6. Право на спростування та відповідь щодо інформації про вибори

Норми ЄС та РЄ не містять прямих гарантій, але українське законодавство тлумачить право на спростування та відповідь значно ширше, ніж можна встановити з норм Конвенції та практики Європейського Суду.

Донедавна питання про спростування недостовірної інформації мали вирішувати суди в порядку цивільного, а рідше кримінального судочинства про наклеп62. Але законодавець, замість скоротити процесуальні строки розгляду справ щодо інформації про вибори, превентивно обмежив права ЗМІ. Тепер засоби масової інформації, якщо кандидат чи партія вважатимуть оприлюднену про них інформацію "явно недостовірною", мусять протягом трьох днів надати їм для спростування такий саме ефірний час або не менший обсяг площі, ніж для повідомлення, що спростовується. ЗМІ мають це робити власним коштом, без додатків і коментарів63.

Закон не визначає, чи тотожні "повідомлення, яке спростовується", і "відомості, що спростовуються". Не вирішено і питання, чи доцільно визнати ці спростування як різновид агітації, і то безплатної, для кандидатів чи партій, які можуть скористатися цією нормою для нескінченних зустрічних вимог задля власної реклами.

Закони про вибори містять колізійну норму: кандидати чи партії можуть вважати інформацію про них явно недостовірною і вимагати спростування, але Цивільний кодекс, що діятиме під час виборів 2004-2006 рр., встановив презумпцію її достовірності, якщо інформація не є "негативною" та її одержано від службових осіб чи ЗМІ, засновником яких є державні органи64.

В останньому випадку встановити достовірність інформації можливо лише в порядку позовного, а не адміністративного провадження, бо ці засоби масової інформації не виконують адміністративних функцій.

Крім того, не вказано, чи стосуються ці вимоги тільки спростування інформації про особу власне кандидата чи керівника партії, який призабув суму власних доходів, чи також і соціологічної інформації про ставлення окремих груп виборців до їх виборчої програми.

Українські закони про інформацію не встановлюють обмежень права на відповідь, хоча, скажімо, в Словенії таке право надається лише щодо фактів, а не оціночних суджень; крім того, контролер інформації може обмежувати обсяг відповіді65.

7. Інформаційні запити змі

Значна частина інформації про вибори не публікується ані в ЗМІ, ані в публічних виступах службових осіб. Тому право ЗМІ оперативно одержувати публічну інформацію про вибори на інших передбачених законом підставах, а саме власних запитів або доступу до публічних архівів66, становить важливу гарантію прозорості виборів у цілому.

Європейський Суд, як правило, утримується від визнання обов'язку урядів країн-учасниць РЄ надавати будь-яку інформацію, що належить державним органам, крім інформації про власне заявників67, тому це питання мають регулювати спеціальні закони. Але українські закони про вибори не містять спеціальних норм і лише посилаються на закони про інформацію та про звернення громадян.

Ці закони забороняють обмеження права отримувати відкриту інформацію, надто особам, яким ця інформація потрібна для виконання їх професійних обов'язків, а також не вимагають оплати пошуку офіційних документів68. Навіть якщо не зважати на поширене серед державних службовців - зокрема, в Україні та в Польщі - переконання, ніби будь-які адміністративні акти є таємницею69, вказані законодавчі норми нездатні забезпечити ефективний доступ ЗМІ до офіційної інформації з кількох причин.

Перша полягає в надмірно тривалих строках розгляду запитів: державні органи можуть приймати рішення про прийнятність запиту протягом 10, а по його суті - 40-55 днів70, що є абсолютно неприйнятним в період виборчої кампанії. Натомість, скажімо, у Словенії закон чітко зобов'язує державних службовців надавати письмове пояснення причин відмови у наданні інформації на запит контролера інформації ЗМІ не пізніше наступного робочого дня71.

Державні органи можуть відмовити в наданні будь-якої інформації, що має обмежений доступ, а отримати її можна хіба що на підставі рішення суду про те, що ця інформація є суспільно значущою. Це також неприйнятно з огляду на діючі процесуальні строки. Доцільніше знову таки чітко встановити, в яких саме випадках інформація не може надаватися на запит журналіста чи контролера інформації ЗМІ.

Нарешті, всупереч вказаним вище положенням Копенгагенського акту ОБСЄ 1990 року, державні органи в Україні часто мотивують відмову в наданні офіційної інформації технічною неможливістю скопіювати її або надати таку можливість представникам ЗМІ, а оскарження цієї відмови відбувається у строки, неприйнятні для ЗМІ під час виборів. В рамках закону про інформацію треба прямо встановити порядок відшкодування державним органам витрат на пошук інформації.

На нашу думку, положення про вибірковий контроль Верховної Ради за відмовами державних органів у наданні офіційної інформації та відповідальність за незаконне засекречування та відмову в наданні суспільно значущої інформації72 досі є суто декларативними нормами. ЗМІ та окремі журналісти неохоче користуються правом судового оскарження відмови в наданні такої інформації не тільки через неефективні процесуальні норми (загальні строки розгляду скарг, як правило, позбавляють таку інформацію нагальної значущості), так і через непрямий вплив інших факторів - відносин власності та контролю у ЗМІ, наявність дійсних чи гаданих правопорушень з власного боку, нарешті, позбавлення доступу до інших важливих джерел інформації.