3. Довгострокові цілі правового регулювання

В попередньому розділі проаналізовано стандарти прозорості виборів, додержання яких є необхідною, але недостатньою в Україні та в більшості інших посткомуністичних країн, умовою забезпечення прав і свобод людини в демократичному і плюралістичному суспільстві. Це є основною довгостроковою метою правових гарантій доступу до інформації про вибори та її поширення, яка набуває величезного самостійного значення на тлі систематичного порушення таких гарантій і власне засобами масової інформації, і іншими учасниками виборчого процесу.

Правове регулювання інформації про вибори в європейських країнах почало систематизуватися після прийняття Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. та тлумачення Європейським судом з прав людини її окремих статей, зокрема, ст. 10 - про свободу вираження думок.

Розвитком цих норм стала ухвалена в 2000 році Хартія основних прав Європейського Союзу, у ст. 11 якої підтверджено необхідність забезпечення свободи і плюралізму ЗМІ.

Що ж до посткомуністичних країн (вони приєдналися до цієї Конвенції пізніше) так, Україна ратифікувала її лише в 1995 р. Окремі норми в посткомуністичних країнах було ухвалено раніше, але вони залишалися суто декларативними аж до кінця 1980-х років, як-от ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., що підтверджує право кожного шукати, отримувати та поширювати інформацію та ідеї без жодного неправомірного втручання і будь-яким засобом за власним вибором.

Копенгагенський акт Конференції ОБСЄ 1990 р. також містить важливі норми, виконання яких українське законодавство досі не забезпечує. Зокрема, п. 7.8 цього акту вимагає від держав-учасниць ОБСЄ скасувати будь-які законодавчі та адміністративні - але не економічні! - перешкоди для рівного доступу всіх політичних угруповань і громадян до засобів масової інформації на недискримінаційних підставах. А в п. 9.1 акту підтверджено право вільного доступу до будь-якої публічної інформації та її копіювання.

Так, в 1976 р. Європейський Суд підтвердив, що "Крім того, що засоби масової інформації мають функцію передання інформації та ідей, громадськість також має право отримувати їх"3.

Подібна позиція дістала своєрідного розвитку в рішенні Верховного Суду США, що бажаним і здійсненним стандартом прозорості, в т. ч. щодо інформації про вибори, є не відсутність маніпулювання засобами масової інформації та власне інформацією, а можливість пересічного громадянина протягом прийнятного часу одержати інформацію в потрібному йому обсязі на "ринку ідей", який, у свою чергу, самотужки виявляє і відкидає спроби маніпулювання.

Отже, формування в Україні "ринку ідей", його економічних і фінансових механізмів у демократичному і плюралістичному суспільстві має стати основною метою при аналізі правових гарантій щодо доступу ЗМІ до інформації про вибори та її поширення, а також пропозицій щодо їх зміни в українському законодавстві. Інакше баланс інтересів може бути довільно порушено суто адміністративним шляхом на користь лише однієї групи чи кількох груп заінтересованих учасників.

Це потребує систематичної діяльності, бо українське законодавство про інформацію включає понад 200 нормативних актів і, як зазначено вище, вони часто суперечать одне одному і нормам міжнародних договорів України, дозволяють дискримінаційне застосування окремих норм до суб'єктів виборчого процесу, чи ухвалюються державними органами, які не мають на це законних повноважень.

Особливої значущості набуває ст. 9 Конституції України, що визначає місце міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надала Верховна Рада, у правовій системі України, та дозволяє застосовувати їх в разі правових колізій з законами. Треба зазначити, що окремі міжнародні договори мають пряму дію, інші можна застосовувати на підставі національних законів чи судової практики, а різноманітні декларації і рекомендації міжнародних організацій, як правило, не накладають на країни-учасниці конкретних правових обов'язків.

Крім того, реальними формами гарантій прав на доступ до інформації про вибори та її поширення можуть виступати не лише національні закони, а й міжнародні договори, міжнародно-правові звичаї, а також міжнародна судова практика. Це підтверджують неодноразові посилання Європейського Суду з прав людини на те, що адміністративна практика країн-учасниць Ради Європи може бути додатковою підставою щодо встановлення того, чи є обмеження права на інформацію необхідним у демократичному суспільстві4.

Доцільним, на нашу думку, є перед усе використання досвіду країн-учасниць РЄ і кандидатів на вступ до ЄС - зважаючи на специфічні проблеми правового регулювання в Україні, зокрема, Чехії, Словенії, Естонії та Литви, - для адаптації законодавства України до норм Європейського союзу та їх подальшої гармонізації.