9.6. Соціальні конфлікти у сучасному українському суспільстві

Соціальні конфлікти отримують своєрідний прояв у сучасній україн­ській дійсності. Сьогодні українське суспільство переживає системну кризу, причини якої різноманітні та неоднозначні. Зміни у суспільних від­носинах супроводжуються небаченим розширенням сфери прояву соціа­льних конфліктів. У них втягуються не тільки великі соціальні групи, а й нерідко цілі регіони, як однорідні у національному відношенні, так і на­селені різними етнічними спільнотами. Конфліктами, як показує аналіз, охоплені майже всі сфери життя українського суспільства — соціальна, економічна, політична, духовна, конфесійна тощо.

Ці конфлікти породжені реальними соціальними протиріччями, що виник­ли в ході поглиблення кризового стану суспільства. Нерідко відбуваються "неприродні" зіткнення, тобто штучно створені й навмисне провоковані, особливо у сфері міжнаціональних, міжрегіональних і міжконфесійних відносин. Результатом часто бувають страйки, зіткнення, у які проти своєї волі можуть бути втягнені великі соціальні

Конфлікти на основі об'єктивно виникаючих протиріч, якщо вони вчасно вирішуються, сприяють суспільному прогресу. При цьому соціаль­ні протиріччя, що служать джерелом конфліктних колізій, можна поділи­ти на два основні види. З одного боку, це протиріччя, що породжені соці­ально-економічним станом значної частки членів нашого суспільства. У ході поглиблення цих протиріч відбувається зіткнення різних соціальних груп, інших етносів. Ці протиріччя виявляються насамперед у непомір­них контрастах багатства і бідності, процвітання деяких осіб і зубожіння більшості населення. З іншого боку, це політичні протиріччя, зумовлені неприйняттям політики влади. Сьогодні це протидія багатьох суспільних сил курсу уряду, орієнтована на зміну суспільно-політичного ладу.

Головне, що характеризує соціальні процеси в Україні в останні роки, — це явна дезінтеграція сформованих раніше соціальних структур і зв'язків. Намітився процес переходу від інтеграції та диференціації од­ного типу до інтеграції та диференціації іншого типу. У результаті глибо­ких економічних і соціально-політичних перетворень українського сус­пільства, починаючи з 90-х років XX ст., його соціальна структура зміни­лася. Утворюються нові соціальні групи, які можна розглядати як клас власників і підприємців; буржуазія заявила про себе створенням власних політичних організацій і кардинальною зміною відносин власності. Існу­ють і такі групи, як номенклатурна бюрократія, "тіньовики", формуються нові маргінальні групи. В нашій країні відбувається масштабна "деком-позиція" соціальної структури. елементам притаманна все більша роз­біжність у характері праці, розмірах доходів, рівні освіти, доступу до вла­ди і т. ін. Поширюється соціальна нерівність, яка фактично й породжує безліч конфліктів.

Очевидно, що при розмаїтті факторів, що впливають на конфліктність у нашому суспільстві, основну роль відіграють протиріччя між трьома основними структурами суспільства й усередині них. Ідеться про владу (законодавчу, виконавчу, судову), підприємництво (державне, колектив­не, приватне, українсько-іноземне, компрадорське, спекулятивне, мафіо­зне) і виробників (різних груп інтелігенції, службовців, робітників, селян, фермерів, студентства, ветеранів праці тощо).

Динаміка соціальних процесів у сучасному українському суспільстві зумовлена докорінними протиріччями, породженими ще у період перебу­дови, що носять все гостріший характер. Це протиріччя між декларова­ним відновленням і подальшим руйнуванням суспільного організму; між прагненням увійти до цивілізованого науково-технічного прогресу і ката­строфічно поглинаючою кризою економіки, науки, культури, освіти; між обіцяною свободою, демократією і посилюючим відчуженням народу від власності, від управління державою.

Соціальних протиріч виникло, як бачимо, значно більше, і стали вони гострішими, а багато з них набрали форму соціальних антагонізмів. Антаго- ністичне протиріччя виразилося насамперед у конфронтації прихильників соціалістичного і капіталістичного шляхів розвитку. Це протиріччя стало стрижнем усіх сфер нашого суспільного життя, що спричиняє нерідко жорсткі і непримиренні конфлікти. Більшість людей, відчувши на собі тягар станов- лення ринкових відносин, вступають у відкриті конфлікти з адміністрацією. Очевидний конфлікт усередині інтелігенції. Частина інтелігенції, яка брала участь у зміні соціально-політичного курсу, ввійшовши до урядових струк- тур і зайнявши там лідируюче становище, утвердитися при владі новим класам. По суті, створився альянс частини інтелігенції із номенкла- турною елітою. Варто сказати і про вітчизняну буржуазію. Вона тільки фор- мується як клас, але її конфлікт з іншими класами і соціальними групами вже розгортається навколо розподілу кредитів, механізмів приватизації, по- даткового законодавства тощо. Сьогодні кожна група промисловців і підпри- ємців на всіх рівнях (у центрі й регіонах) прагне реалізувати свої інтереси, використовуючи лобістський тиск на виконавчу і законодавчу гілки влади.

Можна погодитися з думкою окремих дослідників про те, що в сучасній Україні конфлікт став повсякденною реальністю. Країна перетворилася на поле дії соціальних конфліктів, починаючи з міжетнічних, міжконфесій­них і закінчуючи соціально-масовими конфліктами, що виявляються в ба­гатьох страйках. Це підтверджують насамперед могутні страйки шахтарів, працівників науки, учителів тощо.

Починаючи з 1992 р. багато конфліктів стало виникати і в регіонах краї­ни. Вони були зумовлені не протистоянням рядових працівників і адмініс­трації, а протистоянням населення і трудових колективів центральним орга­нам влади і управління. Основна спрямованість страйкового руху останнього періоду — це боротьба за підвищення рівня життя. Переважають вимоги про підвищення заробітної плати, ліквідації заборгованості по зарплаті й виплаті пенсій. Водночас усе голосніше лунають вимоги, пов'язані із від­стоюванням працюючими свого права власності на майно підприємств.

Майже завжди поряд з економічними вимогами висуваються й політич­ні вимоги. Не можна не враховувати, що у робітничому русі взаємодіють річні сили, які дотримуються різних політичних орієнтацій. Усе це політизує дії трудових колективів. Трудові конфлікти часто-густо є реакцією на переко­си в економічній і соціальній політиці уряду, на його невміння усвідомити наслідки прийнятих рішень. Основний зміст конфліктів у соціально-еконо­мічній сфері пов'язаний із перерозподілом власності і становленням рин­кових відносин, що неминуче призводять до поляризації соціальних груп.

Численні конфлікти в економічній сфері пов'язані ще й з тим, що у країні дотепер відсутня чітка законодавча база розв'язання трудових су­перечок. Комісії примирення та арбітражі не виконують свої функції, а адміністративні органи в окремих випадках не виконують досягнутих угод. Усе це не сприяє розв'язанню трудових конфліктів, а тому постає завдан­ня створити більш продуману законодавчу систему для врегулювання.

Конфлікти у соціально-політичній сфері — це конфлікти з приводу перерозподілу влади, домінування, впливу, авторитету. Вони можуть но­сити як прихований, так і відкритий характер. Основними конфліктами у сфері влади можна назвати такі:

1. Конфлікти між основними гілками влади (законодавчої, виконавчої і судової) у країні, в Автономній Республіці Крим і в областях. На вищому рівні цей конфлікт проходить по лінії протистояння, з одного боку, президен­та й уряду, а з іншого — Верховної Ради і рад народних депутатів усіх рівнів.

2. Внутрішньопарламентські конфлікти між фракціями та іншими політичними формуваннями Верховної Ради і всередині них.

3. Конфлікти між політичними партіями з різною ідеологічною і літичною спрямованістю.

4. Конфлікти між різними ланками і "кланами" всередині управлін­ського апарату.

Політичні конфлікти — це цілком нормальне явище в житті будь-якого суспільства. Існуючі в суспільстві партії, рухи, лідери мають свої уявлен- ня про вихід із кризи і відновлення суспільства. Це знаходить висвітлення в програмах. Але вони не зможуть реалізувати доти, поки перебу-

вають поза сферою державної влади. Потреби, інтереси, цілі, домагання великих політичних груп і рухів можуть бути реалізовані насамперед за допомогою використання важелів державної влади. Саме тому державна влада, політичні інститути України є ареною гострої політичної боротьби.

Протиріччя між законодавчою і виконавчою гілками влади переходять у конфлікт лише при певному стиканні об'єктивних і суб'єктивних факто­рів. При цьому боротьба носить нерідко "верхівковий", елітарний характер.

Конфлікти у верхніх ешелонах виконавчої і законодавчої влади розв'язу­ються переважно силовими прийомами, тиском, погрозами, обвинувачен­нями тощо. Сучасна соціально-економічна й політична ситуація в Україні значною мірою сприяє конфліктному сценарію розвитку подій. Важливо розуміти обставини, що спричинили конфлікт, і прагнути до пом'якшення умов його протікання, не допускати, щоб він викликав насильницькі дії з боку тієї чи іншої сторони.

Помітне місце в сучасному суспільному житті посідають міжнаціональ­ні, міжетнічні та міжконфесійні конфлікти. У їх основі лежить боротьба за права й інтереси етнічних, національних і релігійних громад. Часто ці конфлікти пов'язані зі статусними, територіальними і майновими претен­зіями. Є підстави вважати, що конфліктність у сфері міжнаціональних, міжетнічних і міжконфесійних відносин має свою логіку походження і розвитку. Так, у свідомості живих поколінь зберігаються образи, що ви­никли ще у минулі часи, і вони в силу нинішніх несправедливостей (у якій би формі вони не виявлялися) не в змозі перебороти почуття націо­нальної ворожнечі. Тому проблема урахування і реалізації етнічних інте­ресів населення країни має важливе значення. Уявлення про ущемлення національних інтересів і претензії націй на пріоритетні права, зокрема кримських татар, є одним із джерел суспільної напруженості. З розпадом СРСР ця проблема не зникла. Інколи такі конфлікти навмисно провоку­ють націоналістичні, сепаратистські, а також фанатично-релігійні сили.

Зазначимо, що конфлікти в Україні, хоча вони і відбуваються в різних сфе­рах суспільного життя та іменуються політичними, економічними, національ­ними і т. ін., у широкому сенсі належать до соціальних конфліктів. Це значить, що йдеться про протиборство між соціальними спільнотами і соціальними групами, тобто соціальними силами, що переслідують свої цілі та інтереси.

Найбільш відкритою формою вираження соціального конфлікту можуть бути різні масові дії: висування вимог до влади з боку незадоволених соці­альних груп; використання суспільної думки в підтримку своїх вимог чи альтернативних програм; прямі акції соціального протесту. Масовий про­тест — це активна форма конфліктної поведінки. Він може бути організо­ваним або стихійним, прямим або непрямим, набувати характеру насильства чи ненасильства. Організаторами таких масових протестів виступають, як правило, політичні організації і так звані групи тиску.

Формами вираження протесту можуть бути мітинги, демонстрації, пікету­вання, кампанії цивільної непокори, страйки, голодування, прогули і т. ін. Ко­жна з цих форм використовується у певних цілях. Організатори акцій соціаль­ного протесту повинні чітко усвідомлювати, які конкретні завдання можна вирішити за допомогою тієї чи іншої акції і на яку суспільну підтримку вони можуть розраховувати. Так, гасло, що є достатнім для організації пікетування, навряд чи можна використати для організації кампанії цивільної непокори.

Отже, як показує проведений аналіз, соціальні конфлікти все більше ста­ють нормою соціальних відносин. В Україні відбувається процес формування деякого проміжного типу економіки, де буржуазний тип відносин, заснованих на приватній власності, поєднується із відносинами державної власності і дер­жавною монополією на певні засоби виробництва. Створюється суспільство з новим співвідношенням класів і соціальних груп, де все більше зростатимуть розбіжності в доходах, статусі, культурі, освіті і т. ін. А оскільки конфлікти в на­шому житті неминучі, то вкрай необхідно навчитися ефективно управляти ними, а також прагнути до розв'язання з найменшими втратами для суспільства.

Резюме

Соціологічна теорія досліджує природу і закономірності виникнення та протікання соціального конфлікту як суспільного явища, типоло­гію конфліктів, соціальну роль, способи запобігання та розв'я­зання, а також методи управління ними. 2. Об'єктом соціологічної теорії конфлікту є конфлікт як суспільне яви­ще і фактор розвитку соціальної системи, що виникає у суспільстві між суб'єктами соціальної взаємодії.

Предмет соціологічної теорії конфлікту — закономірності і процеси виник- нення, протікання і розв'язання соціальних конфліктів, їх соціальні ознаки та конфліктні відношення, що виникають між людьми у ході взаємодії.

4. Під соціальним конфліктом, як правило, розуміється зіткнення проти­лежних інтересів, цілей, позицій, цінностей або поглядів суб'єктів соці­альної взаємодії (індивідів соціальних груп, класів тощо). У соціології конфлікт розглядається як невід'ємне явище суспільного життя, що при­зводить до соціальних змін, і яким необхідно вміти управляти.

5. Роль соціального конфлікту у житті суспільства розкривається за до­помогою таких його позитивних функцій, як розрядки напруженості, комунікативної, консолідуючої, інформаційної тощо.

6. Серед основних типів соціального конфлікту виділяють функціональ­ні і дисфункціональні, особистісні і міжособистісні, конфлікт між осо­бистістю і соціальною групою, міжгрупові і міжкласові, а також полі­тичні, економічні, соціокультурні, міжнаціональні, міжетнічні, міжкон­фесійні, міжнародні тощо.

7. Суб'єктом соціального конфлікту є окрема людина або соціальна група, яка здатна створювати конфліктну ситуацію і самостійно впливати на

хід конфлікту ВІДПОВІДНО до своїх інтересів. До суб'єктів соціального кон­флікту належать три види соціальних груп: первинні, вторинні і треті.

8. Механізм соціального конфлікту у статичному вимірі містить такі еле­менти: конфліктна ситуація, учасники конфлікту, об'єкт конфлікту. У динаміці механізм соціального конфлікту поділяється на такі стадії: при­хована стадія, стадія інциденту, стадія активних дій, стадія завершення конфлікту, стадія його розв'язання.

9. В основі більшості соціальних конфліктів лежать такі причини, як ре­сурси, що необхідно розподілити, взаємозалежність завдань, які необ­хідно вирішувати в ході колективної праці, різниця у цілях, інтересах, цінностях, манерах поведінки, рівні культури, освіті, життєвому

ді, а також неефективні комунікації між людьми.

Серед основних методів розв'язання соціальних конфліктів виокремлю- ються такі: метод уникнення, метод переговорів, метод посередництва, метод відкладання, метод третейського розгляду, або арбітраж. Також існує ще дві категорії методів управління структурні та між-

особистісні. Структурні методи включають: метод роз'яснення вимог, метод координації та інтеграції спільних дій, метод загальноорганіза-ційних та комплексних цілей, метод системи винагород. Міжособистіс-ні методи охоплюють такі, як метод відхилення, метод згладжування, метод примусу, метод компромісу, метод розв'язання проблем. Особливості соціальних конфліктів у сучасній Україні зумовлені транс­формаційними процесами, що відбуваються в усіх сферах суспільно­го життя і пов'язані з переходом до демократичного ринково-підпри­ємницького суспільства.

[ДДІСписок використаної та рекомендованої літератури

1. Авксентьев В. А. Зтнические конфликтьі: история и типология //Социол. исслед. — 1996. — № 12.

2. Андреенкова Н. В., Воронченкова Г. А. Развитие трудових конфликтов в Рос-сии в период перехода к рьшочной зкономике //Социол. исслед. — 1993. -№8.

3. Гегель Г. Философия права. — М.: Мьісль, 1990.

4. Дарендорф Р. Тропьі из утопии: Пер. с нем. — М.: Праксис, 2002.

5. Дарендорф Р Злементьі теории социального конфликта //Социол. исслед.

- 1994. — №5.

6. Дмитриев А. В., Кудрявцев В. Н., Кудрявцев С. В. Введение в общую теорию конфликтов. — М.: Юрид. литр-ра, 1993.

7. Дмитриев А. В. Конфликт на российском распутье // Социол. исслед.

— 1993. —№9.

8. Запрудский Ю. Г. Внутри конфликта // Социол. исслед. — 1993. — № 7.

9. ЗдравомьісловА. Г. Социология конфликта: Россия на путях преодо-ления кризиса. —М.: Аспект-Пресс, 1995.

10. Здравомислов А. Г. Фундаментальньїе проблеми социологии конфлик­та и динамика массового сознания // Социол. исслед. — 1993. — № 8.

М.ИвановВ. Н. Межнациональньїе конфликтьі: социально-психологичес-

кий аспект // Социол. исслед. — 1992. — № 8. \2.ИвановВ. Н. Конфликтология: Проблеми становления и развития //

журн. — 1994. — № 7-8. ХЗ.КрасновБ. И. Конфликти в обществе //Социально-полит. журн. —

1992.—№6-7.

ІА.КозєрЛ. Функции социального конфликта. — М.: Идея-Пресс, 2000. \5.КравченквА. И. Социология: Учебник. —М.: Логос, 1999.

16. Лукашевич Н. П., ТуленковН. В. Социология: Учеб. пособ.—К: МАУП, 2002.

17. Лукашевич Н. П., ТуленковН. В. Введение в социологию.—К.:МАУП, 1996.

18. Лукашевич М. П., Туленков М. В. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2004.

19.МесконМ, АльбертМ., Хедоури Ф. Основи менеджмента.-М.Дело, 1992. 20.НайденоваЛ. И. Социологические теории конфликтов и їх разрешения

журн. — 1994. — № 1—2. 21 .НечипоренкоЛ. А. Буржуазная социология конфликта. —М.: Политиз-

дат, 1982.

22. Основи социологии: Хрестоматия /Авт. кол. под рук. В. И. Астаховой.

— X.: Прапор, 1997. ІЗ.ПеребеносюкВ. П., Бебешкіна І. Є. Соціальні конфлікти і молодь. —

К.: Наук, думка, 1994. ІЛ.РайтнерП. Теория конфликта // Полис.— 1991. — № 5. 25.Семенов В. С. Россия в сети конфликтности: между взривом и согла-

сием // Социол. исслед. — — № 8.

26. СкоттД. Г. Конфликти, пути их преодоления.—К.: Внешторгиздат, 1991.

27. Соціальний конфликт: современние исследования.—М.: ЮНИОН, 1991.

28. Туленков Н. В. Социология конфликта и девиантного поведения: Кон­спект лекции по социологии. - К.: УГУФВС, 1994.

29. Фишер Ф., Юри У. Путь к согласию или переговори без поражения. —

М.: Наука, 1992.

30. Фролов С. С. Социология: Учебник. М.: Логос, 1996. ЗІ.ХарчеваВ. Г. Основи социологии: Учебник. — М.: Логос, 1997.

32. Чумиков А. Н. Управление конфликтом и конфликтное управление как но-вие парадигми мишления и действия //Социол. исслед. — 1995. — № 3.

1 33

ТТІ .111

СПЕЦІАЛЬНІ СОЦІОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ

Спеціальні соціологічні теорії являють собою відповідну підсистему соціологічного знання та пізнання соціальної реальності, одну з основ­них структурних ланок соціологічної науки. Вони вивчають соціальні за­кони та закономірності становлення, функціонування і розвитку соціаль­них спільнот, тобто те, що безпосередньо становить предмет та пов'язане з категоріями "соціальне", "соціальні відносини", "соціаль­на сфера" тощо.

Спеціальні соціологічні теорії, на відміну від галузевих, характеризу­ються вищим рівнем абстракції, що дає можливість розглядати один і той же соціальний об'єкт, ту чи іншу соціальну спільноту під відповідним кутом зору, а також виділяти в ній той чи інший аспект (рівень, грань) соціального об'єкта, що вивчається.

Вони також конкретизують теоретичні положення загальносоціологіч-ної теорії, здійснюючи перехід від загальних концептуальних понять до операціональних, за допомогою яких вдається більш предметно виміря­ти і оцінювати різноманітні соціальні явища, процеси, відносини тощо.

Спеціальні соціологічні теорії опосередковують зв'язок між загаль­ними та галузевими теоріями, утворюючи, таким чином, концептуальне ядро соціологічного знання.

По-перше, у них фактично розроблюються власне соціологічні кате­горії, що утворюють своєрідну матрицю категоріально-понятійного апа­рату

По-друге, як наслідок цього, у спеціальних соціологічних теоріях фор­мується предмет соціології, що має не менш складну структуру, ніж пред­мет таких наук, як фізика, біологія, економіка тощо.

Нарешті, по-третє, як наслідок двох попередніх пунктів, у спеціальних соціологічних теоріях відображається специфіка соціологічного знання як особливого типу знання, який неможливо порівняти з науковим знанням.

Тому спеціальні соціологічні теорії пов'язують в одне ціле всі галузі соціологічного знання незалежно від об'єкта, функцій та рівня, а відно­сини між загальними, спеціальними та галузевими теоріями будуються, у свою чергу, за типом зворотного зв'язку. Зупинимося на основних спеці­альних соціологічних теоріях докладніше.

1 9 4

Розділ 10. СОЦІОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

р-я³ В результаті вивчення цього розділу Ви повинні вміти:

розкривати сутність соціології особистості, визначити її предмет та об'єкт дослідження; / визначати зміст поняття "особистість" та особливості соціологічного підходу до її ви­вчення;

характеризувати головні теорії і концепції особистості та показувати відмінність між ними;

/ аналізувати соціологічну структуру особис­тості і визначати роль та взаємодію її основ­них компонентів;

виявляти основні історичні типи особис­тості та характерні риси;

розкривати сутність механізму взаємодії особистості і суспільства та визначати його складові.