21.3. Релігія як соціальний феномен: структура, функції, класифікація

Відповісти на запитання "Що таке релігія?" соціолог, на думку М. Вебе- ра, може лише після того, як вивчить цей феномен. М. Вебер не знімає проб- лему визначення релігії, а просто вказує, що соціологічне визначення релігії повинне на емпіричних даних. Соціолог повинен мати у своє-

му розпорядженні чітке визначення релігії, з яким він міг би працювати, тоб­то вирізнити релігію з безлічі інших явищ, визначити об'єкт дослідження.

Ищрелігією ми розуміємо комплекс вірувань і практичних дій, за допо­могою яких люди спілкуються або намагаються спілкуватися з реальністю, що лежать за межами повсякденного досвіду. Сюди можна зарахувати всі ті явища, що від інших (етичних, естетичних, політичних та подібних) відрізняються саме як релігійні, тобто все те, у чому людина виражає свою віру в надлюдську силу, і що вона робить, щоб підтримати свій зв'язок з нею (див.

РЕЛІГІЯ

(структурні елементи)

СИСТЕМА ДОГМАТІВ -

офіційні церковні документи, богословська література, міфи, легенди

КУЛЬТ -

сукупність релігійно-магічних у

з канонами релігії

СПЕЦИФІЧНІ ЕМОЦІЙНІ ПЕРЕЖИВАННЯ -

пов'язані з віруванями та культом

НОРМИ МОРАЛІ -

освячені в системі догматів даної релігії

ЦЕРКВА -

суспільний інститут, об'єднує людей на релігій­ному та більш широкому ґрунті

Рис. 21.1. Структурні елементи релігії як соціального феномена

Ми не можемо визначити релігію за допомогою формально-логічної дефініції через вказівку роду і видової відмінності. У найзагальнішій фо­рмі визначення можна подати так: релігія — це сфера духовного життя суспільства, групи, індивіда, спосіб практично-духовного освоєння світу й галузь духовного виробництва. Як така вона являє собою: 1) проявів сутності суспільства; 2) з необхідністю виникаючий у процесі становлення людини і суспільства аспект життєдіяльності; 3) спосіб існування і подолання людського самовідчуження; 4) відображення дійсності; 5) сус­пільну підсистему; 6) феномен культури.

Варто також ураховувати фактори, що детермінують релігію. І тут важ­ливо відповісти на запитання: "Під впливом яких факторів релігія вини­кає, існує і відтворюється?" Можна виокремити соціумні, соціокультурні, антропологічні, психологічні, гносеологічні детермінанти, зазвичай метафорично називають "коренями релігії".

У вітчизняній соціологічній літературі склався загальний підхід до розуміння сутності і ролі сукупності причин виникнення релігії, що оде­ржав теоретичне оформлення у вченні про соціальну сутність і природу релігії. Цей підхід є основою соціологічної теорії релігії. У ній вирізняють соціальні, гносеологічні і психологічні коренірелігії, причому соціальні ко­рені є визначальними [23]. Вони являють собою систему соціальних відно­син, що детермінують виникнення, функціонування і відтворення релігії.

Від соціальних коренів релігії, як справедливо відзначають соціоло­ги, варто відрізняти її історичні корені, під якими мається на увазі істо­рична обумовленість сучасної релігії її попереднім розвитком. Що стосу­ється її гносеологічних коренів, то вони пов'язані з формуванням у свідо­мості людини релігійних уявлень під час її пізнавальної діяльності. Суть цих уявлень полягає в абсолютизації суб'єктивного боку процесу пізнання, мінливого відображення реальності. Формування релігійної свідомості пов'язано з людською психікою, оскільки релігійні відправлення завжди супроводжуються сильними емоційними настроями. У цьому зв'язку ви­окремлюють психологічні корені релігії.

Розуміння обумовленості сутності релігії сукупністю причин її виник­нення (детермінант) дає змогу чіткіше визначити структуру релігії. Один з можливих варіантів структуризації релігії запропонував Д. Маркович [12, с.401]. Структуру релігії, за Д. Марковичем, утворюють п'ять елемен­тів. Перший являє собою саму ідею надприродної істоти. Другий елемент полягає в почутті поваги і страху, що релігійна людина відчуває перед надприродною істотою. Третім елементом є релігійні символи, що представ­ляють надприродну істоту (оскільки вона не піддається безпосередньому спогляданню) і за допомогою яких релігійна людина встановлює з цією істотою контакт. Четвертий елемент — ритуал, тобто особливі дії релі­гійного характеру (молитви, жертвоприношення і т. ін.), за допомогою яких релігійна людина звертається до божества. П'ятий елемент склада­ють релігійні організації і служителі, які сприяють здійсненню комунікації релігійної людини з надприродною

У процесі розвитку соціології релігії та інших релігієзнавчих наук ви­никла ще одна п'ятиелементна структура релігії, що охоплює такі елемен­ти: доктрину, міф, етичні цінності, ритуали та інші форми культової прак­тики, а також різні форми поширення релігії. Певний інтерес становить схема структурування релігії, запропонована Джонстоуном [3, с.63-66]. Вона складається з певної кількості основних елементів, що допомага­ють зрозуміти, чи є релігією система вірувань.

По-перше, релігія припускає наявність групи віруючих, хоча і може бути пов'язана з глибоко особистим переживанням. Соціологів цікавлять ре­лігійні групи і те, чим вони відрізняються від інших груп у суспільстві. Дослідження релігії спирається на вивчення певних спільностей, напри­клад католиків, протестантів, іудаїстів чи таких організацій, як секти.

По-друге, релігія асоціюється з поняттями, що вважаються священними.

Вона проводить розподіл між предметами повсякденного життя і не­звичайними явищами — чудесами. Ці явища стають священними тому, що вважаються пов'язаними з чимось надприродним — з якоюсь силою чи істотою, можливості якої необмежені законами природи. У різних ре­лігіях існують свої священні предмети і

По-третє, релігія має певну сукупність вірувань — віросповідання. Ці вірування пояснюють людську натуру, що оточує природу, і надприро­дні сили, що вважаються священними.

По-четверте, релігія припускає особливу сукупність дій чи ритуалів. Ритуали — зразки поведінки стосовно священних і надприродних сил (наприклад, проходячи повз церкву, католик хреститься або вимовляє мо­литву).

У сучасній вітчизняній соціологічній літературі відзначається тенден­ція при структуризації релігії не обмежуватися гносеологічним і логічним боками релігії, а включати у структуру і організаційні елементи. Так, наприкінці 80-х років XX ст. у структурі релігії, як правило, виокрем­лювали три основних елементи — релігійну свідомість, релігійний культ і релігійні організації [9].

Релігійна свідомість являє собою перекручене, фантастичне відобра­ження людьми панівних над ними природних і суспільних сил; при цьому

"земні сили набирають форму неземних" [12, с.403]. Основною ознакою релігійної свідомості є віра в реальність надприродного.

Релігійний культ — це система символічних дій, за допомогою яких віруючі прагнуть впливати на надприродне.

Для об'єднання віруючих існують релігійні організації (церква, секта і т. ін.) і особлива група людей — духівництво, функціями якого є керівни­цтво релігійними культовими дійствами. Деякі автори поряд з релігій­ною свідомістю і релігійною організацією розглядають як третій елемент релігійну діяльність [23].

У результаті пошуку у вітчизняній соціології релігії викристалізува­лися такі структурні елементи: 1) релігійна свідомість; 2) релігійна дія­льність; 3) релігійні відносини; 4) релігійні інститути і організації.

Заслуговує на підтримку думка соціологів, що коли об'єктом вивчен­ня є релігія як соціальна підсистема, зазначені елементи можна вважати максимальною межею її членування. При диференційованому розгляді кожного елементу виявляється його певний ступінь складності. Структу­рно-функціональний аналіз у такому разі стає засобом вивчення структу­ри і функцій виділених елементів.

У вітчизняній літературі склалися два підходи до розуміння функцій релігії. Перший з них полягає в тому, що дослідники намагаються визна­чити, виокремити "специфічно релігійну" функцію — функцію "фіктив­ного регулювання", пов'язану з помилковим тлумаченням й ілюзорним заповненням дійсності. Переконливіше виглядає другий підхід, суть яко­го полягає не в "специфічних для релігії" функціях, а у специфічності виконання релігією тих чи інших соціальних функцій, зумовлених потре­бами суспільства, соціальних груп та індивідів.

Світоглядна функція. Релігія містить у собі певне світорозуміння (пояснення світу, місця людини в ньому, природи людини і т. ін.), світо­відчуття (емоційне відображення зовнішнього світу і самовідчуття людини), оцінку світу, світосприймання. Релігійний світогляд реалізу­ється у поведінці і взаємовідносинах віруючих, у структурі релігійних організацій.

Створення картини світу — одна з головних складових світоглядної функції, що, однак, не вичерпує цю функцію повністю. Але не менш важ­ливо, щоб завдяки цій картині людина зуміла знайти сенс свого життя. Саме тому світоглядну функцію релігії ще називають сенсопокладаючою чи функцією значення.

Компенсаторна функція. Релігія виконує соціальну функцію ком­пенсатора, що реалізується в релігійному заповненні дійсності, а також

Розділ 21 ■ Соціологія релігії 4ПРІ

у релігійній розраді. У релігії відбувається уявне зняття протиріч: реаль­не гноблення переборюється "волею в дусі", соціальна нерівність пере­творюється в рівність у гріховності, у стражданні; роз'єднаність замі­нюється братерством "у Христі", у громаді; фактичне безсилля людини компенсується всесиллям Бога, смертний виявляється безсмертним; узагалі світ зла і несправедливості замінюється "Царством Божим" ("Царством небесним").

Комунікативна функція. "Богоспілкування" вважається вищим видом спілкування, а спілкування з "ближніми" — другорядним. Спілкування відбувається насамперед у культовій діяльності. Богослужіння у храмі, молитовному будинку, участь у таїнствах, суспільна молитва розгляда­ються як головний засіб спілкування і єднання віруючих з Богом і один з одним. Позакультова діяльність і взаємовідносини також забезпечують спілкування віруючих.

У процесі спілкування віруючих виробляються певні правила і норми поведінки, що служать соціальними регуляторами. Це регулювання скла­дає зміст ще однієї функції релігії — регулятивної.

Регулятивна функція. Релігійні ідеї, цінності, установки, стереоти­пи, культова діяльність і релігійні організації є регуляторами поведінки людей. Як нормативна система і як основа суспільно санкціонованих способів поведінки релігія переважно упорядковує думки, устремління і дії людей.

Легітимізуюча функція. Релігія як один з важливих соціальних інсти­тутів суспільства бере на себе і частину такої важливої соціальної функ­ції суспільства, як узаконювання певних норм і правил поведінки, що під­тримували б стабільний порядок у суспільстві, обґрунтовували й узако­нювали б ціннісно-правову складову цього порядку.

Ідеологічна функція. Релігія в суспільстві, як відомо, може відбивати точку зору певних груп, прошарків, класів, при певних обставинах може претендувати на роль єдиновірної і протиставлятися іншим віруванням і релігіям, а тим самим протистояти системі релігійних поглядів інших прошарків і класів. У цьому разі релігія починає відстоювати класові чи групові інтереси, виконуючи тим самим ідеологічну функцію. Зі збере­женням і забезпеченням стабільності суспільства безпосередньо пов'яза­на ще одна функція релігії — інтегративна.

Інтегративна функція. Релігія може бути фактором інтеграції суспіль­ства, групи. Підсумовуючи поведінку і діяльність індивідів, поєднуючи

думки, почуття, прагнення, спрямовуючи зусилля соціальних груп та інститутів, релігія сприяє стабільності цього суспільства.

Однією з пріоритетних проблем сучасної релігії є проблема класифі­кації. Початок класифікації релігії в соціології варто пов'язувати з працями М. Вебера, де релігії вирізняються залежно від підходу до питання по­рятунку душі. М. Вебер проаналізував різні погляди на порятунок душі, звернувши особливу увагу на специфіку розуміння таких питань: Чи вима­гає порятунок душі пасивного споглядання (містицизму) або активного управління своєю волею (аскетизму)? Чи відбувається порятунок душі в цьому чи будь-якому іншому світі (у внутрішньому світі людини чи поза цим світом, у Царстві небесному)?

Еволюційний підхід до релігії як соціального інституту знайшов вті­лення у класифікації світових релігій американського вченого Р. Белла [12, с.406]. Ця класифікація, охоплюючи всі історичні форми релігії, ви­окремлює п'ять рівнів її розвитку. Примітивні релігії —тотемізм, ані­мізм, табу, землеробський культ, фетишизм і магія. Архаїчні релігії—ви­никають шаманізм, ранні та пізні національні релігії (релігія Стародавньої Греції, Риму, Китаю, Індії, конфуціанство). Історичні релігії —відбува­ється ускладнення релігійних форм, домінують християнство, буддизм, іслам. Ранні сучасні релігії — конфесіоналізовані (чітко зорієнтовані, віддані певній конфесії) релігії. Сучасні релігії — модернізовані релігії, неорелігії (сатанізм, неохристиянські секти — мормони, свідки Єгови; неосхідні культи — рух Харе Крішна, дзен(чань)-буддизм; науково-релігійні об'єднання — церква сайєнтології, вчення Реріхів, медитаційні об'єднання) та модифіковані варіанти традиційних релігій.

Як бачимо, в основу класифікації тут покладено ступінь диферен- ціації. Релігійні комплекси, що виникають на кожному з етапів, мають схожі які Р. Белла вивчає і класифікує за такими катего-

ріям: система символів, релігійні дії, релігійні організації та соціальні наслідки.

Досить поширений підхід, при якому за основу класифікації беруть структурні елементи релігії і виходячи з цього виокремлюють такі типи релігій: догматичний, емоційно-етичний, ритуальний і традиціоналістич- ний. До догматичного типу належать такі релігії, в яких детально роз- роблене і розвинуте віровчення, а від віруючого вимагаються вивчення і засвоєння цього вчення (таке, наприклад, католицтво). До емоційно- етичного типу належать релігії, особлива увага приділяється мо-

ральному вихованню віруючого і здійсненню віруючим моральних діянь (така, наприклад, буддистська релігія). До ритуального типу належать ре­лігії, в яких особливу роль грає виконання релігійних обрядів, до тради­ціоналістичного — релігії, в яких істотне значення має спосіб здійснення релігійних обрядів, причому останні охоплюють велику кількість еле­ментів стародавніх народних вірувань і звичаїв.

Зазначимо, що розглянуті класифікації не вичерпують усіх існуючих варіантів, а рівні можуть одночасно існувати у різних комбінаціях. Ре­лігія як соціальна підсистема суспільства розвивається разом з ним, а про­цеси, що відбуваються в ній, впливають на інші соціальні процеси. Най­вагоміші в релігійній сфері — це процеси сакралізації та секуляризації. Сакралізація — це широке залучення до сфери релігійного впливу на функ­ціонування різних соціальних інститутів, на відносини і форми суспіль­ної та індивідуальної свідомості. Секуляризація — це процес послаблен­ня впливу релігії як засобу мислення та життя і одночасно послаблення впливу церкви як суспільно-політичної

При виникненні відповідних соціальних умов процес сакралізації може перейти в процес ресакралізації, як це відбувається в сучасній Україні.

розуміють складний і бурхливий процес релігійного відродження духовної культури на тлі продовження дії об'єктивних і су­б'єктивних факторів оновлення секуляризаційної культури.

У сформованій в Україні релігійній ситуації, що характеризується про­тистоянням різних релігійних конфесій, завданням соціології є уважне, зважене, неупереджене дослідження з наукових позицій коренів і причин виникнення міжрелігійних конфліктів, відстеження за допомогою соціо­логічного моніторингу рівня соціальної напруженості на ґрунті релігій­них вірувань, проведення на цій основі широкої просвітницької роботи серед населення і вироблення практичних рекомендацій для владних стру­ктур щодо досягнення миру і злагоди серед громадян країни з різними відносинами до релігії загалом та її окремих напрямів.

ІДсІГ' Резюме

Соціологія релігії — галузева соціологічна теорія, що вивчає релігію як соціальний феномен у різноманітних його проявах, визначивши тим самим її за об'єкт дослідження. Предметом соціології релігії є соціа- льно-релігійні відносини і взаємозв'язки, що виникають між людьми на підставі місця та ролі в соціальній підсистемі "релігія",

структури та функцій цих зв'язків, взаємодії з іншими соціальними відносинами.

2. У дослідженнях з проблем релігії соціологія використовує методи опитування, спостереження та експерименту, статистичного та по­рівняльного аналізу, аналізу документальних та історичних джерел.

3. Перші кроки у становленні соціології релігії пов'язують з працями О. Конта, Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, а також з подальшим її розвит­ком К. Марксом, Ф. Енгельсом, М. Вебером, Б.Малиновським, Т. Діа, Л. Шнейдером, Дж. Зінгером. Суттєвий внесок у сучасну західну соціо­логію релігії зробили П. Бергер, Н. Лукман, Е. Гусерль, Г. Ле Бра, Д. Фіт-цер, І. Вах, Г. Меншинч та ін. Проблеми релігії досліджували й вітчизняні соціологи: Р. Балтанов, А. Клібанов, А. Лебедев, Ю. Левада, М. Ленсу, Є. Прокошина, А. Сухов, Д. Угринович, I. Яблоков та ін.

4. Релігія як соціальний феномен має свою структуру (релігійну свідо­мість, релігійну діяльність, релігійні відносини, релігійні інститути та організації) і функції (світоспоглядальна, компенсаційна, комунікатив­на, регулятивна, легітимізуюча, ідеологічна та інтегративна).

5. Основні соціальні процеси в релігійній сфері (сакралізація та секуля­ризація) взаємодіють з іншими соціальними процесами і залежно від наявності відповідних соціальних умов та під впливом соціальних чин­ників сприяють підвищенню чи зменшенню соціальної ролі релігії у функціонуванні конкретного суспільства.

ЙПР| Список використаної та рекомендованої літератури

1. Арон Р. Зтапьі развития социологической мьісли: Пер. с фр. — М.: Прогресс, 1993.

2. Вебер М. Наука как признание и профессия // М. Вебер. Избр. произ-ведения: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1990.

3. Гараджа В. И. Социология религии. — М.: Наука, 1996.

4. Гіденс Е. Соціологія. — К.: Основи, 1999.

5. Дюркейм 3. Курс социальной науки // 3. Дюркгейм. Социология. Ее предмет, метод, предназначение: Пер. с фр. М.: Канон, 1995.

6. Єришев А. О. Досвід соціологічних досліджень релігійності. — К.: Наук, думка, 1967.

7. Ерьжев А. А., Лукашевич Н. 77. Социология религии. — К.: МАУП, 1999.

8. Классикимировогорелигиоведения.—М.: Канон, 1996.

9. Краткий социологический словарь IПод. общ. ред. Д. М. Гвишиани, Н. И. Лапина. — М.: Политиздат,

10. Лимаренко А. П. Социология религии //Социол. словарь /Сост. А. Н. Ел-суков, К. В. Шульга. — 2-е — Минск: Университетское,

77. Лубовський В. Д. Соціологія релігії // Соціологія: Короткий енцикл. словик / За заг. ред. В. I. Воловича. — К.: УЦДК, 1998.

И.ЛукашевичМ. П., Туленков М. В. Спеціальні та галузеві соціологічні

теорії. Навч. посіб. — К.: МАУП, 2004. ІЗ.ЛукашевичН. П., Туленков Н. В. Социология. — К.: МАУП, 2002.

14. МарковичД. Общая социология: Пер. с серб.-хорв. — Ростов н/Д: Изд-во ун-та, 1993.

15. МарксК. К критике гегелевской философии права: Введение // К. Маркс, Ф. Знгельс.Соч. — Т. 1.

16. Маркс К. Зкономическо-философские рукописи 1844года // К. Маркс, Ф. Знгельс.Соч. — Т. 42.

17.РадугичА. А. Введение в религиоведение: Курс лекций. — М.: Логос, 1996.

Ів.РуткевичЕ. Д. Социология религии // Знциклопедический социол. слов. / Под общ. ред. Г. В. Осипова. — М.: ИСПИ РАН, 1995.

19. Самигин С. И., Нечипуренко В. Н., Полонская И. Н. Религиоведение: социология и психология религии. — Ростов н/Д: Феникс, 1996.

20. Смелзер Н. Социология: Пер. с англ. — М.: Феникс, 1994.

21. Современная западная социология: Словарь. —М.: Политиздат, 1990.

22. Социологический словарь I Сост. А. Н. Елсуков, К. В. Шульга. — Минск: Университетское, 1991.

23. Социология I Г. В. Осипов и др. — М.: Наука, 1990.

24. Соціологія: Підручник /За ред. В. Г. Городяненка. — К.: Академія, 2002.

25. Соціологія: Короткий енциклопедичний слов. / За заг. ред. В. I. Воло-вича. - К.: УЦДК, 1998.

26. Соціологія: Загальний курс: Навч. посіб. В. М. К.: Каравела, 2000.

27. Социология: Учебник /Отв. ред. П. Д. Павленок. —М.: Маркетинг, 2002.

28. Социология: Знцикл. / Сост. А. А. Грицанов, В. Л. Абушенко, Г. М. Евель-кин и др. — Минск: Книжньгй Дом, 2003.

29. Спенсер Г. Основньїе начала. — СПб., 1886.

30. Спенсер Г. Сочинения. — СПб., 1899. — Т. 5. — Ч. 1. Основания зтики.

31. Спеціальні та галузеві соціології: Навч. посіб. / За ред. В. С. Пилипенка. — К.: Каравела, 2003.

32. Сухов А. Д. Религия как общественньїй феномен: Философские проб-лемь исследования. — М.: Наука,

33. УгриновичД. М. Психология религии. — М.: Мьісль, 1969.

34. Щекин Г. В. Социальная философия истории (теория социального раз-вития). — К.: МАУП, 1996.

35.ЩекинГ. В. Религии мира. - К.: МАУП, 1995. Зб.ЯблоковИ. Н. Социология религии. — М.: Мьісль, 1979. 37.МаІіпошкіВ: А 8сіепгіпс ІЇіеогу оГсиІгиге аші оїпег екзау. — И.У., 1969.

МЕТОДОЛОГІЯ І ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Будь-яке соціологічне дослідження за своєю формою, організацій­ною структурою та характером дослідницьких завдань значною мірою відрізняється від традиційної теоретичної

Включаючи елементи теоретичного знання, які необхідні для поперед­нього аналізу соціального об'єкта, що вивчається, та узагальнення отри­маних результатів, емпіричне соціологічне дослідження потребує соціолога відповідних умінь вирішувати багато методологічних, мето­дичних, організаційних і технічних проблем, а також передбачає про­фесійне володіння специфічними дослідницькими навичками, проце­дурами й технологіями отримання первинної соціологічної інформації (наприклад, при проведенні спостереження, опитування, інтерв'ю тощо), математичними та статистичними методами її опрацювання та аналізу. Нині навіть усередині самої соціологічної дослідницької діяльності від­бувається відповідна диференціація виконавських функцій серед дослід­ників (методологи, методисти, математики тощо), що зумовлюється склад­ністю й унікальністю різноманітних етапів організації та проведення соціологічного дослідження.

Усе це свідчить про те, що підготовка соціологічного дослідження — досить складний процес, насичений різними видами робіт, науковими процедурами й операціями. Тому його організаторам необхідно заздале­гідь потурбуватись про надійність теоретичної основи дослідження, про­думати його загальну логіку, розробити відповідні методичні документи щодо збирання первинної соціологічної інформації, сформувати дослід­ницьку групу з людей, що знаються на практичних питаннях досліджува­ної проблеми та мають певні знання й хист до осмислення соціальних явищ і процесів, аналізу соціологічних даних.

Розпочинати соціологічне дослідження слід тоді, коли є впевненість у тому, що весь обсяг підготовчих робіт виконано висуваються до нього.

Специфіка соціологічних досліджень відображає також особливості тих категорій, що визначають сутність і зміст організації та проведен- ня, а саме таких, як "методика", "техніка", "технологія" і "процедура" соціологічного дослідження.

У загальному вигляді під методологією розуміють систему принципів наукового пізнання. У більш вузькому сенсі методологія визначається як вчення, по-перше, про структуру, логічну організацію, методи і засоби наукової діяльності; а по-друге, — про принципи побудови, форми і способи наукового пізнання [3, с.724]. Саме методологія соціологічного дослідження визначає, якою мірою зібрані соціальні факти можуть бути реальною і надійною основою об'єктивного знання. Вона не пов'язана безпосередньо з сутністю знання про реальний світ, а скоріше має справу з операціями, за допомогою яких конструюється знання. Тому терміном "методологія" часто-густо прийнято визначати сукупність дослідниць­ких процедур, техніки і методів, включаючи прийоми збирання та опра­цювання соціологічних даних [28, с.24].

На відміну від методології, методи і процедури соціологічного дослід­ження становлять систему формалізованих правил збирання, опрацювання та аналізу соціологічної інформації.

Метод являє собою головний спосіб збирання, опрацювання або ана­лізу даних. Іншими словами, метод — це певна сукупність конкретних прийомів і способів пізнання, перетворення або оцінки соціальної дійс­ності. В цьому випадку методи виступають складовою частиною методо­логії тієї або іншої науки, соціології зокрема.

Техніка, у свою чергу, є сукупністю спеціальних прийомів для ефектив­ного використання того чи іншого методу.

Методика — це поняття, яким визначають сукупність технічних при­йомів, пов'язаних з певним методом, включаючи конкретні операції, послідовність та взаємозв'язок.

Що стосується процедури соціологічного дослідження, то під нею ро­зуміють певний алгоритм, тобто послідовність усіх операцій, загальну систему дій і способів організації та здійснення соціологічного досліджен­ня. Це найбільш загальне поняття, яке належить до системи прийомів збирання та опрацювання соціологічної інформації.

Слід зауважити, що серед основних категорій соціологічного до­слідження часто-густо використовується і таке поняття, як технологія. За аналогією з промисловою технологією ця категорія з погляду соціологіч­ного дослідження являє собою сукупність прийомів, методів і застосовують для досягнення поставленої мети в процесі планування, організації та проведення соціологічного дослідження. Тому технологія соціологічного дослідження завжди базується на емпіричному досвіді й теоретичних закономірностях, відкритих та апробованих соціальною дослідницькою практикою.

Розділ 22. МЕТОДИКА І ТЕХНІКА СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

В результаті вивчення цього розділу Ви повинні вміти:

розкривати сутність соціологічного досліджен­ня та визначити його етапи і види; У характеризувати структуру та технологію роз­робки соціологічної програми, а також визначати загальні вимоги до неї;

виявляти основні компоненти методологічного розділу програми соціологічного дослідження; У визначати головні елементи процедурного роз­ділу програми соціологічного дослідження; У розкривати сутність методики й основних мето­дів збирання та аналізу соціологічної інформації; / характеризувати сутність соціальних технологій, а також систематизу­вати соціологічні методи і показувати можливості та обмеження.