14. Формальний підхід у вивченні індивідуальності.

Формальний (лат. formalis - складений за формою) підхід - сукупність методів аналізу структури генетично детермінованих, вроджених, крос-культурних, крос-ситуативних стійких універсальних властивостей людини, які дають змогу провести необхідну для цілей дослідження межу між найтиповішими, стабільними, відтворюваними в життєвій практиці та експериментальній ситуації індивідуально-типологічними особливостями і рештою особистісних змістових властивостей, що характеризують неповторність людини.

У межах формального підходу для опису структури психіки використовують такі психодинамічні конструкти, як темперамент, стиль, інтелект, характер та ін.

Зазвичай дослідники, пропонуючи пояснення природи психічних явищ, явно або неявно демонструють своє ставлення до двох основних питань психології: "що?" (значення змістового компонента психіки); "як?" (прояв психодинамічного аспекту). Пошуки відповіді на питання "як?" пов'язані насамперед із розвитком уявлень про вияви психічних процесів, властивостей та індивідуальності загалом. Г.-В. Олпорт визначав найважливіший параметр особистості - рису - як вияв "стійких, еквівалентних форм адаптивної й експресивної поведінки", відтворюваних індивідом як реакція на подразнювальні впливи. Формальну складову індивідуальності називають також інструментальною (Палей, Магун, 1979), маючи на увазі характеристику суб'єкта з погляду "знарядь" чи "інструментів", які він використовує для освоєння світу.

Відмінність формоутворювальних властивостей (властивості нервової системи, що становить основу темпераменту, когнітивні стилі, інтелект) від інших характеристик людської індивідуальності полягає в тому, що їх розвиток меншою мірою визначається впливом змістово-смислових детермінант. Формальний підхід припускає виявлення інваріантної (лат. invarians - незмінний) структури феномену, що вивчається, і визначення валідності (франц. valide - дійсний), тобто вірогідності аналізованих параметрів.

Новітні теорії психології індивідуальних відмінностей - системна психофізіологія, спеціальна теорія індивідуальності, психогенетичні теорії - погоджуються, що змістова складова поведінки і діяльності, яка переважно є наслідком засвоєння етичних і культурних норм, і формально-динамічна характеристика людини зливаються в гармонійну універсальну структуру. При цьому біологічно зумовлені базові властивості (організмічні й індивідні) або тенденції ("дозрівання" відповідних мозкових структур) часто обмежують кількість ступенів свободи в процесі формування і розвитку особистісних психологічних структур, які розміщені вище в ієрархічній індивідуальності (Русалов, 1986;Собчик, 1987).

Змістові особистісні характеристики індивідуальності формуються під впливом соціально обумовлених законів, а формальні (темпераментальні, когнітивно-стильові, інтелектуальні) підпорядковані еволюційно-генетичним законам. Як правило, формальні характеристики виявляються під впливом крос-ситуативних, стійких у часі і толерантних до контекстуальної дії чинників. Відношення формальних і змістових характеристик індивідуальності зворотні і релятивні, тобто відносні (Дорфман, 1995). З позицій теорії інтегральної індивідуальності їх зворотність і відносність зумовлені подвійністю якісної визначеності індивідуальності, тобто тим, розглядають її як підсистему соціальних систем чи як самостійну систему. Так, статура, зріст, риси обличчя, колір очей і волосся, форма носа самі по собі є конституційними індивідними характеристиками, але, будучи структурним компонентом цілісної інтегральної індивідуальності як підсистеми соціальної системи, вони можуть набувати функції соціального знаку, тобто статусу змісту. Наприклад, на конкурсах краси індивідні риси набувають значення соціальної цінності як для конкурсантів, так і для журі, глядачів і рекламістів.

Формальний аналіз индиввдуальности заснований на використанні наступних чотирьох базових принципів:

* принцип ієрархічності, що полягає в розведенні і подальшому співвіднесення між собою рівнів аналізу досліджуваного явища;

* принцип інваріантності, що виражається у визначенні міри стабільності—мінливості досліджуваних структур, а також типу джерел детермінації конкретних індивідуальних властивостей;

* принцип координації взаємодії, що лежить в основі найбільш суттєвих для розуміння природи людини інтегративних ефектів оптимальності і компенсаторності поведінки;

* принцип індивідуальної єдності, згідно з яким жодна з індивідуальних властивостей не інтерпретується без врахування цілісної природи феномену індивідуальності, пов'язаної з інтегративними ефектами адаптивності та результативності (Лібін, 1993).

Кожний з принципів пов'язаний з рядом дуже важливих взаємозалежних положень; все разом утворює своєрідний теоретичний гештальт, що визначає специфіку формального підходу.