- •1.Предмет диференціальної психології.
- •2. Задачі диференціальної психології.
- •3.Структура диференціальної психології.
- •4.Індивідуальні, типологічні та групові відмінності
- •5.Донауковий, філософський, емпіричний етапи становлення диференціальної психології.
- •6.Перші наукові дослідження індивідуальних відмінностей (ф. Бессель, в. Вундт, ф. Гальтон).
- •7.Специфіка диференціальної психології, її зв’язок з іншими науками
- •8.Напрями диференційно-психологічних досліджень за в. Штерном
- •9. Диференціальна психофізіологія як галузь диференціальної психології.
- •10.Внесок експериментальної психології, біології у розвиток диференціальної психології.
- •11. Три світові традиції у розвитку диференціальної психології: європейська, американська, російська.
- •12. Загальні принципи диференціально-психологічного аналізу.
- •13. Варіативність. Детермінізм.
- •14. Формальний підхід у вивченні індивідуальності.
- •15. Інтраіндивідуальні зв’язки як вияв специфіки взаємозв’язку індивідуальих психічних властивостей.
- •16. Інтеріндивідуальні варіації властивостей .
- •17. Об*єкт-субєктна взаємодія
- •18. Функціональна специфічність великих півкуль.
- •19. Теорії походження функціональної асиметрії.
- •20. Функції лівої і правої півкулі.
- •21. Профілі функціональної асиметрії
- •22. Асиметрія мозку: моторна, сенсорна, психічна
- •23. Пренатальні ознаки функціональної асиметрії
- •24. Постнатальні ознаки латеральності.
- •25. Чинники походження асиметрії: середовищні (включаючи культурні), генетичні і патологічні
- •26. Організм – тілесний фактор індивідуальності.
- •27. Індивід – передумова особистості
- •28. Особистість – психологічний носій соціальних властивостей
- •29. Індивідуальність – інтегральна біопсихосоціальна характеристика людини
- •30. Людина як суб’єкт взаємодії зі світом
- •31. Теорія спадкових чинників.
- •32. Соціогенетична теорія.
- •33. Теорія двох чинників.
- •34. Теорія впливу конституціональних і морфологічних ознак.
- •35. Теорія психофізіологічних основ індивідуальних відмінностей.
- •36. Теорія диференціації.
- •37. Класифікація методів диференціальної психології.
- •38. Загальнонаукові методи.
- •39. Психогенетичні методи.
- •40. Власне психологічні методи.
- •41. Прийоми і способи наукової класифікації.
- •42. Поняття «я-концепції».
- •43. Індивідуальні особливості пізнавальних психічних процесів.
- •44. Індивідуальні особливості пам'яті.
- •47. Індивідуальні особливості мислення: самостійність, критичність, гнучкість, глибина, широта, послідовність, швидкість.
- •48. Індивідуальні відмінності в усній та письмовій мові.
- •49. Здібності та інтелект у структурі індивідуальності.
- •50. Проблема задатків, здібностей та інтелекту у диференціальній психології.
- •51. Загальні інтелектуальні здібності.
- •52. Характеристика тестологічних підходів до інтелекту.
- •53. Стійкість інтелектуальних вимірювань.
- •54. Інтелект у структурі індивідуальних властивостей
- •55. Спадковість і середовище у детермінації інтелектуальних відмінностей.
- •56. Критерії та ступені вираженості розумової відсталості.
- •57. Соціальний інтелект.
- •58. Емоційний інтелект.
- •59. Стиль життя, як індивідуальна стратегія поведінки (адлер).
- •60. Стильові риси особистості (за олпортом).
- •61. Індивідуальні особливості у сфері пізнання.
- •62.Поняття когнітивного стилю. Види когнітивних стилів.
- •63. Стилі кодування інформації.
- •64. Стилі постановки та рішення проблем
- •65. Стилі пізнавального відношення до світу (епістемологічні стилі).
- •66. Персональний пізнавальний стиль як результат інтеграції різних рівнів стильової поведінки.
- •67. Індивідуальний стиль діяльності (в. Мерлін, є. Клімов).
- •68.Стиль діяльності та її ефективність
- •69. Класифікації стилів діяльності: стилі виробничої, педагогічної, спортивної діяльності; стилі діяльності музикантів-виконавців; стилі навчальної діяльності.
- •1 Діяльність/ дія/ операція.
- •2 Психологічні властивості/ психічні стани/ психічні процеси.
- •3 Рівні адаптації s до вимог і умов діяльності: режими технології (технічні дії) тактики, стратегії.
- •70. Стилі керівництва, зв'язок з особистісними якостями. Стилі спілкування, стилі самопрезентації та інші індивідуальні стилі поведінки.
- •72. Історія вчення про темперамент – пошук біологічних основ темпераменту (Гіппократ – Гален, а. Галлер, г. Врісберг, п. Лесгафт, і. Генлє, а. Фульє, п. Блонський, б. Завадовський та ін).
- •73. Формальний опис класичної типології і. Кантом: темпераменти діяльності та темпераменти почуттів.
- •74. Енергетична теорія темпераменту в. Вундта.
- •75. Конституційні теорії темпераменту: к. Сіго, е. Кречмера, у. Шелдона. Типи будови тіла та темпераменту за е. Кречмером.
- •77. Спеціальна теорія індивідуальності в.М. Русалова.
- •78. Концепція «Темпераменту особистості» г. Айзенка.
- •79. Загальна характеристика диференційно-психофізіологічних досліджень. Темперамент і вища нервова діяльність за і. Павловим.
- •80. Дослідження типів нервової системи у дітей а.Г. Івановим-Смоленським. Дослідження вищої нервової діяльності і темпераменту у дітей н.І. Красногорським.
- •81. Вивчення темпераменту у психофізіологічній школі б.М. Теплова та в.Д. Нєбиліцина.
- •82. Структура темпераментних властивостей та 12-мірна класифікація властивостей нервової системи за в.Д. Нєбиліциним. Первинні і вторинні властивості нервової системи.
- •83. Психофізіологічна школа в.С. Мерліна: біологічна основа, ознаки, властивості і типи темпераменту
- •84. Дослідження взаємозв’язку властивостей темпераменту з властивостями нервової системи (в. Мерлін, г. Айзенк, е. Ільїн, в. Нєбиліцин та інші).
- •85. Визначення поняття акцентуація.
- •86. Визначення понять акцентуації та психопатії.
- •87. Вчення п.Б. Ганнушкіна про конституційні психопатії
- •88. Поняття психопатії та нормального характеру.
- •89. Характеристика конституційних психопатій: циклоїдів, астеніків, шизоїдів, параноїків, епілептоїдів, істеричних, нестійких, антисоціальних, конституційно-нерозумних.
- •90. Класифікація психопатій та акцентуацій характеру підлітків за а.Є Лічко.
- •91.«Місце найменшого опору». «Підлітковий комплекс» у різних типів акцентованих підлітків: р-ції емансипації та групування з однолітками, р-ція захоплення, особливості сексуальної поведінки.
- •92.Типи акцентуації та особливості сприйняття себе (самооцінки).
- •93. Порушення поведінки у різних типів акцентуйованих підлітків: делінквентна поведінка, втеча з дому і бродяжництво, токсикоманічна поведінка (рання алкоголізація), суїцидальна поведінка.
- •94.Теорія акцентуйованих особистостей к.Леонгарда.
- •95 Статеві відмінності у прояві властивостей нс і темпераменту. Статеві відмінності в емоційні сфері.
- •96. Відмінності у здібностях чоловіків і жінок.
- •97. Особистісні відмінності чоловіків і жінок.
- •98. Гендерні особливості поведінки.
- •99.Основні поняття: раса, етнос, культура.
- •100.Етнокультурні відмінності сприймання і інтелекту.
- •101.Ментальність як інтегральна етнопсихологічна ознака.
- •102. Етнокультурні відмінності у спілкуванні.
- •103. Розуміння норми і патології в етнокультурному контексті.
- •104.Теорії, що пояснюють відмінності в характері і ментальності етносу.
10.Внесок експериментальної психології, біології у розвиток диференціальної психології.
Дослідженню індивідуальних відмінностей сприяло впровадження в психологію експериментального методу. Німецький психолог Вільгельм Вундт у 1879 р. в експериментальних лабораторних умовах розпочав вивчення психічних процесів. Подібні лабораторії відкривали і в інших країнах Європи та Америки. В. Вундт не досліджував проблем індивідуальної психології, оскільки вважав, що експериментальна психологія і є індивідуальною (на відміну від "психології народів", у якій експериментальний метод нібито непридатний). Та вже перші учні Вундта - Еміль Крепелін, Джеймс-Маккін Кеттел та інші - почали застосовувати експеримент для вивчення індивідуальних особливостей людей. Крепелін змінив спрямованість експерименту на з'ясування індивідуальних ознак і способів їх поєднання в цілісні картини душевного життя індивіда, що відрізняють одну людину від іншої.
Перехід від емпіричного пошуку відмінностей (як-от, у френології) між людьми до розроблення наукового знання за допомогою експериментальних і математичних методів призвів до утворення спеціальної галузі знання - диференціальної психології. Її предметом стали індивідуальні відмінності між людьми або групами людей, об'єднаними за якою-небудь ознакою (або сукупністю ознак).
Внесок експериментальної психології:
o психологічні феномени доступні для об'єктивного і навіть кількісного дослідження;
o психологічні теорії можна перевіряти на відповідність об'єктивним даним, а значить психологія є емпіричною наукою.
Наприкінці ХІХ ст. біологія під впливом дарвінівської теорії еволюції розвивалася дуже швидко. Ця теорія сприяла зростанню інтересу до порівняльного аналізу, що припускає спостереження за тим, як ті самі якості виявляються у представників різних видів. Особливо важливим для диференціальної психології є дослідження англійського біолога Френсіса Гальтона (послідовника і кузен Дарвіна). Він вивчав людську спадковість та вперше використав статистичне вимірювання. Істотний вплив на формування диференціальної психології спричинив і розвиток генетики. Закони спадковості Менделя, заново відкриті 1900 року, привели до поновлення експериментальних робіт в області механізмів спадковості.
Таким чином, досягнення експериментальної психології та біології сприяли розвитку знань диференційної психології (зокрема, у сферах пошуку індивідуальних відмінностей, впливу спадковості, організації дослідження тощо).
11. Три світові традиції у розвитку диференціальної психології: європейська, американська, російська.
На сьогоднішній день прийнято виділяти три центри (світових лінії) розвитку ДП:
• європейську, йде від Альфреда Біне (Біне & Генрі, 1895) і Вільяма Штерна;
У 1895 році Біне і Анрі опублікували статтю під назвою «Психологія індивідуальності» («individuelle-Ла-психологія») (4), яка являла собою перший систематичний аналіз цілей, предмета і методів диференціальної психології. Це не виглядало претензійною, оскільки відображало реальний статус даної галузі психології в той час. Вони писали: «Ми починаємо обговорення нового предмета, складного і практично недослідженого» (4, с. 411). Біне і Генрі в якості головних проблем диференціальної психології висунули дві: по-перше, вивчення природи і ступеня індивідуальних відмінностей у психологічних процесах і, по-друге, відкриття взаємин психічних процесів індивіда яке може дати можливість класифікації якостей і можливість визначення того, які функції є найбільш фундаментальними.
Засновником диференціально-психофізіологічного напряму як самостійної наукової дисципліни вважається Вільям Штерн. У 1900 році з'явилася перша редакція книги Штерна з Диференціальної психології «Психологія індивідуальних відмінностей» («uber Психологія дер individuellen Differenzen») (32). У 1-й частині книги розглядаються сутність, проблеми і методи диференціальної психології. До предмета цього розділу психології Штерн відніс відмінності між індивідами, расові та культурні відмінності, професійних і суспільних груп, а також статеві. Основну проблему диференціальної психології він характеризував як триєдину. По-перше, яка природа психологічного життя індивідів і груп, яка ступінь їх відмінності? По-друге, які фактори визначають ці відмінності або впливають на них? У зв'язку з цим він згадав спадковість, клімат, соціальний або культурний рівень, освіта, адаптацію і т. д. В-третіх, у чому виявляються відмінності? Можна зафіксувати їх у написанні слів, міміки обличчя і т. д.? Штерн розглянув також такі поняття, як психологічний тип, індивідуальність, норма і патологія. За допомогою методів диференціальної психології він дав оцінку інтроспекції, об'єктивного спостереження, використання матеріалів історії і поезії, культурологічним дослідженням, кількісним тестування та експерименту. У 2-й частині книги міститься загальний аналіз і деякі дані, що стосуються індивідуальних відмінностей у прояві ряду психологічних якостей — від простих сенсорних здібностей до більш складних психічних процесів та емоційних характеристик. Книга Штерна у значно переробленому і розширеному вигляді була перевидана в 1911 році, і ще раз — у 1921 р. під назвою «Методологічні основи диференціальної психології» {«померти Differentielle Психологія в ихрен methodishen Grundlagen») (33).
У 1903 році вийшла книга Томсона «Інтелектуальні відмінності статей», що містила результати тестування різноманітних чоловіків і жінок, що робили декілька років. це було перше всеосяжне дослідження психологічних відмінностей статей.
У 1904 році з'єднання явилася оригінальна стаття Спірмена, що висунув свою двофакторну теорію психічної організації. Ця публікація Спірмена відкрила область дослідження взаємовідносин якостей і відкрила дорогу для факторного аналізу сучасного.
* американську, пов'язану з іменами Джеймса Маккінлі Кэттелла (Cattel, 1890) і Ганни Анастазі;
Учень Вундта — американський психолог Д. М. Кеттелл (1860— 1944) став одним з перших психологів, які розробляли нові методи діагностики індивідуальних відмінностей — тести.
В Америці для дослідження методів тестування та збору даних за індивідуальним відмінностям були створені спеціальні комітети. На своєму з'їзді в 1895 році Американська психологічна асоціація утворила комітет «для розгляду можливості співпраці між різними психологічними лабораторіями з питань збору психічних і фізичних статистичних даних». На наступний рік Американська асоціація наукового розвитку утворила постійний комітет для організації етнографічного дослідження білого населення Сполучених Штатів. Кеттелл, що був одним з членів цього комітету, відзначав важливість включення психологічних тестів в це дослідження і необхідність координації його з дослідницькою роботою Американської психологічної асоціації.
Анна Анастазі (1958), розглядає диференціальну психологію, швидше, не як окрему область знання, а як підхід, актуальний для проведення будь-якого психологічного дослідження: «Головна мета диференціальної психології, як і психології взагалі – зрозуміти поведінку. Диференціальна психологія підходить до цієї проблеми через порівняльний аналіз поведінки в мінливих умовах». Отже, що ж цікавить диференціальну психологію? Перше, на що вказує А. Анастазі, – кількісне дослідження індивідуальних відмінностей у поведінці; з'ясування того, яка природа цих відмінностей і наскільки вони великі. Друге – аналіз природи і властивостей більшості традиційних груп, маргінальних і геніальних людей, що розрізняються за расовими, статевими, національними і культурними ознаками.
* російську, розвиваючу традиції В. П. Павлова (1951), положення психофизио-логічної школи Б. М. Теплова—В. Д. Небылицына і включає безліч плідних, але поки ще недостатньо добре відомих світовій читачеві концепцій.
У другій половині XX ст. у нашій країні з диференціальної психології виділився новий напрямок - диференціальна психофізіологія, фундаментом для виникнення якої стало створене В. П. Павловим вчення про типи вищої нервової діяльності і властивості нервової системи.
І. П. Павлов спробував пов'язати типи темпераменту, запропоновані Гіппократом, з певним поєднанням типологічних особливостей властивостей нервової системи. Так, він вважав, що сангвінік - людина із сильною, врівноваженою і рухомою нервовою системою, флегматик - з сильною, урівноваженою, але інертною нервовою системою, холерик - з сильною, але неврівноваженою (у бік переважання збудження) нервовою системою, а меланхолік - людина зі слабкою нервовою системою.
Крім того, В. П. Павлов розробив концепцію наявності у людини двох сигнальних систем. Залежно від співвідношення між ними, він виділяв художній і розумовий типи людей.
Диференціальна психофізіологія - це наукова дисципліна, що виникла на стику диференціальної психології та психофізіології. Як вже говорилося, вона займається індивідуальними (притаманними індивідууму) і типовими (властивими групі людей, об'єднаних за якоюсь характерною для них ознакою) відмінностями. Психофізіологія вивчає нервові механізми психічної діяльності. Відповідно диференціальна психофізіологія розглядає залежність індивідуальних психологічних особливостей поведінки, діяльності, спілкування людини від її біологічної природи.
Поряд з загальнотеоретичним напрямком у вивченні властивостей нервової системи, яке було властиво лабораторії Б. М. Теплову, В. Д. Небиліцина (у 1960-1980-і рр..), дослідники намагалися виявити роль типологічних особливостей властивостей нервової системи і темпераменту спортивної, навчальної і трудової діяльності. Накопичені факти про зв'язок ефективності діяльності, наприклад, у спорті вищих досягнень створили грунтовну базу для подальшого розвитку диференціальної психофізіології як наукової дисципліни, допомогли зрозуміти природні передумови максимального прояву людиною його можливостей. Вивчення типологічних особливостей прояву властивостей нервової системи у безлічі людей різних професій і займаються різними видами спорту допомогло виділити типологічні особливості цих властивостей в якості психофізіологічних критеріїв, які необхідні для проведення профорієнтації і профвідбору. Крім того, це дозволило сформулювати принципи прогнозування ефективності діяльності на основі врахування типологічних особливостей. Тим самим був зроблений крок вперед у з'ясуванні співвідношення у людини біологічного і соціального, виявилася не тільки теоретичне, але і практичне значення диференціальної психології.
