15.2. Ґенеза та еволюція соціології управління

Управління виникає і стає потрібним тоді, коли різко ускладнюють­ся економічні, політичні, соціальні й духовні процеси, і там, де ється потреба в кооперації, у поєднанні різних суспільних елементів, узгодженні дій окремих частин, індивідів тощо. Чим більш розвиненим є суспільство, чим більш розвинений у ньому розподіл праці, тим біль­шою є потреба в соціології управління, бо управління — це діяльність, спрямована на реалізацію свідомо артикульованого інтересу. Загальний інтерес виступає у вигляді держави — знаряддя, яке не тільки усвідом­лює інтереси панівного класу, а й захищає їх. Адже управління в суспіль­стві здійснює економічно панівний клас.Управління завжди ся на владі, тобто силі, яка примушує одну сторону підкорятися волі іншої сторони.

Таким чином, управління є формою реалізації суспільної влади (авто­ритет, традиції, харизма теж є способом впливу на людей, але в них від­сутнє цілепокладання свідомого впливу, а відтак і соціальне управління).

Слід зазначити, що мистецтво управління як комплекс особливих здібностей ефективного застосування нагромадженого досвіду в прак­тичній діяльності, склалося ще тоді, коли межі світу мистецтва і науки не були досить чітко усвідомлені. Мистецтво управління формувалося протягом усього історичного періоду розвитку людства, налічує кілька тисячоліть. Виникнення управління пов'язують із зарод­женням писемності в стародавньому Шумері, що спричинило створен­ня особливого прошарку "жерців-бізнесменів", які успішно виконували релігійно-комерційні та торговельні операції. В наступні тисячоліття розвиток управлінського мистецтва відбувався як у сфері управління державними та суспільними справами, так і в сфері управління госпо­дарством. Вже тоді філософи сперечалися про переваги різних форм управління, про те, є управління наукою чи мистецтвом, а також порушу­вали питання про розумне управління (Платон, Конфуцій, Мейцзи та ін.) (див.

Однак управління як сфера людського знання відокремилась в само­стійну наукову галузь лише наприкінці XIX ст. Протягом більше як віко­вої історії наука соціального управління розроблює теорію, змістом є закони і закономірності, принципи, функції, форми й методи цілеспря­мованого й ефективного управління діяльністю людей.

Необхідно підкреслити, що перші праці, в яких було зроблено спробу наукового узагальнення нагромадженого досвіду та формування основ наукового управління, з'явились наприкінці XIX — початку XX ст. Це було відповіддю на потреби індустріального промислового розвитку, дедалі більше набував таких специфічних рис, як масове виробництво і масовий збут товарів і послуг, орієнтація на ринки більшого обсягу та великомасштабну організацію у формі міцних корпорацій та акціонер­них товариств. Підприємства-гіганти відчували гостру потребу в раціо­нальній організації виробництва й праці, чіткій і взаємопов'язаній роботі всіх підрозділів та служб, керівників і виконавців щодо науково обґрун­тованих принципів, норм і стандартів.

Військова демокра­тія як первісна форма управління

Становлення

державного

Ліберально-демократичні

Соціалістичні

управління

Тоталітарні		Демократичні		Авторитарні
форми	—	форми		форми
управління		управління Я -		управління

Організаційно-технічні

Технократичні

Ідеальної бюрократії

• соціально-психологічний, або гуманістичний, напрямок, для якого найхарактернішими є теорія людських відносин Е. Мейо; теорія "X" і "У" Д. Мак-Грегора; теорія стилів управління К. Левіна та багато інших;

• системний, або методичний, напрямок, який об'єднує як класич­ну і соціально-психологічну школи, так і численні прикладні концепції, теорії та розробки на основі кількісних методів, тобто методів точних наук (кібернетики, математики), з широким використанням комп'ютер­них технологій і програмного моделювання.

З виникненням цього напрямку відбувся остаточний перехід у розу- мінні проблем управління від суто інженерного підходу го, в центрі уваги якого перебуває перш за все людина з ЇЇ потребами, інтересами та цінностями. Значний внесок у розробку проблем управ- ління суспільством та різними його сферами зробили А. Сміт, А. Файоль, М. Вебер, В. Зомбарт, Д. Кейнс, Й. Шумпетер, О. Богданов, В. Афанасьев, С.Булгаков, М. Туган-Барановський, М. Лосський, II. Друкер, Г. Саймон, Ч. Барнард та багато інших як зарубіжних, так і дослідників

[29, с.53-112].

Даючи стислу характеристику генезису та розвитку за-

гальної соціологічної теорії управління, необхідно зазначити, що найбільш чітких обрисів вона набула на початку в концепціях "наукового

управління" Ф. Тейлора, "ідеальної бюрократії" М. Вебера та "науки ад­міністрування" А. Файоля. Спочатку її розвиток йшов шляхом жорсткого раціоналізму в управлінні. Однак технократичні ілюзії стали розвіювати­ся вже в 30-ті роки XX ст., коли стало зрозуміло, що в багатьох випадках жорсткий раціоналізм не є кращим шляхом підвищення ефективності ді­яльності людей і організацій.

Тому раціоналізм в соціологічній теорії управління став поступатися місцем іншому підходу, чи напрямку — поведінковому, що грунтується на знаннях фундаментальних положень соціології та психології щодо суб'єктів господарської діяльності. Завдяки цим знанням стало можли­вим поглиблене розуміння реальної суті управління як в організаціях, так і в ширших соціальних системах. З'явились такі поняття, як участь пра­цівників в управлінні, лідерство, імідж керівника, особисте зростання тощо. Набуло права громадянства і саме поняття "особистість в організа­ції". Одне слово, "засумувавши" за живою людиною та побачивши мож­ливість безпосереднього звернення до неї, управління почало соціологізу­ватися, а соціологія — спеціалізуватися. Отже, соціологія була не тільки сприйнята наукою управління, а й почала розглядатися як необхідна скла­дова цієї науки.

Поряд з цим активне використання в соціології управління системного підходу зумовило подальше ускладнення сфери управлінського знання. Зокрема, більш поглиблено почали досліджуватись організації як соціальні системи, що активно взаємодіють як із зовнішнім, так і внутрішнім сере­довищем. При цьому було встановлено, що залежно від типу середовища можуть ефективно функціонувати як бюрократичні, так і дебюрократичні системи управління.

Саме з цим було пов'язане виникнення на рубежі 70-х років XX ст. ідеї "ситуаційного підходу" до управління соціальними системами. Мож­на вважати, що саме ця ідея немовби "примирила" між собою представ­ників раціоналістичного та поведінкового підходів в управлінні соціаль­ними організаціями.

Подальший розвиток соціологічної теорії управління у 80-х роках XX ст. логічно привів до усвідомлення великого значення "організаційної культури" як важливої характеристики, що інтегрує в собі усі особливос­ті підприємства (організації) — і системні, і поведінкові, і ні. Це, врешті-решт, значно посилює гуманістичний компонент в управ­лінні, спирається на людський потенціал як керівників, так і підлеглих.

Сьогодні, у XXI ст., цей напрям соціологічної науки з управління на­був подальшого розвитку. У зв'язку з цим простежуються такі тенденції в розвитку соціології наукового управління:

1. інтернаціоналізація соціологічного управлінського знання, зумовлена виникненням інтеграційних структур (насамперед міжнародних інформаційних систем), зростанням конкуренції та взаємозалежності у світовій економіці;

2. дедалі більше відчувається повернення соціологічної теорії управ­ління до "здорового глузду". Адже систематизований "здоровий глузд", що грунтується на висновках соціології, психології, науки про організаційні зміни, має не тільки практичний, а й світоглядний характер (як певна сис­тема цінностей), даючи змогу як індивідам, так і соціальним спільнотам краще адаптуватися до відповідних змін у соціальному середовищі. Остан­нє особливо важливе для українського суспільства, оскільки в умовах його реформування проблема полягає не в тому, як робити, а в тому, що робити.