6. Захист джерел інформації

Гарантії захисту джерел інформації ЗМІ викладено в законодавстві України доволі непослідовно. З одного боку, інформацію про особу не можна збирати, зберігати і поширювати без дозволу цієї особи, за винятком виконання законних обов'язків державними органами, а особа має право знати, хто саме, в який спосіб і з якою метою збирає інформацію про неї97. Логічно висловити, що ця норма передбачає й право вимагати розкриття джерел цієї інформації. Втім, визнання інформації про особу суспільно значущою може заперечити всі ці гарантії, хоча для такого визнання потрібно, як зазначено вище, рішення суду.

На тлі цієї двозначної норми слушним виглядає приклад Словенії, де журналістів та контролерів інформації прямо звільнено від обов'язку розкривати джерела інформації інакше, ніж у порядку судочинства в кримінальних справах98.

Втім, гарантії захисту джерел інформації є настільки важливими для виконання засобами масової інформації своїх функцій, що Комітет Міністрів РЄ визнав їх засадами журналістської праці та свободи ЗМІ99.

Ця інформація включає, зокрема, особу чи засоби її ідентифікації (голос, зображення тощо), фактичні обставини набуття такої інформації, неопублікований зміст інформації та персональні дані журналістів, при чому поняття "журналіст" включає також юридичних осіб - ЗМІ та осіб, які дізналися про джерело інформації завдяки своїм професійним зв'язкам із журналістами.

Для обмеження цього права законний інтерес у розголошенні має ясно переважати суспільний інтерес у нерозголошенні. Будь-які санкції за нерозголошення, згідно з цією рекомендацією, може накладати тільки суд, і то з правом апеляції. Втім, державні органи в разі розголошення повинні зберігати конфіденційність щодо джерела інформації та, зокрема, не порушувати гарантій права на захист від самообвинувачення.

Згідно з Принципами свободи вираження поглядів і захисту репутації, які ухвалила відома правозахисна організація Article XIX в 2000 р., національне законодавство має звільняти журналістів від відповідальності за будь-які вислови, виражені членами чи свідками представницьких органів, судів, слідчих органів, а також в офіційних документах (принцип 11). Цим рекомендаціям в цілому відповідає законодавство України про інформацію та новий Цивільний кодекс.

Проте, навіть у кримінальних справах ЗМІ не завжди повинні розголошувати джерела інформації. В практиці Європейського Суду знаменним став присуд в справі стажера-журналіста, якого британський суд оштрафував за відмову розкрити особу свого інформатора. Але Європейський Суд не визнав підозру в викраденні даних підставою для розкриття їх джерела100, бо розкриття джерел інформації часто спричиняє загрозу переслідувань цих осіб і заподіяння їм шкоди. Цей присуд Європейського Суду, до того, великою мірою спирався на кодекси журналістської етики, які не є актами національного законодавства, що свідчить про вагомість саморегуляції у засобах масової інформації.

В присудах Європейського Суду сформульовано загальний підхід до поширення конфіденційної інформації: особа, яка в установленому законом порядку не брала на себе зобов'язань не розголошувати секретні чи інші конфіденційні відомості, не може нести відповідальність за їх розголошення101. Тому всі спроби тлумачити закони України про інформацію в інший спосіб треба визнати такими, що порушують ст. 10 Конвенції.

Іншим випадком є захист джерел інформації, яка вже суто формально є секретною102, наприклад, стала відомою з іноземних ЗМІ. Можливі також випадки колізії інтересів громадськості і держави, тому ЗМІ діють в інтересах суспільства, якщо порушення таємниці ними чи державними службовцями-джерелами інформації, може запобігти серйозним злочинам, прямій загрозі життю людей чи публічній власності103.