5.Донауковий, філософський, емпіричний етапи становлення диференціальної психології.

Диференціальна психологія - це розділ психології, що вивчає психологічні відмінності як між індивідами, так і між групами людей,об'єднаних за будь-якою ознакою, а також причини і наслідки цих відмінностей. Предметом є закономірності виникнення і прояву індивідуальних, групових, типологічних відмінностей. За визначенням засновника диференціальної психології В. Штерна - це наука про істотні відмінності в психічних властивостях і функціях.

В історії ДП можна виділити три глобальні періоди.

Початок першого періоду можна віднести до 6-5-ст. до нашої ери. Перший період - донауковий - пов'язаний з появою інтересу до індивідуальних відмінностей, спроби знайти їм пояснення. Це і перші спроби диференціювати одноплемінників і представників інших племен(присвоювання тотема), і фіксація індивідуальних особливостей в імені (наприклад, в іменах індіанців, що знайшло поетичне відображення в романах Ф. Купера). До цього ж періоду відносяться і перші спроби систематизації індивідуальних відмінностей, що виражалося у складанні різноманітних гороскопів - по зірках, гороскопів друїдів і т.д. До таких же перших спроб систематизації можна віднести хіромантію,фізіономіку, френологію, астрономію.

Другий етап включає в себе розвиток ДП в рамках філософії та медицини. Тут можна згадати про роботу Платона «Класифікація характерів», Теофраста (трактат «Етичні характери»),назвати праці Гіппократа, Галена, Гааля. Спостереження за відмінностями в характерах і моральних установках людей можна знайти і в роботах Локка, Монтеня, Дідро. Платон запропонував «показові вправи», які можна було би використовувати в ідеальній державі для добору солдат. Ці «вправи» призначені для відбору людей, які мають якості, важливі для військового, являють собою перший систематично складений і записаний тест на професійну придатність.

У роботах Аристотеля значне місце відведене аналізу групових відмінностей, у тому числі відмінностей видових, расових, соціальних і статевих, що виявляються у психіці і моралі. Багато його робіт містять приховане припущення щодо індивідуальних відмінностей, хоча Аристотель не проводив їх розгорнутого дослідження. Створюється враження, що він вважав наявність таких відмінностей очевидним. Те, що він відносив ці відмінності частково до вроджених факторів, свідчить його твердження: «Можливо, хтось може сказати: «Оскільки в моїй владі бути справедливим і добрим, то я, якщо захочу, стану кращим з людей». Це, звичайно, неможливо… Людина не може стати кращою, якщо в неї немає для цього природних задатків».

У середньовічній схоластиці індивідуальні відмінності привертали до себе порівняно мало уваги. Філософські узагальнення про природу розуму формулювалися переважно на теоретичній, а не на емпіричній основі (всі люди – діти Божі, а відтак теоретично однакові). Тому дослідження індивідів, якщо й відігравали, то незначну роль у розвитку таких доктрин. Про особливий інтерес до диференційної психології св. Августина і св. Хоми Аквінського свідчить їх «психологія здібностей». Вони розглядали такі здібності як пам'ять, уява, воля.

Представників асоціанізму цікавив, насамперед, механізм поєднання ідей, що дозволяє пояснити як протікають складні розумові процеси. Вони формулювали загальні принципи, що не залишали місця індивідуальним відмінностям. Однак А. Бен, один з останніх асоціоністів, звернув увагу на індивідуальні відмінності.

У працях і в практичній діяльності групи просвітителів наприкінці 18 і початку 19 ст. (Руссо, Песталоцці, Герберт і Фребель) відбувається очевидне зростання інтересу до індивідуальності дитини. Освітня стратегія і методи визначалися не зовнішніми критеріями, а дослідженням самої дитини та її здібностей. Однак акцент, як і раніше, робився скоріш на підході до кожної дитини як до представника людства, а не на тім, що відрізняло її від інших дітей. Попри те, що в роботах просвітителів можна знайти чимало висловлювань про індивідів, що різняться між собою, і про виховання, що повинне враховувати ці відмінності, вони наголошували на значимості вільного, «природного» виховання скоріше в противагу педагогічним впливам, що нав’язуються ззовні, ніж унаслідок дійсного усвідомлення значимості індивідуальних відмінностей. Поняття «індивідуальний» часто використовується як синонім поняття «людський».

Третій етап. Перший систематичний вимір індивідуальних відмінностей був проведений не в психології, а в рамках астрономії. У 1795 році співробітник Грінвічської обсерваторії Невіл Мескелін звільнив свого асистента Кіннебрука за те, що той зафіксував час проходження зірки на 0,8 секунди пізніше, ніж він. У той час подібні спостереження здійснювалися методом «око і вухо».

Найбільш виразно прагнення проаналізувати відмінності людей один від одного проявилося в описі здібностей. Вчені Х. Уарте, К. Гельвецій заклали основи наукового підходу до проблеми індивідуальності в рамках психології здібностей. Однак об'єктивне вивчення індивідуальних відмінностей могло відбуватися тільки на основі їх експериментального дослідження. Хоча у самого засновника експериментальної психології В. Вундта не було робіт, спрямованих на виявлення індивідуальних відмінностей, але у його перших учнів - Крепеліна, Кеттела та інших - з'явилася установка на переорієнтацію експерименту в цьому напрямку. Так зародилася нова галузь психологічної науки - диференціальна психологія. Її розвитку сприяли також запити практики: педагогічної, медичної та індустріальної.

Справжнім натхненником організації нового напрямку досліджень став англійський вчений Ф. Гальтон - створив техніки вивчення індивідуальних відмінностей, для дослідження яких він створив ряд методик. Особливо значущим стало впровадження в психологію нових математичних методів, головним чином статистичних.

Дослідження індивідуальних відмінностей на психічно хворих людях було зроблено німецьким вченим Е. Крепеліном. В процесі своєї практичної діяльності Крепелін прийшов до висновку про необхідність модифікувати експериментальні методи. На підставі результатів своїх досліджень він розробив класифікацію психічних захворювань, на якій засновані сучасні підходи. Д. М. Кеттелл став одним з перших психологів, який розробляв нові методи діагностики індивідуальних відмінностей - тести. Сам метод тестування почав набувати популярності завдяки роботам А. Біне з вимірювання інтелекту.

Штерн багатьма вченими визнається засновником диференціальної психології. У 1900р. він пише роботу «Про психологію індивідуальних відмінностей: ідеї до диференціальної психології», яка була перевидана в 1911 році вже під заголовком «Диференціальна психологія і її методичні основи». В цих роботах В. Штерн намічає основні напрямки розвитку ДП. З цього моменту розвиток ДП вступає в третій етап. На сьогоднішній день прийнято виділяти три центри розвитку ДП: 1. Європа - в рамках робіт В. Штерна, А. Біне, Ф. Гальтона,Ч. Спірмена, та ін. 2. Америка - роботи А. Анастазі, Д. Кеттелла, Г. Мюнстерберга та ін. 3. Вітчизняний напрямок - роботи А. Ф. Лазурського (вчення про психічні рівні і класифікації особистостей), Б. М. Теплова, В. Д. Небиліцина, В. С. Мерліна, В. М. Русалова (вивчення властивостей нервової системи, темпераменту та ін.).