Глава 2. Статус засобів масової інформації

1. Предмет регулювання

Правове регулювання доступу ЗМІ до інформації про вибори та її поширення залишатиметься не ефективним, доки українське законодавство не встановить, які саме засоби інформації визнано масовими, а отже, на яких суб'єктів поширюються відповідні гарантії.

Якщо визначати цей статус за критеріями кількості споживачів та їх доступу до ЗМІ, то наразі до друкованих ЗМІ в Україні належать і періодичні, і будь-які разові - протягом року - видання з визначеним накладом8. Це призводить до потреби реєструвати друковані видання державних відомств чи навіть окремих підприємств.

В галузі телекомунікацій законодавство нібито не регулює систем закритого типу, які не мають "масового сприймання"; кабельні мережі телекомунікацій в Україні також визнаються засобами масової інформації незалежно від кількості користувачів9.

Законодавство України також нечітко розрізняє правовий статус "засобу масової інформації" як контролера інформації (програмного чи рекламного продукту), і контролера доступу до систем доставки фізичних носіїв цієї інформації - в Україні таких контролерів доступу класифікують як операторів зв'язку.

Обидва суб'єкти підлягають однаковому захисту на підставі ст. 10 Конвенції, яка застосовується навіть до рекламних повідомлень у кабельній мережі10. Присуди Європейського Суду з прав людини з рідкісною одностайністю поширили дію ст. 10 Конвенції не лише на зміст, а й на технічні засоби вираження в кількох важливих справах11. Але підстави для поширення інформації та відповідальності за порушення порядку її поширення у операторів зв'язку і контролерів інформації істотно відрізняються, як буде вказано далі.

Діюче визначення "засобу масової інформації" є надто широким і на підставі критерію суб'єктів контролю над ЗМІ порівняно з законами більшості країн-учасниць ЄС та кандидатів на вступ до ЄС. Типовим є приклад Словенії, де законодавство про ЗМІ не поширюється на суто рекламні матеріали і видання; внутрішні видання окремих організацій (в т.ч. політичних партій); а також будь-які офіційні публікації та постери (каталоги, бюлетені буклети тощо)12. Натомість, в Україні до засобів масової інформації належать і власне ЗМІ, і постери, і офіційні публікації13, що тільки заплутує правове регулювання поширення інформації про вибори.

Загальною тенденцією в ЄС і в Україні стає швидкий розвиток "похідних" видів ЗМІ - електронних версій друкованих видань, телегазет, телетекстів, інтернет-форумів тощо, - контролери інформації яких можуть не мати жодних відносин з операторами зв'язку.

Якщо такі ЗМІ підлягатимуть більшим обмеженням, ніж власне друковані видання, то це може обмежити і традиційно більшу свободу друкованих ЗМІ, і створити правові колізії для журналістів, які працюють в обох видах засобів масової інформації. Тому, наприклад, 2000 року у справі інтернет-видання Narconet Верховний суд США поширив на подібні видання дію конституційних гарантій свободи самовираження.

Нарешті, за критерієм компетенції регуляторного органу законодавство в Україні розвивається шляхом прийняття спеціальних законів та, відповідно, численних відомчих нормативних актів для кожного виду ЗМІ. До того, закони про вибори народних депутатів України і про вибори Президента України містять положення, що регулюють ті самі питання в різний спосіб, чого треба уникати, а в інтересах захисту прав та основних свобод встановити для всіх видів виборів загальні норми щодо доступу до інформації та її поширення.

Навпаки, в ЄС та країнах-кандидатах на вступ стає помітною подальша універсалізація правового статусу, зокрема, електронних ЗМІ. Так, в Естонії до них належать всі засоби масової інформації, в т.ч. кабельні і супутникові, з умовним, кодованим чи вільним прийняттям сигналів14.

В Італії взагалі кодифікується законодавство про ЗМІ та створено єдиний орган нагляду за всіма засобами масової комунікації, друкованими та електронними, а дія єдиних правил поширюється на період виборчих кампаній і проміжки між ними. Цьому прикладу наслідує також Словенія.