41. Проаналізуйте епоху правління Едуарда Сповідника.

Святий Едуа́рд Сповідник (бл. 1003 - 5 січня1066) - король Англії (1042 - 1066) та останній представник династії Вессексів.

Початок правління3 квітня1043 року у Вінчестері, столиці англосаксонського королівства, Едуарда Сповідника було короновано королем Англії. Молодий монарх, що провів 25 років у вигнанні, абсолютно не знав країну своїх пращурів. Більше того, за часи правління данської династії в Англії сформувалась сильна військово-служила знать англо-данського походження, на чолі якої стояли крупні магнати, які контролювали ту чи іншу провінцію королівства: Годвін, ерл Вессексу, Леофрік, ерл Мерсії, Сівард, ерл Нортумбрії. У Едуарда абсолютно не було союзників чи іншої опори серед англосаксонської знаті. В результаті упродовж майже всього свого правління Едуарду доводилось узгоджувати свої дії з магнатами, перед усім, Годвіном, а згодом — із його сином Гарольдом. Все ж, король не став маріонеткою в руках крупної англосаксонської знаті. Він постійно чинив опір тискові магнатів, намагався проводити власну політику й створити собі соціальну опору в країні. Для цього він активно залучав на королівську службу вихідців з Нормандії та інших регіонів Північної Франції, яким Едуард дарував землі й домагався їхнього призначення на церковні посади (включаючи архієпископаКентерберійського). Нормандські радники короля, однак, викликали невдоволення англосаксонської знаті. Окрім того, Едуард Сповідник завоював значний політичний авторитет в Європі завдяки своїй істинній релігійності, вірі в чесноти й аскетизму.

У зовнішній політиці, окрім природної орієнтації на Нормандію, головним фактором була норвезька загроза. Король НорвегіїМагнус I Норвезький, спираючись на угоду 1038 року з Хардекнудом, не полишав своїх претензій на англійський престол. Едуард, у свою чергу, зберігав дружні стосунки з королем Данії Свеном Естрідсеном, основним супротивником Норвегії. Однак, коли 1047 року ймовірність норвезького завоювання Данії стала реальною, Едуард відмовився допомогти своєму союзнику військовим флотом. Лише смерть Магнуса I того ж року тимчасово усунула норвезьку загрозу. У 1048 році англійський флот взяв участь в операціях імператора Священної Римської імперіїГенріха III проти графа Фландрії — один із вкрай рідкісних прикладів участі англосаксонської Британії у великій європейській політиці.

Ліквідація норвезької загрози після 1047 року дозволила Едуарду в 1050 році розпустити англійський флот, що перебував у стані постійної боєготовності з X століття, а також скасувати податок на оборону — «данські гроші», що важким тягарем лягав на вільне населення Англії. Це мало сприятливі наслідки для фінансового статку підданих, однак у довгостроковому плані різко послабило готовність країни до відбиття зовнішньої загрози. Це стало однією з причин швидкого краху англосаксонської монархії у 1066 році. До часу правління Едуарда, тим не менше, належать перші угоди короля з найбільшими портами південно-східного узбережжя (Сандвич, Дувр, Фордвич, Ромні та, можливо, Гастінгс), відповідно до яких Едуард відмовлявся від королівської долі у прибутках міст замість виставлення ними певної кількості кораблів у разі війни. У подальшому ця система призвела до народження знаменитого інституту «П'яти портів».