134. Дубровник.

Дубровник було засновано в VII столітті на невеликому острівці біля узбережжя. У XII столітті протока, що відокремлювала острів від берега була засипана, острів став півостровом, а на місці засипаної протоки розташувалася центральна вулиця міста — Страдун. На вулиці була покладена бруківка в 1468 році. Довга кам'яна стіна, що оточувала місто, неодноразово перебудовувалася у XI— XVII століттях.

У ранній період історії населення Дубровника було мішаного, романо-слов'янського походження, що спілкувалося далматинською мовою. Сильний античний вплив виявився у формуванні особливого полісного міського права, а також в швидкій християнізації заРимським зразком. Вже в 1022 році в місті було засновано католицьке архієпископство.

З VII по XII століття Дубровник знаходився під владою Візантії, зберігаючи певну самостійність в суспільному і політичному житті, але вже починаючи з XII століття Дубровником управляв місцевий князь (виборна посада). У цей же період відбувалися міські збори комуни і органів комунального управління: Великої і Малої ради, князя-пріора. З ослабленням Візантії і посиленням в регіоні Венеції інорманнів Південної Італії самостійність Дубровника швидко зміцнювалася.

У IX столітті місто зуміло протистояти тривалій облозі сарацинів. Протягом наступних століть місто розвивало морську і сухопутну торгівлю по всьому Балканському півострову і в інших регіонах Європи, аж до чорноморських берегів і Константинополя. Особливе значення мали торговельні зв'язки Дубровника з сусідніми слов'янськими князівствами — Сербією, Боснією і Болгарією, в яких дубровницькі купці мали право вільної торгівлі і деякі монополії на видобуток корисних копалин (перш за все, солі і дорогоцінних металів).

У 1205 році Дубровник був окупований Венецією, яка контролювала місто протягом 150 років. Князь Дубровника, а також члени Великої ради призначалися і підкорялися Венеціанській республіці. Дубровницький єпископ також проходив затвердження у Венеції. Проте до того часу Дубровник вже сформувався як аристократична республіка, в якій ні венеціанський князь, ні венеціанський глава церкви не були здатні обмежити зростаючий вплив національної аристократії і впровадження самоврядування.

В період венеціанського панування Дубровник став важливим постачальником шкір, воску, срібла та інших металів для Венеції, де товари з Дубровнику були звільнені від митних зборів. Більш того, місто отримало захист від Венеції, проте в обмін Венеція використовувала Дубровник, як свою морську базу в південній Адріатиці. Одночасно посилювалися економічні позиції дубровницьких купців на Балканах.

Поселення дубровчан виникли в усіх великих містах Балканського півострова, причому ці колонії користувалися правами внутрішнього самоврядування. Венеціанський вплив особливо сильно проявився в закріпленні олігархічної системи управління Дубровником за зразком Венеції: у 1235 році був закритий доступ у Велику раду комуни, що різко відокремило стан нобілей, отримавших монополію на владу в місті, від загальної маси міщан-пополанів.

Територія Дубровника поступово збільшувалася: в середині XIII століття до міста було приєднано острів Ластовий, в 1333 році до Сербії був приєднаний Пельєщацький півострів^[3], а в 1345 році було приєднано острів Млєт^[4]. В січні 1348 року Дубровник зазнав епідемії чуми^[5].

Дубровницька республіка (1358 — 1808)[ред. • ред. код]

Докладніше: Дубровницька республіка

До середини XIV століття в Дубровнику була сформована аристократична республіка. Саме у ці роки сталася зміна найменування міста: Дубровницька комуна (лат.communitas Ragusina) стала Дубровницькою республікою (лат. respublica Ragusina). За часів республіки місто досягло піку своєї слави, в ці роки сформувався архітектурний облік міста, відбувався бурхливий розвиток слов'янської науки і мистецтва, за що Дубровник часто називали «Слов'янськими Афінами». Не зважаючи на формальне підпорядкування різним державам, аж до свого скасування в 1808 року, Дубровницька республіка була фактично незалежною державою, що грала важливу роль в торгівлі на Адріатиці та Балканському півострові.

У 1358 році, після поразки Венеції від угорського короля Лайоша I Великого, Дубровник визнав сюзеренітет Угорщини. Підсумкова угода між Лайошем I і архієпископом Джованні Саракой (італ. giovanni Saraca) була досягнута 27 червня в Вишеграді. Вплив угорських королів, що практично не мали флоту, на республіку був незначним^[6], фактично вся повнота влади концентрувалася у місцевого нобілітета. Венеція не залишала спроб повернути Дубровник під свій контроль, але навіть після венеціанського завоювання Далмації в 1411 році Дубровницька республіка залишалася незалежною. Звільнення з-під влади Венеції сприяло бурхливому зростанню морської торгівлі, а також підвищенню значення міста як ремісницького центру. За рівнем розвитку ремесла Дубровник — єдиний з міст Далмації — не поступався італійським комунам.

У 1399 році до території республіки було приєднано Дубровницьке примор'я — місцевість між Дубровником і Пельешацом. Більш того, між 1419 і 1426 роками до володінь міста були додані території біля Конавлі, що включають місто Цавтат.^[3]

З кінця XIV століття посилилася турецька загроза для існування Дубровницької республіки. У 1397 році, коли турки були ще далеко від її кордонів, було підписано першу комерційну угоду з султаном Баязідом I і таким чином забезпечена вільна торгівля з Османською імперією. Республіка Дубровник в 1458 році визнала себе васалом Порти і зобов'язалася платити щорічну дань у розмірі 12 500 дукатів (з 1481 року). В той час Дубровник був єдиною християнською країною в Європі, що отримала такі вигідні торговельні привілеї (вони не були анульовані навіть в період битв між християнами і Османською імперією). У цей період відбувалася масова міграція в місто слов'янського населення, що тікало від турецької влади. Це привело до витиснення далматинської мови і романського елементу в національному складі населення республіки, хоча офіційною мовою залишилася італійська — мова вузької правлячої олігархії нобілів.

135. Розгляньте положення південнослов’янських земель під владою Османів Адміністративну й соціальну структуру Османської держави докладно описує "Канун-наме" - звід законів, виданий за розпорядженням Мехмеда II у 1476 р.Єдиної системи управління на загарбаних землях не існувало. На територію Болгарії, поширювалися загальноосманські закони. Нею керували турецькі чиновники. Водночас на окраїнах імперії (Чорногорія)тривалий час діяло широке внутрішнє самоврядування.

В адміністративному відношенні держава поділялася на провінції, які спочатку називалися "бейлербействами", а з кінця XVI ст. - "еялетами". Завойовані території Балканського пів-о. входили до Румелійського (візантійського) бейлербейства з центром у Софії. Бейлербейства поділялися на "санджаки", які очолювалися особливими чиновниками - "санджакбеями". У містах найважливішим чиновником вважався "мухтесіб", який розпоряджався усім міським господарством.

Суд здійснювали духовні судді мусульман - "каді", що розглядали справи за законами шаріату. Каді судили не тільки турків, а й християн. Коли християнин судився з християнином, право верховної судової влади над ним належало патріархові та єпископам. Православне населення в "Канун-наме" називалося "руммілеті". У перші роки османського панування іслам прийняло багато південнослов'янських феодалів, які бажали таким чином збереїти свою владу. Вони зливалися з панівним класом турків ("аскері"). Інша категорія населення імперії називалася "райя" або "реайя" ("паства", пізніше - "стадо"). До райя належали всі платники податків. Християни сплачували більші збори. Вонине мали доступу до системи державного управління, їм заборонялося їздити верхи, носити зброю, вдягатися ошатніше за мусульман, споруджувати будинки, вищі за турецькі, відкрито пити вино й споживати свинину. Система подібних заходів мала закріпити у свідомості жителів Балкан почуття неповноцінності перед османами.

Одним із способів насильницької асиміляції слов'ян був особливий "податок кров'ю" - "девшурме". Раз на п'ять років, а іноді й частіше, турки забирали у батьків-християн сильних і здорових хлопчиків. Цих 10-12-річних дітей насильно навертали в іслам, і, навчивши військовій справі, зараховували в яничари. Тільки багаті міста відкуповувалися від девшурме.

На селі ісламізація відбувалася значно повільніше, ніж у містах. За винятком Боснії, де частина селян прийняла віру завойовників, слов'янське сільське населення, як правило, зберігало вірність християнству.

Ті, що прийняли іслам, звільнялися від рабства, мали низку торговельних привілеїв, сплачували менші податки. Багато храмів і монастирів було зруйновано або закрито в ході османського завоювання. Нерідко турки перетворювали їх на мечеті. Християнська церква втратила чимало земель, хоча й надалі залишалася великим феодалом.

У найтяжчому становищі перебувала Болгарія, яку турки підкорили раніше за інші південнослов 'янські держави. У XV-XVI ст. тут повсюди занепадають ремесла та сільське господарство.

Значне скорочення чисельності болгарського населення та його міграція змушували султана сприяти переселенню мусульман до Болгари. Переселенці осідали у найважливіших економічних і стратегічних районах: на Чорноморському узбережжі, в долинах Мариці, Дунаю тощо. Вже у XVI ст. турки становили більшу частину населення таких міст, як Софія, Відин, Пловдив, Нікополь.

Турецьке загарбання змінило маршрути торговельних шляхів, які з'єднували країни Сходу з Європою. Це завдало відчутного удару болгарським містам.

Сербію турки підкорили пізніше, ніж болгарські землі, тому вона опинилася в кращому становищі. У Сербії не відбувалися бурхливі міграційні процеси. Турецький елемент не дуже змінив етнічну картину в сербських землях, практично турки мешкали тут лише в містах.

Найбільшими центрами ремесла і торгівлі в Сербії були Белград, Ніш, Ужице та інші міста.Південна Сербія зберігала аграрний характер. У цій гірській місцевості, де основою господарства залишалося скотарство, існували значні патріархальні пережитки.

Найбільшою мірою ісламізації зазнали Боснія і Герцеговина. Крім більшості феодалів, іслам тут прийняло й багато селян.

Особливе становище в Османській імперії тривалий час посідала Чорногорія. Після народного повстання 1513р., викликаного запровадженням тут турецьких порядків, Чорногорія здобула внутрішню автономію і була виділена в окремий санджак.

При цьому політичні вигоди володіння Чорногорією значно перевершували економічні: вона залишалася слаборозвиненою країною, а основа її господарства - скотарство - не сприяло надходженню до османської скарбниці великих доходів. Ці чинники спонукали Порту скасувати тут низку податків, наприклад харадж. Замість них було запроваджено податок з кожного будинку (фірулія). Однак навіть фірулію турецькі чиновники не завжди збирали вчасно і в повному обсязі.

Македонію османи остаточно підкорили наприкінці XIV ст. В адміністративному відношенні вона входила до Румелійського еялету й перебувала в такому ж безправному становищі, як і Болгарія. Разом з тим, вигідне географічне положення Македонії та її головного міста - Скоп'є, розташованих на перехресті торговельних шляхів, сприяли розвиткові ремесла й торгівлі.