

Отже, підсумовуючи, можна зробити такі висновки:

- в чинному українському законодавстві (в тому числі, виборчому) підходи до регулювання діяльності ЗМІ різних форм власності є відмінними (при чому, перевага надається державним / комунальним ЗМІ, ЗМІ з державною участю);

- законодавчий механізм розподілу коштів державного / місцевих бюджетів, які спрямовуються на підтримку ЗМІ в Україні, забезпечує врахування не громадських інтересів (де, перш за все, мали б братися до уваги рейтинг чи рівень популярності ЗМІ, професійність їх працівників тощо), а особисті чи корпоративні / політичні інтереси окремих посадових осіб або фінансово-політичних груп;

- чинне українське законодавство щодо ЗМІ фактично створює можливість підтримувати за рахунок коштів державного / місцевих бюджетів ЗМІ, які займають провладні позиції, та чинити тиск на ЗМІ, які намагаються вести незалежну редакційну політику;

- у виборчому законодавстві та законодавстві щодо ЗМІ взагалі відсутні положення, які стосуються регулювання інформаційної діяльності та ведення передвиборної агітації з використанням ЗМІ, засновниками / власниками або видавцями яких є політичні партії (блоки).

Рекомендації

1. Доцільно мінімізувати регуляторний вплив українського виборчого законодавства щодо визначення статусу ЗМІ та їх представників у виборчому процесі. У законі про вибори мають міститися бланкетні норми, що відсилають до спеціального законодавства про інформацію та ЗМІ.

2. Гарантії професійної діяльності та захисту журналістів мають бути встановлені в законодавстві, що регулює функціонування ЗМІ в Україні. У спеціальному законодавстві про ЗМІ варто передбачити, що не допускається обмеження прав і свобод професійної діяльності представників ЗМІ іншими нормативно-правовими актами.

3. У законі про вибори належить установити норму, яка гарантуватиме рівність ЗМІ всіх форм власності щодо поширення інформації, яка стосується виборів та виборчого процесу (крім оприлюднення законів та підзаконних нормативно-правових актів про вибори, а також офіційного оприлюднення підсумків голосування та результатів виборів). Використання всіх ЗМІ для оприлюднення інформації щодо виборів або виборчого процесу має відбуватися після проведення тендерів, учасниками яких можуть бути всі ЗМІ, незалежно від їх форми власності.

4. Кандидати, політичні партії (блоки) мають бути вільними у виборі ЗМІ, в яких вони бажають розмістити матеріали своєї передвиборної агітації. Вибір ЗМІ та умови розміщення в них матеріалів передвиборної агітації учасників виборчого процесу можуть обмежуватися лише розмірами виборчих фондів кандидатів, політичних партій (блоків).

5. У законі про вибори варто передбачити, що витрати, пов'язані з функціонуванням ЗМІ, засновниками або власниками чи видавцями яких є політичні партії (блоки), що беруть участь у виборах, після оголошення початку виборчого процесу можуть здійснюватися виключно за рахунок коштів виборчих фондів відповідних політичних партій (блоків). За цього загальні витрати на підтримку таких ЗМІ не можуть бути нижчими за середньостатистичний рівень витрат на підтримку ЗМІ такого виду та формату.

6. В законах про інформацію та ЗМІ мають бути викладені загальні вимоги щодо оприлюднення відповідними ЗМІ незалежно від форми їх власності основних засад їхньої інформаційної діяльності (редакційної політики). Такі засади (редакційна політика) мають оприлюднюватися кожним ЗМІ не рідше ніж один раз на рік із використанням власних технічних та інформаційних можливостей.

7. У законі про вибори варто встановити етичну норму, згідно з якою недержавний ЗМІ матиме право не пізніше ніж за 70 днів до дня виборів вказати політичну партію (блок), кандидата (кандидатів), якого (яких) він підтримує, та після цього оголошувати (публікувати) матеріали їхньої передвиборної агітації безоплатно. У цьому разі відшкодування за оприлюднення матеріалів передвиборної агітації не можуть надаватися такому ЗМІ у будь-який інший спосіб. Про свою позицію ЗМІ повинен повідомити письмово шляхом подання до Центральної виборчої комісії чи відповідної окружної виборчої комісії заяви, де вказується назва політичної прати (блоку) або прізвище кандидата (прізвища кандидатів), якого (яких) підтримує ЗМІ, а також шляхом розміщення відповідного оголошення (відповідної публікації) в передачах (на сторінках) цього ЗМІ не пізніше ніж за 70 днів до дня виборів.

8. У законі про вибори слід передбачити, що будь-які санкції та стягнення за порушення виборчого законодавства під час виборчих кампаній можуть накладатися на ЗМІ виключно за рішенням суду, а не за рішенням органів виконавчої влади (Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України та інших) чи виборчих комісій.