72. Історія вчення про темперамент – пошук біологічних основ темпераменту (Гіппократ – Гален, а. Галлер, г. Врісберг, п. Лесгафт, і. Генлє, а. Фульє, п. Блонський, б. Завадовський та ін).

Вчення про темперамент і його типах має довгу історію.

Гіппократ, використовуючи гуморальний підхід, виділив 4 типи «красис» (у перекладі з грец. - «Змішання»), тобто співвідношення в організмі чотирьох рідин (соків): крові, жовтої та чорної жовчі і слизу . Кожна рідина має свої властивості (кров - тепло, слиз - холод, жовта жовч - сухість, чорна жовч - вологість), і тому перевага однієї з них визначає стан організму, його схильність до тих чи інших захворювань.

Гален (II ст. Н. Е.) дав першу розгорнуту класифікацію темпераментів, засновану все на тих же гуморальних уявленнях Гіппократа про «краснее». Вона включала 13 типів, у тому числі й сангвінік, холерик,…: Переважання жовтої жовчі – холеричний темперамент, крові – сангвінічний, чорної жовчі – про меланхоличний, а слизу – про флегматичний темперамент. Правда, психологічна характеристика цих типів темпераменту у Галена була небагатою.

Наприклад, Гален (щільність тканин)говорив про темперамент частин тіла - серця, печінки, мозку. Легка кров, пухкі тканини і помірно розширені судини полегшують, по думці цих вчених, протягом життєвих процесів і породжують сангвінічний темперамент. При значній щільності в тканинах кров затримується в судинах, пульс стає сильніше і швидше, загальна теплота тіла зростає - це створює холеричний темперамент. При щільній крові і вузьких судинах в тканини виникає тільки рідка, водяниста частина крові, завдяки чому народжується флегматичний темперамент. Щільна, темна кров з вузькими порами тканин і широким просвітом судин веде до утворення меланхолійного темпераменту.

Ця теорія дещо в зміненому вигляді зберігалася аж до кінця XIX-початку XX ст. П. Ф. Лесгафт (1910) вважав, що в походженні темпераментів дуже важливу роль відіграє широта просвіту і товщина стінок судин: у холериків - малий просвіт і товсті стінки, що призводить до швидкого і сильного течією крові; у сангвініків - малий просвіт і тонкі стінки, що сприяє швидкій і слабкій течії крові і т. д.

Альбрехт Галлер, засновник експериментальної фізіології, який ввів важливі для фізіології і психології поняття збудливості і чутливості, стверджував, що основний фактор відмінностей в темпераменті – збудливість самих кровоносних судин, через які проходить кров. Його учень Г. Врісберг пов'язував темперамент безпосередньо з особливостями НС. На його думку, холеричний-сангвінічний обумовлений великим мозком, «сильними й товстими нервами» і високою збудливістю органів чуття. Для людей з флегматиком-меланхолійним темпераментом характерний невеликий мозок, «тонкі нерви» і невисока збудливість органів чуття. Ідея про те, що специфіка темпераменту пов'язана з певними анатомічними і фізіологічними характеристиками НС, так чи інакше простежується у навчаннях багатьох філософів, анатомів і лікарів XIX в.

І. Генле виходив з «тонусу» нервової та м'язової систем (або, як зараз кажуть, рівня активації спокою). З точки зору цього вченого, тонус НС у різних людей різний. Чим він більший, тим легше збуджується людина, тим менше прибавочне роздратування потрібно для того, щоб викликати в ньому відповідні відчуття, почуття чи дії. Невисокий ступінь тонусу властивий флегматикам – цим обумовлена загальна млявість їх рухів, емоційна невозбудімості, слабкість міміки, повільність ходи і т. д. Завдяки малій руховій активності у них спостерігається рясна ексудації поживних рідин в тканини тіла і значне відкладення жиру. Сангвініки і холерики відрізняються легкою збудливістю, однак у перших збудження проходить так само швидко, як і виникло, а у других воно зберігається довше, від чого залежить сталість і глибина їх почувань і наполегливість вчинків. Меланхолійний темперамент характеризується, з точки зору Генле, невідповідністю між сильними, глибокими почуттями і погано розвиненою схильністю до діяльності.

А. Фульепобудувати теорію темпераментів на основі вчення про обмін речовин в організмі. Те, що Генле називає тонусом нервової системи, на думку Фулье, зводиться до більшої чи меншої напруженості процесів розпаду і відновлення речовин у тканинах тіла, особливо в центральній нервовій системі (тобто до того, що зараз називають інтенсивністю обмінних процесів). За Фулье, в одних випадках переважають процеси розпаду енергоджерел, в інших - процеси відновлення. Відповідно сангвінічний темперамент характеризується переважанням відновлення, надлишком харчування, швидкою, але слабкою і нетривалої реакцією. Меланхолійний (або нервовий) - переважанням відновлення нервового речовини, недостатнім його харчуванням, повільною, але сильною і тривалою реакцією. Для холеричного темпераменту характерний швидкий і сильний розпад, а для флегматичного - повільний і слабкий розпад нервової речовини.

П. П. Блонський (1927) вважав, що особливості поведінки людини залежать від того, наскільки врівноважено і злагоджено працюють симпатичний і парасимпатичний відділи вегетативної НС. Ваготонікі повільні й спокійні, не схильні фантазувати, мислять тверезо і реалістично. Сімпатікотонікі, навпаки, імпульсивні, рішучі, часто захоплюються і відриваються вид дійсності.

Спроби побудувати класифікацію типів поведінки людини, беручи до уваги підвищену або знижену діяльність окремих залоз внутрішньої секреції, робили Н. А. Бєлов (1924), Б. М. Завадовський (1928) та ін. Так, на думку Б. М. Завадовського, відмінності в темпераменти обумовлені взаємодією щитовидної і надниркової залоз: у сангвініка їх активність висока, у флегматика - слабка; у холерика - слабка активність щитовидної залози, але сильна надниркових залоз; у меланхоліка - навпаки.