495

проводять натще у тих випадках, коли підозрюють наявність цукрового діабету в осіб із нормоглікемією і відсутністю глюкозурії. Визначення проводять після нічного голодування протягом 10-14 годин. Після визначення вмісту глюкози в крові хворого натще він випиває 250-300 мл води, в якій розчинено 75 г глюко­зи. Після цього через кожні 30 хв протягом 3 годин у нього беруть проби крові, в кожній з яких визначають рівень глюкози. У здорових людей після прийому глюкози крива глікемії круто піднімається і досягає максимального значення (35%-80% вище вихідного рівня) через 30-60 хв (гіперглікемічна фаза). Потім рівень глюкози швидко знижується і до 120-ї хвилини знаходить­ся на 5-15 % нижче вихідного (гіпоглікемічна фаза). Через 150-180 хв рівень глюкози знову підвищується до початкового.

Згідно з критеріями Комітету експертів ВООЗ з питань цукрового діабе­ту (1981), наявність глікемії через 2 год після перорального навантаження глюкозою нижче ніж 8 ммоль/л вважається нормальною, в межах 8-11 ммоль/л свідчить про порушення толерантності до вуглеводів, а 11 ммоль/л та вище є ознакою цукрового діабету.

При сумнівних результатах проводять кортизон- або преднізолон-глю- козну пробу, яка подібна до попередньої, але за 2 год до вживання глюкози обстежуваний приймає 50 мг кортизону або 10 мг преднізолону.

При декомпенсованому цукровому діабеті, який супроводжується кето- ацидозом, збільшується вміст кетонових тіл у крові і сечі, що має важливе діагностичне значення. В нормі в крові та сечі людини міститься дуже мала кількість кетонових тіл (за добу з сечею виділяється не більше 20-50 мг). Для полегшення визначення глюкози та ацетону в сечі й крові при експрес-обсте- женнях застосовують спеціальні папірці ("глюкотест") або таблетовані набо­ри. Цукровий діабет характеризується також порушенням інших видів об­міну: білкового (виявляється зменшення альбумінів, рівня мукопротеїдів та сіалових кислот у сироватці крові, дисглікопротеїнемія), ліпідного (збільшення рівня холестерину при важких формах захворювання), мінерального (зменшен­ня вмісту в крові калію, магнію, збільшення натрію в еритроцитах, підвищене виділення з сечею калію, магнію, кальцію з одночасною затримкою натрію).

Інструментальні дослідження

Радіоізотопні та радіоімунні методи дослідження. Принцип радіоізо­топних та радіоімунних методів дослідження полягає у введенні радіоактивних речовин в організм людини або в субстрат з наступною реєстрацією випромі­нювання ними альфа, бета та гамма-частинок за допомогою спеціальної апаратури. Потрапивши в організм, радіоактивні препарати накопичуються в певних ткани­нах або органах. Це дає змогу вивчати їх анатомічну структуру, а за ступенем накопичення та швидкістю виведення - активність функціонування. Зв'язуючись із певними речовинами, радіоактивні ізотопи дають можливість визначити їх кон­центрацію, яка є прямо пропорційна ступеню радіоактивного випромінювання.

Одним із найефективніших методів, що застосовуються в радіології, є радіо- імунний аналіз. Принцип його полягає у конкурентному зв'язуванні мічених і

Розділ 9. Органи ендокринної системи й обміну речовин

немічених радіоактивним ізотопом гормонів (антигенів) із специфічними білка­ми (антитілами). Перевага методу у значно вищій його чутливості (виявляє надзвичайно малі концентрації речовин), високій специфічності (оскільки мічені антитіла реагують лише з одним видом клітинних рецепторів або антигеном), у точності, простоті виконання та відсутності променевого навантаження на організм пацієнта (аналіз проводиться іп уііго). Внесений у досліджувану сироватку мічений ¹³¹І гормон конкурує при зв'язуванні з антитілами з тим гормоном, що вже є в субстраті. Чим менше в досліджуваній рідині гормону власного, тим більше міченого зв'язується з антитілами. Залежно від природи зв'язуючого акцептора, розрізняють істинно радіоімунологічні методи, при яких як зв'язуючий компонент використовують специфічні для досліджуваної ре­човини антитіла, методи білковоконкурентного аналізу, де зв'язуючим реаген­том є специфічні білки сироватки крові (тироксинзв'язуючий глобулін, транс- кортин, трансферин та ін.), методи радіорецепторного аналізу, в яких акцепто­рами виступають тканинні білки.

Гормони гіпофіза, зокрема кортикотропін і тиреотропін, визначають радіо- імунним методом. У нормі вміст кортикотропіну в плазмі крові зранку натще коливається в межах 10-80 нг/л, тиротропіну - 1-3 мкг/л. Рівень кортикотропіну при хворобі Іценко-Кушинга, Аддісона перевищує норму в декілька разів. У хворих на тиреотоксикоз рівень тиреотропіну в крові різко знижується, при первинному гіпотиреозі - різко підвищується, при вторинному - стає нижчим від норми.

Підвищення вмісту гормону росту (соматотропіну) спостерігається при акромегалії, гігантизмі (норма від 0,3 до 6,5 мкг/л), а зниження - за наяв­ності гіпофізарного нанізму.

Для діагностики нецукрового діабету в крові і сечі визначають вміст гормону нейрогіпофіза вазопресину.

Радіологічні методи найбільш поширені при дослідженні патології щито­подібної залози. Найчастіше в практиці визначають поглинання ¹³¹І щитоподі­бною залозою. Метод базується на здатності її вибірково поглинати з крові йод, синтезувати йодовмісні гормони і виділяти їх у кров. Чим більша функціональ­на активність залози, тим більша її потреба у йоді. Визначають кількість радіо­активного йоду, що накопичується в органі за 2 і 24 години. Дослідження проводять або контактним (за допомогою лічильника Гейгера-Мюллера, при­строю Б2) або на відстані 10-30 см - сцинтиляційним (застосовують апарат ДСУ-80) методами. Останній спосіб точніший, бо виключає вплив на результа­ти обстеження товщини тканини над залозою, її конфігурації та структури. В нормі концентрація ¹³¹І в щитоподібній залозі через 2 год після введення ста­новить 7-12 % початкової кількості, за 24 год - 20-29 %, при мікседемі, відпові­дно, 1-2 і 1-2 %, у хворих на тиреотоксикоз - 9,5-72 та 11-89 %. Ступінь відхилень цих показників від норми залежить від тяжкості захворювання. Більш достовірним методом вивчення швидкості надходження і виведення препарату з

з наступним графічним зображенням її. Характер графіка відображає фун- кціональний стан залози (рис.9.5).

Обмін йоду в залозі можна вив- чати також за виділенням його з сечею, за вмістом у слині, сироватці крові. Екскреція ¹³¹І з сечею за пер- шу добу в нормі становить 31-63 %, при тиреотоксикозі - 3-22, 5 %, гіпотиреозі - 63-71 %.

Радіологічними методами дос- ліджують також органічну фазу об- міну йоду. Визначення радіоактив-

ного йоду, зв'язаного з білками крові (ЗБЙ-131), на відміну від хімічного методу визначення ЗБЙ, відображає не вміст його в крові, а швидкість сек- реції та метаболізму тиреоїдних гормонів. Порушення органічного зв'язу- вання йоду в щитоподібній залозі встановлюється за допомогою проби з перхлоратом калію. Проба грунтується на тому, що захоплений залозою йод в нормі дуже швидко переходить в органічну форму і не може бути видале- ний з неї разовим прийомом перхлорату калію, а при патологічних станах не зв'язується і швидко виводиться.

Визначення поглинання еритроцитами міченого трийодтироніну відоб- ражає його розподіл між еритроцитами та білками сироватки крові. Гіпо- функція щитоподібної залози призводить до зниження відсотку поглинання трийодотироніну еритроцитами і навпаки.

Найточнішими методами дослідження функції щитоподібної залози є прямі, що дозволяють виміряти концентрацію тиреоїдних гормонів, а також тирео- кальцитоніну (рівень його значно зростає при раку щитоподібної залози). Гормони щитоподібної залози визначають радіоімунними методами, до яких належать: визначення тетрайодотироніну (Т₄) шляхом конкурентного зв'язу- вання, вільного (не зв'язаного з білками) Т₄, дослідження трийодотироксину (Т₃). Радіоімунологічним методом визначають тироксинзв'язуючу активність білків крові, яка базується на здатності білків крові зв'язувати тироксин до повного насичення. Чим менше ендогенного тироксину в крові (гіпотиреоз), тим більше екзогенного, міченого ¹³¹І гормону буде зв'язуватись з білками.

За даними радіоімунологічного обстеження, концентрація загального ти- роксину в сироватці крові у здорових осіб складає 51,5-141,6 нмоль/л, не зв'язаного з білками - 32,2-83,6 нмоль/л. Для визначення концентрації загального трийодотироніну користуються радіоімунологічним методом із за- стосуванням специфічної антисироватки до Т₃. Концентрація його в сироватці крові нижча від рівня тироксину і складає 2-4,3 нмоль/л.

10.3. Лабораторні та інструментальні методи дослідження

497

Рис. 9.5. Графік накопичення йоду в щи­топодібній залозі: 1 - норма; 2 - при дифузному токсичному зобі; 3 - при гіпотиреозі.

ЗБЙ дає значно точнішу інформацію, оскільки 90-95 % його належить тиреоїд-

498

Розділ 9. Органи ендокринної системи й обміну речовин

Рис. 9.6. Сканограма щитоподібної залози здорової людини.

Рис. 9.7. Сканограма щитоподібної залози у хворого з дифуз­ним токсичним зобом.

499

ним гормонам. Найчастіше ЗБЙ визначають спектрофотометричним методом. Рівень ЗБЙ вище 670 нмоль/л свідчить про гіперфункцію, а нижче 270 нмоль/ л - про гіпофункцію щитоподібної залози.

При оцінці результатів дослідження необхідно враховувати фізіологічне підвищення ЗБЙ при вагітності й у новонароджених, при прийомі естрогенів, генетично зумовленому збільшенні кількості соматотропного гормону. Підви­щення ЗБЙ крові тривало (більше 1 року) виявляється після призначення органічних сполук йоду (рентгеноконтрастні речовини, ентеросептол, сайодин, мексаза). Визначення БЕЙ точніше, порівнянно з ЗБЙ, відображає вміст у крові тиреоїдних гормонів, оскільки не включає йоду йодованих тирозинів. Рівень БЕЙ у сироватці крові дещо нижче ЗБЙ і в нормі складає 315-441 нмоль/л. Найчастіше зміни БЕЙ і ЗБЙ корелюють, однак при автоімунному тиреоїдиті (зоб Хашимото) БЕЙ зменшується при збереженому рівні ЗБЙ.

Методом хроматографічного визначення йодованих амінокислот можна виявити підвищений вміст йодованих тирозинів у сироватці крові при пору­шенні процесу дийодинації у щитоподібній залозі.

При захворюваннях щитоподібної залози важливого значення набули методи виявлення циркулюючих антитіл до кожного з трьох тиреоїдних антигенів - тиреоглобуліну, другого колоїдного антигена та мікросомальної білкової фракції, антитіла до яких визначають багатьма методами: реакцією пасивної гемаглютинації, преципітації, зв'язування комплементу, імуноелектро- осмофорезом, імунофлуоресцентним та радіоімунологічним методами. Анти­тіла до тиреоглобуліну найчастіше виявляють при автоімунному тиреоїдиті, гіпотиреозі, рідше - у хворих на дифузний токсичний зоб та рак щитоподіб­ної залози. Мікросомальний антиген є ліпопротеїдом мембрани пухирців, що містять синтезований тиреоглобулін. Антитіла до нього виявляються при автоімунному тиреоїдиті, а при дифузному токсичному зобі, зумовленому автоімунним процесом, визначаються у 50 % випадків. Другий колоїдний антиген є білком колоїду, що не містить йоду. Антитіла до нього виявляють­ся при автоімунному тиреоїдиті, дифузному токсичному зобі.

Крім того, у хворих з автоімунними процесами в щитоподібній залозі виявляють антитіла до тироксину та трийодотироніну.

Визначення холестерину крові теж може служити допоміжним показни­ком функції щитоподібної залози. При гіпертиреозі холестерин крові зни­жується, при гіпотиреозі - підвищується. Велика кількість факторів, що впли­вають на обмін холестерину, знижують діагностичну цінність цього показни­ка. Аналогічно до холестерину змінюється вміст інших фракцій ліпідів крові: фосфоліпідів, лецитину, тригліцеридів та вільних жирних кислот. Для гіпоти­реозу характерним є зниження в крові вмісту креатинфосфокінази.

Функцію паращитоподібних залоз можна оцінити за показниками кальцієво- фосфорного обміну. Рівень кальцію сироватки крові в нормі становить 2,25­2,75 ммоль/л. Приблизно половина його знаходиться в крові у вільній (іонізова­ній) формі, яка є фізіологічно активною. При гіперпаратиреозі вміст загального

Розділ 9. Органи ендокринної системи й обміну речовин

та іонізованого кальцію в крові збільшується (особливо при кісткових формах ураження). При прогресуванні захворювання рівень кальцію в крові може зни­жуватися до субнормальних цифр. При гіпопаратиреозі вміст кальцію в сироватці крові знижений. Вміст неорганічного фосфору в крові в нормі 0,65­1,29 ммоль/л. Для гіперпаратиреозу характерна гіпофосфатемія, при прогресу­ванні захворювання рівень фосфору може бути нормальним. Дослідження вмісту кальцію і фосфору потрібно проводити натще і багаторазово.

Дуже цінною ознакою гіперпаратиреозу є гіперкальційурія. її рекомен­дують досліджувати протягом 3-6 днів при дотриманні хворим дієти з обме­женням молока і молокопродуктів. У нормі виділення кальцію з сечею за добу становить 2,5-7,5 ммоль, при гіперпаратиреозі може збільшуватися до 25 ммоль/добу. При гіпопаратиреозі виділення кальцію з сечею знижується.

Фосфатурія в нормі складає 29-42 ммоль/добу, при гіперпаратиреозі підви­щується, при гіпопаратиреозі - знижується. Для діагностики гіперпаратиреозу визначають активність лужної фосфатази, яка при цьому підвищується.

Гормонами ендокринної частини (острівцевого апарату) підшлункової за­лози є інсулін, глюкагон. За хімічною структурою інсулін, глюкагон - полі­пептиди, концентрацію яких у плазмі крові визначають за допомогою біологіч­них і радіоімунологічних методів. Інсулін - анаболічний гормон, що виді­ляється ^-клітинами острівцевого апарату, стимулює синтез вуглеводів (глікогену), жирів і білків.

Для дослідження інсуліну в крові найчастіше використовують радіоіму- нологічний метод, за допомогою якого визначають імунореактивний інсулін (ІРІ). В середньому вміст ІРІ в плазмі крові натще у здорових людей стано­вить 128 нмоль/л (86-180 нмоль/л).

Глюкагон (гормон а-клітин острівцевого апарату) - антагоніст інсуліну, спричинює розпад глікогену, жирів і стимулює протеоліз. Вміст глюкагону в плазмі визначають за допомогою радіоімунологічного методу, у здорових осіб в середньому становить 90 нг/л із коливаннями від 40 до 150 нг/л.

Для визначення глюкокортикоїдної активності надниркових залоз у плазмі крові визначають вміст кортизолу, кортикостерону і 11-оксикортикостерону (11-ОКС). У сечі визначають їх основні метаболіти - 17-ОКС (оксикортико- стероїди) і 17-КГС (кетогенні стероїди).

Вміст кортизолу в плазмі крові у здорових осіб становить 138-432 нмоль/ л, кортикостерону - 12-53 нмоль/л і 11-ОКС - 306-695 нмоль/л. Екскре­ція сумарних 17-ОКС із сечею в нормі становить 6-21 мкмоль за добу. Зниження рівня глюкокортикоїдів у крові і сечі спостерігається при недо­статності кори надниркових залоз, підвищення - при пухлині коркової речовини надниркових залоз, хворобі Іценко-Кушинга.

Для оцінки мінералокортикоїдної функції надниркових залоз визнача­ють концентрацію альдостерону крові (норма - 55-830 нмоль/л) та ак­тивність реніну плазми крові. При гіперальдостеронізмі (синдром Кона) по­ряд із збільшенням альдостерону у крові, підвищенням його екскреції з се­чею знижується активність реніну плазми.

10.3. Лабораторні та інструментальні методи дослідження

501

Рис. 9.8. Оглядова рентгенограма черепа. Турецьке сідло зви­чайної форми і величини.

Рис. 9.9. Пухлина гіпофіза. Краніо- фарінгіома.

502

Розділ 9. Органи ендокринної системи й обміну речовин

Рис. 9.10. Ехограма щитоподібної залози при дифузному ток­сичному зобі.