17. Об*єкт-субєктна взаємодія

Об’єкт-суб’єктна взаємодія – інформація про відношення та способи взаємодії людини з предметним та комунікативним середовищем. (в педагогіці - «суб’єкт-субєктна» взаємод.)

Поняття «суб’єкт» є вихідним для характеристики процесу «суб’єкт-об’єктної взаємодії», незважаючи на те, про яку форму активності людини йдеться, власне психічної або соціальної активності людини. Людина як суб'єкт взаємодії зі світом формується в процесі практики і пов'язана з усією сукупністю суспільно-історичних умов та відносин шляхом засвоєння надбань матеріальної та духовної культури суспільства. Кожна людина реалізує себе в пізнанні світу як суспільна істота, оскільки всі пізнавальні здібності і можливості, вся пізнавальна діяльність реалізується лише в суспільстві і через суспільство.

Пізнавальне ставлення людини до світу носить соціально-опосередковані, історично змінені, що розвиваються форми, а сам процес пізнання являє собою складне діалектичне взаємодія об'єкта і суб'єкта. Зміст знання суб'єкт черпає не з власних глибин. Це зміст не довільно, воно залежить від самої дійсності, в силу чого пізнання, мисленєва діяльність людини і суспільства є процес відображення цієї дійсності у свідомості.

Проте це не пасивне, дзеркальне відображення. Воно передбачає активне ставлення людини до світу в цілях усвідомленого перетворення.

Об'єкт пізнання в силу цього не являє собою чогось незмінного. Об'єктом пізнання є не тільки природа, але й суспільство, більше того, сама людина та її свідомість. Але це й багато, тому що в кожну історичну епоху об'єкт пізнання конкретний, він включає лише частина, лише певні фрагменти природних і соціальних процесів. Так, рослини і тварини завжди складалися з клітин, а об'єктом пізнання клітина стала лише в XIX столітті.

Матеріаліст Л. Фейєрбах справедливо писав, що суб'єкт пізнання не чистий дух, не чиста свідомість, як стверджували ідеалісти, а людина як жива, природна істота, наділена свідомістю. Але для Л. Фейєрбаха людина як суб'єкт пізнання - це біологічна, антропологічна істота. І це вже неточно. Насправді в якості суб'єкта пізнання людина виступає як суспільна, соціальна істота. Вона стає суб'єктом пізнання, лише освоївши в суспільстві мова, оволодівши раніше здобутими знаннями, будучи включеним у практичну діяльність, засвоївши існуючі в даний час засоби і методи пізнання і т. д.

Легко помітити, що за останні сто років серйозні зміни зазнали і об'єкт, і суб'єкт пізнання. Значно розширилися межі об'єкта пізнання, а разом з тим і коло пізнавальних інтересів, істотно виріс інтелектуальний потенціал людства, а значить, і його пізнавальні можливості. Таким чином, у діалектиці об'єкта і суб'єкта пізнання виразно проглядається соціально-опосередковане історичний розвиток пізнавального відношення людини до світу.

Наявність широкого розмаїття пізнавальних стилів означає, що в процесі навчання важливо знати не тільки чому навчати і як, але і те, які стратегії і тактики застосовують самі навчають, при освоєнні навколишнього світу, досвіду діяльності та відносин, а також якими індивідуально-психологічними особливостями опосередковується вибір того чи іншого способу взаємодії з предметної або комунікативної середовищем. (далі розповісти про аудіалів, візуалів, кінестетиків і їх стилі пізнання)

Так, суб'єкти з аналітичним стилем переробки інформації легше і швидше виокремлює частини, відсутні деталі, однак процес складання цілого викликає у них складності. Учні з синтетичним стилем краще справляються із завданням на визначення послідовності дій, швидше і точніше знаходять подібність понять, вміють систематизувати і компонувати наявні дані, складності викликає виділення частин. Учні з імпульсивним стилем гірше, ніж учні з рефлексивним стилем, справляються із завданнями на вирішення проблем, де не вказані альтернативи відповідей. У завданнях на розпізнавання діти з рефлексивним стилем використовують більш консервативні стратегії, ніж діти з імпульсивним стилем, і тому виявляються більш точними.