13.2. Поняття про об'єкт і суб'єкт громадської думки

Громадська думка головним чином має оціночний характер. Вона не може не містити в собі оцінки суб'єктом об'єкта, на який спрямована його увага. Соціологія громадської думки пов'язана з соціальною оцін­кою, що являє собою вияв одного з видів ставлення суб'єкта до об'єкта. За ступенем раціональності соціальні оцінки диференціюються на основі фіксації рівня чітко усвідомленого ставлення суб'єкта до конкретного факту, події, явища, процесу.

Соціальна оцінка невідривна від певної колективної позиції, притаман­ної громадській думці, що виводить останню на відповідні людські потреби та інтереси, актуалізуючи роль суспільної думки в житті суспільства, його структурних підрозділів аж відповідно до окремої особи як вихідного еле­мента соціальної цілісності. Звідси висновок, що формування громадської думки детерміноване об'єктивними потребами і суб'єктивним фактором, які індивід усвідомлює у вигляді інтересів, ціннісних орієнтацій, цільових установок, а також реалізує у своїй практичній діяльності.

Власне, йдеться про механізм людської життєдіяльності, який склада­ється з об'єктивних факторів (середовище — потреби) і факторів суб'єк­тивних (усвідомлення і практичне задоволення об'єктивних потреб). Цей механізм має універсальний характер, властивий усім проявам людської життєдіяльності, включаючи громадську думку. Вона виникає, формуєть­ся, поширюється і функціонує в структурі зазначеного механізму.

Те саме слід сказати про об єкт та суб єкт громадської думки. Об єкт громадської думки — це частина навколишнього природного та соціаль­ного середовища, що зосереджується в певних людських потребах, які з об'єктивною необхідністю вимагають свого усвідомлення і діяльного за­доволення. Першою ланкою на цьому шляху є інтереси людей, через які власне і відбувається процес усвідомлення потреб, — оцінка, мотива­ція щодо задоволення, спрямування до відповідної мети, після чого вже розпочинається дія з реалізації цієї мети на практиці. Суб'єкт громадсь­кої думки — суспільство в цілому, його підсистеми, окрема людина, що виявляють певне ставлення — у формі суджень або дії — до конкретної проблеми, яка викликає громадський інтерес.

Питання про об'єкт і суб'єкт громадської думки є діалектичним у тому розумінні, що воно вирішується з урахуванням діалектики суспільного та індивідуального, на рівнях свідомості і практики. Як зазначалося вище, соціолого-історичний підхід до проблеми громадської думки виявив вза­ємозв'язки останньої з масами, державою, індивідом ("пересічною лю­диною"). Стосовно об'єктно-суб'єктних відносин ці взаємозв'язки ма­ють безпосереднє значення.

Соціологія особистості допомагає з'ясувати механізм індивідуаль­ного сприймання громадської думки та діяльної реакції на неї з боку окре­мого індивіда відповідно до його безпосереднього середовища (мікро-середовища), взаємодетермінованого з макросередовищем, потреб даної особистості, невідривних від групових і загальносуспільних потреб, особистого усвідомлення і діяльного задоволення у конкретних ких вчинках.

Соціологія колективної і масової свідомості та поведінки розкриває відповідні рівні здійснення механізму громадської думки. Ідеться, зокре­ма, про масові реакції людей на критичні ситуації, що виникають об'єк­тивно і раптово, — стихійні лиха, революції, війни. Незнайома, нестан­дартна, "нештатна" ситуація, тобто порушення стереотипу викликає в ма­сах людей недовіру, деморалізацію, розрив зв'язків, паніку, яка є колек­тивним відходом від групових норм і цілей до частковостей. Роздрібне­ній масі, натовпу притаманні свої закономірності, а саме: а) усереднення особистості; б) свавілля натовпу у фанатичних проявах.

Тут починають діяти різноманітні чинники в усій розмаїтості взаємодетермінацій: економічних, соціальних, політичних, духовних, психологічних тощо. Соціологія покликана дати пояснення зазначеним явищам, які діалектично поєднують суспільні, групові та індивідуальні прояви (потреби — інтереси — —

Важливим при цьому є саме комплексно-системний підхід без абсо­лютизації жодної з його складових. Так, представники школи "психології народів " (Лацарус, Штейнталь) відзначали "народний дух" (тобто психіч­ну схожість індивідів однієї нації) головним фактором історії. Автори гру­пової психології (Лебон та ін.) наполягали на анонімності, гіпнозі, психі­чному зараженні натовпу, роблячи висновок про тотожність народних мас та "ірраціональної юрби".

Теорія маси ставить перед собою завдання вивчити поведінку людсь­кої маси, яка тлумачиться дослідниками по-різному, — натовп, юрба, про­дукт машинної техніки. Лебон, зокрема, говорив про "душу натовпу", со­ціально-психологічну єдність певних, спільних для натовпу, почутті в, вза-ємонавіювань, які провокують колосальну енергію різного спрямування. Теорія успадкування акцентує увагу на властивому кожній людині нама­ганні відтворювати поведінку інших індивідів та груп, чим і пояснюється соціальна поведінка та суспільна життєдіяльність в цілому.

Усі ці соціально-психологічні концепції, зберігаючи певне осібне зна- чення, втрачають свою привабливість саме через свою локальність, віді- рваність від підходу, зокрема стосовно пояснен- ня механізмів громадської думки. Цей підхід вимагає розглядати суспіль- ство як цілісну систему, і громадська думка на цьому рівні є також ціліс- ним утворенням. Водночас важливо чітко уявляти структурні підрозділи суспільства — соціальні спільноти, інститути, колективи, групи, особис- тості, а також відносини між усіма ними. Звідси і диференціація цілісної (на рівні суспільства загалом) громадської думки, об'єктно-суб'єктні зв'я- зки і характеристики якої збігаються з названими структурними підрозді- лами. Соціальні спільноти, інститути, колективи, групи, особистості є вод- ночас суб'єктом (носієм) і об'єктом (на який спрямована увага суб'єкта) громадської думки.

Що ж до визначення народних мас, то науковий, комплексно-систем­ний підхід твердить, що народ — це та частина населення, яка є носієм добра, соціального прогресу, тобто творення, і складається з особистос­тей, наділених творчими здібностями, що реалізуються на практиці. Звідси і сумарний творчий потенціал народу, його здоровий глузд і духовність.

Юрба — це та частина населення, яка керується не творенням, а руйну­ванням, не здоровим глуздом і духовністю, а інстинктом. Вона складається з індивідів, що втратили свою особистість. Причому одна й та сама люди­на може піднятися до висот народного творення або впасти у підлеглість юрби, натовпу. Звідси актуальність як виховання — сімейного, суспільного, так і самовиховання, самовдосконалення — постійного і самовідданого.

Це має прямий стосунок до проблеми об'єкта і суб'єкта громадської думки, покликаної сприяти утвердженню народних цінностей і проти­стояти інстинктам юрби. Важливим тут є питання функціонування гро­мадської думки.