4. Цивільно-правова відповідальність

Традиційно українське законодавство вдавалося переважно до адміністративних та кримінально-правових санкцій, і ця тенденція зберігається досі, попри те, що засоби масової інформації та політичні партії, як такі, їм не підлягають, за винятком фінансових санкцій. Але принципи рівності перед законом, конкуренції та плюралізму вимагають ширшого застосування норм саме цивільно-правової відповідальності.

Часто звернення учасників виборчого процесу до виборчих комісій, регуляторних та інших державних органів не призводять до розв'язання суперечок чи ефективної відповідальності за порушення гарантій щодо доступу до інформації про вибори та її поширення, тому захист прав має здійснити суд. Рішення судів, згідно зі ст. 124 Конституції України, можуть регулювати будь-які правовідносини, і суди не мають права відмовити в прийнятті позовної заяви або скарги на підставі того, що їх можна розглянути в установленому законом досудовому порядку.

Судовий розгляд, надто наприкінці виборчого процесу, також можуть забрати більше часу, ніж потребує захист прав заінтересованих осіб, тому потрібно впровадити спеціальні процесуальні норми для розгляду скарг щодо інформації про вибори. Цього можливо досягнути шляхом подальшої конкретизації статті 248 Цивільно-процесуального кодексу або, навпаки, узагальнення дії її норм на всіх учасників виборчого процесу, а не тільки на виборчі комісії. В Україні вже траплялися випадки застосування цієї статті до оскарження дій громадян, які є суб'єктами виборчого процесу, зокрема, кандидатами120 та народними депутатами, яких суди визнавали службовими особами органів державної влади121.

Ще однією колізійною нормою є оскарження дій щодо використання кандидатами та політичними партіями (блоками) підпорядкованих їм ЗМІ відповідно до положень ст. 243-11 Цивільно-процесуального кодексу. До того, політичні блоки не є юридичними особами і як такі не можуть бути сторонами цивільного процесу122. Законодавство про вибори може передбачити легалізацію блоків шляхом обов'язкової реєстрації блоків як юридичних осіб або реєстрацію договорів партій про спільну діяльність чи про просте товариство, як передбачено новим Цивільним кодексом, але їх сучасний статус фактично заперечує конституційну норму про індивідуальну правову відповідальність і не забезпечує права на судовий захист.

Надзвичайно доцільним засобом судового захисту під час виборів є застосування скорочених процесуальних строків. Так, у Польщі під час виборів до сейму встановлено спеціальні правила розгляду петицій осіб, які вимагають спростування інформації, поширеної про них чи від їх імені. Суд воєводства (аналог обласного суду в Україні) має розглянути петицію протягом 24 годин у складі трьох суддів; це рішення може бути оскаржено в апеляційний суд протягом 24 годин, а апеляційний суд має розглянути скаргу протягом також 24 годин, і його присуд має виконуватися негайно і не підлягати подальшим апеляціям. Спростування має бути опубліковано коштом відповідача не пізніше ніж через 48 годин123. Отже, за достатніх гарантій об'єктивності суду замість одноосібного розгляду суддею, строк розв'язання таких суперечок може становити одну добу.

Це дуже відрізняється від процедур Цивільно-процесуального кодексу України, ст. 243 якого не встановлено ані права оскаржити рішення суду першої інстанції, ані прийнятних строків: суди можуть розглядати подібні справи протягом 3-10 днів, що може істотно вплинути на результати голосування. До того, норми на кшталт польських можна застосувати замість встановлення судом факту порушень конфіденційності інформації про особу в порядку кримінального судочинства, як передбачає діюче законодавство України, досі недостатньо зорієнтоване на цивільно-правові засоби захисту основних свобод і прав.

В Цивільному кодексі України, що набере чинності 01.01.2004 р., передбачено кілька важливих гарантій, спрямованих на запобігання приниженню честі, гідності та ділової репутації фізичних та юридичних осіб, в т.ч. суб'єктів виборчого процесу. Так, ст. 277 надає фізичній особі, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та членів її сім'ї недостовірної інформації, право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Попри важливу презумпцію, що негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною, кодекс ніяк її не визначив, тож чи буде негативною інформація у ЗМІ на кшталт: "Депутат Х не ідіот і не нацист"?

Інша норма цієї статті, що може спричинити правові колізії, покладає обов'язок спростування недостовірної інформації на особу, яка її поширила, а якщо така особа невідома, то громадянин, право якого порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування.

Втім, ст. 302 Цивільного кодексу впроваджує нову презумпцію, ніби інформація, яку подає посадова особа при виконанні нею своїх службових обов'язків, а також інформація з офіційних джерел (звіти, стенограми, повідомлення ЗМІ, засновниками яких є відповідні державні органи чи органи місцевого самоврядування), вважається достовірною. Ця норма ще до набрання чинності викликала чимало нарікань, як така, що не відповідає ані принципу рівності перед законом, ані вимогам деконцентрації: наявність серед засновників засобу масової інформації державного органу дозволяє вільно поширювати недостовірну інформацію, доки суд не встановить факт її недостовірності!

Журналісти чи інші особи, які поширюють цю інформацію, не зобов'язані перевіряти її достовірність і не несуть відповідальності у разі спростування, яке здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила. Якщо відповідь та спростування у тому самому ЗМІ є неможливими у зв'язку з його припиненням, їх оприлюднюють в іншому засобі масової інформації, коштом особи, яка поширила недостовірну інформацію.

Проте, закон не визначає відмінності між "повідомленням, що спростовується" в цілому, і "відомостями, що спростовуються", хоча це має принципове значення при визначенні обсягу рекламного часу чи площі для такого спростування. Не вирішено і питання, чи не доцільно, принаймні за певних умов, включати такі спростування до матеріалів агітації кандидата чи партії, до того ж безплатної? Адже теоретично будь-який ЗМІ може спростовувати інформацію про таких суб'єктів виборчого процесу не на кошти їх виборчих фондів.

Крім того, ст. 278 Цивільного кодексу дає право судам заборонити чи припинити поширення друкованих чи електронних ЗМІ до усунення порушень, пов'язаних із приниженням честі, гідності та ділової репутації осіб, а якщо таке усунення неможливе - вилучити, наприклад, тираж газети тощо з метою його знищення.

Штрафи, що їх стягують за рішенням судів у справах про відшкодування моральної шкоди, та інші судові витрати часто є надмірними порівняно із заподіяною шкодою і призводять до фактичного банкрутства ЗМІ. Зрештою, це обмежує доступ громадськості до небажаної для позивачів інформації. За підрахунками IREX ПроМедіа / Україна, штрафи у цивільних справах сягають понад 10 тисяч гривень у 28.3% присудів проти засобів масової інформації124. Щоб уявити фінансові наслідки штрафів для місцевих друкованих видань, які є відповідачами в понад 90% позовів, варто згадати про їх наклади, періодичність друку і роздрібну ціну.

Недавні зміни до законодавства про державне мито передбачають прогресивну шкалу до 10% від суми позову про відшкодування моральної шкоди, що, напевно, має обмежувати суму позовів. Але це не можна вважати достатньою гарантією для ЗМІ за умов, що граничні суми відшкодувань законом не встановлено, а суди задовольняють завищені суми позовів якраз державних чи громадських діячів, що ставить багато ЗМІ під загрозу банкрутства. Тому в разі позовів про відшкодування моральної шкоди, заподіяної державним і громадським діячам, закони України мають обмежувати граничні суми відшкодувань, щоб не обернути їх на засіб цензури, як підтверджують і деякі рішення Європейського Суду125.