16.2. Політика як соціальне явище

Політика є сферою діяльності, що пов'язана з відносинами між кла­сами, націями та іншими соціальними групами з приводу державної вла­ди — її завоювання, утримання і використання у власних цілях.

За визначенням М. Вебера, політика — це "прагнення до участі у владі або справляння впливу на розподіл влади чи то між державами, чи всере­дині держави, між групами людей, з яких вона складається" [5, с.646].

Поняття "політика "багатогранне. Воно, по-перше, охоплює політичну систему суспільства, роль і співвідношення в цій системі держави, партій і громадських організацій, зміст політичної влади, способи розроблення і впровадження в життя державної політики. По-друге, воно характеризує участь різних соціальних верств у політичному житті, політичну

культуру та її формування, регулювання суспільно-політичних відносин, становище особистості, питання демократії. По-третє, воно охоплює зовнішньополітичну активність держав, діяльність різних міжнародних рухів і об'єднань, міжнародні відносини.

При цьому політика, за визначенням відомого українського соціолога О. виступає як царина цілеспрямованих відносин між соціальни-

ми групами з приводу використання влади та розподілу для реалізації життєво важливих інтересів [27, с.120].

У політиці найповніше й найглибше відбиваються докорінні еконо­мічні інтереси класів. Тому економічна політика виступає однією з важ­ливих галузей політики держави. У той же час неприпустимим є диктат політики над економічною сферою, намагання підкорити розвиток ви­робництва, економіки політичним цілям чи, ще гірше, кон'юнктурним завданням.

Відомо, що не автоматичне утворення, існує саме по

собі. Навіть у високорозвиненому громадянському суспільстві, де еконо­міка стає дедалі самостійнішою, роль політики не применшується, а лише видозмінюється, а її вплив на економіку не припиняється. Цей вплив по­літики лише набуває нових форм, зв'язків і відносин. Активний вплив політики на економіку — одна із суттєвих глибинних її якостей, може виявлятися в різних формах і мати далеко не однакову результативність.

Прогресивні зміни в економічній сфері під впливом наукової у свою чергу, мають відповідно вплинути на усі інші сфери суспільства, а отже, й на саму політику. Таким чином, політика в реальному житті має відносну самостійність.

Розрізняють політику внутрішню і політику зовнішню, які тісно по­в'язані між собою. Так, зовнішньополітичний курс тієї чи іншої держави загалом визначається характером її внутрішньої політики. Разом з тим зовнішньополітична обстановка істотно впливає на політику внутрішню.

У кінцевому ж підсумку і зовнішня, і внутрішня політика вирішують одне завдання — забезпечують збереження й зміцнення системи суспіль­них відносин, що існують у цій державі. Але в рамках цієї принципової спільності кожна з двох основних галузей політики має й свою специфіку. Методи розв'язання внутрішньополітичних завдань визначаються тим, що держава — навіть за яскраво вираженої опозиції — володіє монопо­лією на політичну владу в цьому суспільстві.

Розмаїття реального життя уможливлює і зобов'язує в

ній і внутрішній сферах вужчі і, водночас, й дуже важливі галузі політи­ки. Прийнято зосереджувати увагу на економічній, соціальній, політич­ній та духовній сферах життя. На основі такого розмежування в загальній структурі політики виділяють політику економічну, соціальну, національ­ну, військову, культурну та ін.

Водночас кожна із зазначених сфер має свої складові. Наприклад, лише до сфери економічної політики входять такі її складові, як науково-техніч­на, структурна, аграрна, інвестиційна, зовнішньоекономічна політика. Необхідно визначити й такі галузі політики, як екологічна, демографічна, кадрова тощо.

Різноманітними є також сфери і напрями зовнішньої політики, виокрем­лення яких зумовлене діючими на міжнародній арені групами держав.

Виходячи з розглянутої різноманітності сфер політики цьому соціаль­ному явищу можна дати більш ширше визначення. Отже політика як скла­дова надбудови містить у собі такі елементи:

• політичні відносини між державами, націями, класами і соціаль­ними групами (політичні форми боротьби, форми класового і національ­ного насильства, мир і війна, компроміс, консенсус тощо);

• діяльність суб'єктів політики (політична діяльність особистості, малих груп населення, політичних партій, громадських рухів і організа­цій, держав у цілому, діяльність законодавчих і виконавчих органів влади, а також міждержавних співтовариств і організацій);

• політична свідомість (це передусім погляди, концепції і теорії, якими керуються люди в суспільно-політичній

Головна біда нашого пожовтневого історичного розвитку у XX ст. в тому, що політика в нашій країні так і не стала ні справжньою наукою, ні справжнім мистецтвом. Це дуже прикро тому, що передумови для цього були цілком обнадійливі. Основний недолік політики радянської держа­ви полягав у тому, що з неї було виключено велику кількість трудящих. Політика була позбавлена гуманних основ, знелюднена і морально спусто­шена. Люди були відчужені від політики, вони не брали участі в її вироб­ленні, а були лише статистами у її здійсненні.

Слід визнати, що за час перебудови в політичній сфері вдалося зробити набагато менше, ніж було потрібно. Процеси демократизації розгортають­ся непросто. роблять болісно тяжкими кризові прояви в усіх сферах суспільного життя, у тому числі і в політичній. Серед дефіцитів наших днів гостро дає про себе знати дефіцит політичної компетенції, культури, а отже, й дефіцит мудрої і далекоглядної політики.

Звичайно, визначення політики як науки являє собою образне усвідом­лення цього суспільного явища. Політика може розглядатись як наука лише в тому розумінні, як вона може слугувати джерелом знань про одну з життєво важливих сфер людського буття.

Але політика повинна й сама будуватися на основі відповідних науко­вих знань і рахуватися з результатами дії об'єктивних закономірностей суспільного розвитку, з наявністю певних соціальних механізмів, прин­ципів і норм, що регулюють розвиток суспільного організму. Вона має виходити з визнання ролі усіх суб'єктів політики і насамперед дій індиві­дів, груп, спільнот, усіх громадян, які творять, іноді й стихійно, власне життя і долю, а також віддавати й належне діяльності та ролі окремих особистостей, що стоять на чолі політичних партій, класів, держав, полі­тичних процесів, політичних рухів і мас людей.

У радянському суспільстві, де суспільні науки зобов'язані були в основ­ному коментувати і виправдовувати політичні рішення, сприяти зведенню "загальнонародно-демократичного фасаду" для бюрократичної системи, природно, не могло бути місця для науки про політику. В той же час в усьому світі становлення політичної науки відбувалося за інтенсивного взаємовпливу і взаємодії з соціологією, точніше, з соціологією політики. Сьогодні вони практично неподільні. об'єднує орієнтація на об'єктив­но-критичне вивчення передусім емпіричних методів, сфери діяльності, яка визначає такі проблеми:

У функціонування і розвиток політичної влади і боротьба за неї;

У соціальні технології вироблення політики і прийняття політичних рішень;

участь різних класів і соціальних груп у політиці й управлінні дер­жавою;

У роль політичних партій, інших громадських організацій і масових рухів у політичному процесі;

У політичне лідерство; політична культура; політичні режими;

У внутрішні й міжнародні соціально-політичні конфлікти;

У виникнення нового геополітичного світового порядку і вплив гло­бальних проблем та ін.

Зауважимо, що в нашій країні довгий час вивчення політичної систе­ми і держави як особливої форми організації суспільства підмінювалось нескінченними розмірковуваннями про суть, функції і періодизацію роз­витку держави, етапи якої визначалися такими, наприклад, періодами, як загальна колективізація, формування розвиненого соціалістичного суспі­льства і настання періоду побудови основ комуністичного суспільства.

Звичайно, було б недоцільно емпірично вивчати політичну участь радянських громадян у виборах, коли участь, по суті, зводилася до опускання бюлетенів в урни під пильним наглядом членів місії за одного кандидата, підібраного зверху апаратом за рознарядкою. Депутати ж рад усіх рівнів скликалися на лічені дні, а то й години, щоб "одностайно схвалити" не ними підготовлені рішення.

Коли ідеологізованими засобами інформації проголошувались моральна і соціально-політична єдність, гармонія політичних відносин та інтернаціо­нальне братерство, відпадала й потреба у вивченні громадської думки і по­літичної свідомості населення, соціально-професійних і національних груп та спільнот, реальних політичних інтересів і будь-яких конфліктів у сус­пільстві. В умовах декларування загальнонародної держави і вищого типу демократії не могло бути й мови про боротьбу за владу, порушення прав людини, її політичних свобод, а так само й про бюрократизм. Небагато місця залишалося в науці про політику і для вивчення громадських органі­зацій, основне завдання яких зводилося до виконання ролі резерву, поміч­ників однієї правлячої партії. Від імені ж багатомільйонної партії і десятків тисяч партійних організацій нерідко виступав партійний апарат, який будь-яку критику на свою адресу оголошував нападками власне на саму партію.

Світового порядку, глобальних проблем, як і загальнолюдських інтере­сів, начебто й не існувало, оскільки все на цій планеті, починаючи від куль­тури, науки і завершуючи світовим співтовариством, поділялося на "біле" і "чорне", "ми і вони", "соціалізм і капіталізм".

Такі деякі об'єктивні й суб'єктивні причини нерозвиненості ної науки в нашій країні. Наслідки цього сумного факту очевидні. Низький рівень політичної культури в суспільстві виявляється повсюдно, підігрі­ває пристрасті, породжує екстремізм різних спрямувань. Без науки не може бути й змістовної наукової практики. Необхідно аналізувати результати діяльності політичних сил, розкривати причини труднощів та упущень, визначати довготривалі перспективи, політичні завдання в усіх основних галузях суспільного життя. Глибоке засвоєння і вирішення залежить від правильного розуміння змісту політики, її структури, основних форм і методів політичної боротьби та багатьох інших політичних питань, біль­шість з яких має чітко виражений соціальний характер.

Соціологія політики таким чином виступає як метод пізнання тенден- цій і закономірностей суспільного розвитку сфери і в цьому вимірі вона використовує науковий аналіз процесів суспільного життя. Такий аналіз, адекватний об'єктивним умовам, досягається на базі науко-

методології. Сучасна соціологія політики використовує ме-

тоди дослідження політики, на основі яких склалися й різні наукові шко­ли: соціологічного позитивізму (Дюгі), що грунтується на використанні в соціології політики методів природничих наук; історичного позитивізму, представники якого беруть до уваги соціально-політичні факти і лише факти; біхевіоризму (Парсонс, що грунтується на емпіричному до-

слідженні політичної поведінки людей; нормативізму (Г. Кельзен), що обстоює однотипність політичної людської поведінки, стандарти ної дії людей у певному соціальному середовищі, що характеризується на­лежністю індивіда до тієї чи іншої соціальної групи. Ж. Атталі активно обстоював використання аксіоматичного методу в соціологічних дослід­женнях політичної сфери. У поєднанні з математичним моделюванням політичних процесів цей метод він вважав антидогматичним. В той же час учені-марксисти користуються головним чином методом діалектико-соціо-логічного і системно-функціонального аналізу політичного життя.

Названі методи, включаючи також кібернетичний, аксіоматичний та інші, в сукупності дають змогу реалізувати основні принципи наукового дослідження в суспільствознавстві, а саме: об'єктивність, обґрунтованість, послідовність, логічність, зіставлення з суспільною політичною практи­кою тощо. Використання цих принципів не завжди позбавлене суперечнос­тей, що виникають на основі політичних симпатій і антипатій, конкретних вказівок представників різних наукових шкіл. Ці суперечності можуть ма­теріалізуватися у формі апологетики або надмірної ідеологізації науко­вих знань. Передбачено єдність цих форм з дією суб'єктивного фактора, поглиблення пізнання закономірностей соціально-політичного життя.

Загальні методи вивчення політичної сфери суспільства конкретизуються в таких методах емпіричного дослідження, як спостереження, опиту­вання, соціальний експеримент, вивчення документів. Характер їх вико­ристання залежить від мети і завдань соціально-політичного досліджен­ня, умов, масштабу та діапазону його проведення. Застосовуються і такі специфічні методи, як громадська атестація, програмовані, фіксовані ділові ігри, метод експертних оцінок та ін.

Отже, роль соціології політики в суспільному житті визначається тим, що вона:

• взаємодіє з наймасовішими суспільними явищами, зокрема з політи­кою, що є надзвичайно складною сферою людської діяльності, пов'язаною з відносинами між класами, націями та іншими соціальними спільнотами і групами з приводу державної влади, її завоювання, утримання та викори­стання у своїх цілях;

• досліджує в політиці особливу сферу життя суспільства — соціаль­но-політичну, в якій найбільш гостро концентруються невідповідність інтересів і потреб індивідів, спільнот та суспільства загалом;

• поєднуючи різні рівні соціологічного знання, дає змогу створити цілісне уявлення про соціальні проблеми політичного життя всіх рівнів і верств суспільства, а науковий, точний характер соціологічних методів дослідження надає цьому уявленню науково обґрунтованого й адекватно­го характеру.

[ПЗгГІ Резюме

Соціологія політики — це галузева соціологічна теорія, предметом якої є соціально-політичні відносини, що виникають між індивідами, гру­пами, спільнотами, організаціями, партіями, інститутами з приводу завоювання, розподілу та збереження влади. Об'єктом соціології полі­тики є політичне життя у суспільстві в усьому розмаїтті його проявів.

2. Структура соціології політики складається з трьох рівнів досліджен­ня: теоретичного, інституційного та емпіричного. До структури також входять такі відносно самостійні напрями соціології політики, як со­ціологія держави, соціологія влади, соціологія політичних партій та рухів, соціологія міжнародних

3. Соціологія політики виконує в суспільстві такі функції: виміри рів­ня політичної стабільності суспільства; розроблення соціальних меха­нізмів досягнення політичної злагоди в суспільстві; прогнозування політичних змін, процесів, конфліктів; розроблення соціальних тех­нологій запобігання кризовим ситуаціям в політичній сфері та шля­хів ефективного подолання.

4. Основні категорії та поняття соціології політики: політична сфера, політичне життя, політична культура, демократія, політична система, політика, держава, влада, політичний статус, політична роль, політич­на позиція і політична орієнтація, політична інституалізація, політич­на соціалізація, політичне очікування та ін. Центральною, об'єдную­чою категорією є влада.

5. Політика — це сфера діяльності, пов'язана з відносинами між класа­ми, спільнотами, націями з приводу завоювання, функціонування або зміни державної влади. Структуру політики становлять: політичні від­носини, політичні процеси, політична діяльність, політична свідомість.

6. У дослідженні політики соціологія спирається на загальнонаукові ме­тоди та методи емпіричної соціології: спостереження, опитування, екс­перимент, аналіз документів. Крім того, застосовуються і такі специ­фічні методи, як громадська атестація, програмовані і фіксовані діло­ві ігри, метод експертних

Щ Список використаної та рекомендованої літератури

1. Амелин В. Н. Социология политики. — М.: Политиздат, 1992.

2. Антонович И. И. Социодинамика власти //Социол. исслед. — 1989.—№1.

3. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. — М.: Прогресс, 1993.

4. БурдьеП. Социология политики. — М.: Социологос, 1993.

5. Вебер М. Избранньїе призведения: Пер. с нем. —М.: Прогресс, 1990.

6. ВятрЕ. Социология политических отношений.—М.: Прогресс, 1977.

7. ГоловатіїйМ. Ф. Соціологія політики: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2003.

8. КолаД. Политическая социология: Пер. с фр. — М.: ИНФРА-М, 2001.

9. Лукашевич М. П., Туленков М. В. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2004.

Ю.МиговичІ. І. Основи соціології. — Ужгород: Патент, 1996.

11. Піча В. М., Стеблич Б. А. Соціологія політики. — Львів, 1994.

12. Політологія І За ред. О. І. Семківа. — Львів, 1993.

13. Система социологического знания: Учеб. пособ. / Сост. Г. В. Щекин. - 3-є изд. - К.: МАУП, 1998.

14.Смелзер Н. Социология. — М.: Феникс, 1994.

15. Спеціальні та галузеві соціології: Навч. посіб. / За ред. В. С. Пилипенка.

К.: Каравела, 2003.

16. Социальние идеали и политика в меняющемся мире. — М.: Полит-

издат,

17. Социологический словарь І Сост. А. Н. Елсуков, К. В. Шульга. —Минск: Университетское, 1991.

18. Социологический справочник /Под ред. В. И. Воловича. — К.: Полит-издат Украинь, 1990.

19. Социология: наука об обществе: Учеб. пособ. / Под ред. В. П. Андру-щенко, Н. И. Горлача. — X.: Рубикон, 1996.

20. Социология политики: Реф. сб. — М.: Мьісль 1981.

21. Стоун Д. Парадокс політики. — К.: Альтернатива, 2001.

22. Тощенко Ж. Т., Байков В. 3. Политическая социология: состояние, проблеми, перспективи // Социол. исслед. — 1990. — № 9.

23. Туленков Н. В. Политическая социология: Конспект лекции по социо-логии. — К.: УГУФВС, 1994.

24. Черниш Н. Й. Соціологія: Курс лекцій. — Львів: Кальварія, 1996. 25.ШаповалМ. Загальна соціологія. — К.: УЦДК, 1996.

26. Знциклопедический социологический словарь IПод общ. ред. Г. В. Оси-

пова. - М.: ИСПИ РАН, 1995. 27.ЯкубаО. О. Соціологія: Навч. посіб. —X.: Константа, 1996.

Розділ 17. СОЦІОЛОГІЯ ЕКОНОМІКИ

В результаті вивчення цього розділу Ви повинні вміти:

визначати зміст соціології економіки як на­уки та виокремлювати її об'єкт, предметну сфе­ру і функції;

розкривати сутність закономірностей та основ­них методів і категорій соціології економіки;

характеризувати зміст основних напрямів соціології економіки;

показувати місце і роль соціології економі­ки у розвитку соціологічних теорій середнього рівня та системи соціологічного знання загалом.