19.3. Характерні риси елементів, форм та видів культури

Як вже зазначалося, культура в широкому сенсі охоплює всі досяг­нення людської цивілізації, у тому числі й матеріального характеру: су­часні машини і технології, знаряддя праці, будівлі, споруди тощо. При цьому об'єкти матеріальної культури цікавлять соціологію лише тоді, коли вона досліджує різноманітні аспекти взаємодії людей з оточуючим се­редовищем, тобто соціальні аспекти економічної (виробничої) діяльнос­ті або проблематики. Головна увага в соціології приділяється насамперед дослідженню проблем функціонування і розвитку культури в суспільстві як складної соціальної системи, яка за допомогою знаково-символічних, ціннісно-пізнавальних та синтетичних елементів спрямовує, координує та регулює соціальну діяльність людей. Фактично системоутворюючі еле­менти культури є одночасно і проявами численних форм та видів, які суттєво впливають на розвиток сучасного суспільства. До основних еле­ментів культури як соціальної системи належать такі:

1. Цінності — це визнані всім суспільством або більшістю його чле­нів уявлення про те, до яких цілей повинна або може прагнути людина, або до чого вона прагнути не може (наприклад, десять християнських заповідей).

2. Норми — це правила і стандарти поведінки, яких має дотримувати­ся людина, якщо вона розподіляє систему цінностей культури. Норми під­тримуються певними санкціями, тобто покараннями за їх порушення або нагородами за їх якісне виконання. Відповідно санкції можуть бути як негативними, так і позитивними.

3. Звичаї —це усталені схеми (патерни) поведінки, обов'язково на рівні культури загалом. можна охарактеризувати як культурні звички.

4. Етикет — це сукупність правил поведінки по відношенню до ін­ших людей, що охоплює особливі традиції, ритуали і норми, які були ви­роблені суспільством або його частиною і можуть мати релігійне, філо­софське чи якесь інше обгрунтування; як правило, етикет характерний для вищих прошарків суспільства.

5. це сукупність елементів культурної спадщини, які пере- даються із покоління в покоління і є цінністю в межах цієї культури.

6. Мова — це сукупність знаків і символів, що використовується чле- нами суспільства для здійснення комунікацій, а також в рамках вторин- них моделюючих систем (в художній літературі, поезії, ритуальних текс- тах тощо). Мова являє собою систему, що відбиває і підтримує картину світу, характерну для цієї культури, а також забезпечує відповідний соці­альний контроль, оскільки норма взагалі не може існувати, якщо вона не виражена мовою.

7. Обряди — це сукупність колективних людський дій, що втілюють у собі певні уявлення і цінності конкретного суспільства і викликають у всіх носіїв цієї культури аналогічні почуття; такі почуття носять, як пра­вило, колективний характер.

8. Ритуали — це сильно стилізовані та ретельно сплановані набори жестів і слів, які виконуються особами, підготовленими та вибраними для цього. Ритуали наділені особливим символічним значенням. Вони досить поширені у релігійній, політичній (наприклад, підписання міжна­родних угод) і навіть побутовій сферах (ритуал шлюбу, посвячення у сту­денти, отримання паспорта тощо).

9. Церемонії — це послідовні дії, що мають символічне значення і присвячені святкуванню будь-яких знаменних подій або дат, функція яких полягає в урочистому підкресленні особливої цінності для суспільства чи будь-якої соціальної групи подій, що відзначаються (коронування — це яскравий приклад важливої для суспільства церемонії).

10. Уподобання — це звичаї, що мають матеріальне значення. До цієї категорії, як правило, входять такі форми поведінки людей, що властиві тому чи іншому суспільстві і мають моральну оцінку. В багатьох суспіль- ствах вважається аморальним ходити голим по вулицях (хоча це дозволя- ється робити у своїй домівці), ображати літніх людей, бити жінку, крив- дити слабого, знущатися над інвалідами. Взагалі, що саме вважати мора- льним, залежить від рівня культури певного суспільства. Особливою фор- мою уподобань є табу.

Табу — це абсолютна заборона, що накладається на будь-яку дію, слово, предмет тощо. Це явище було особливо поширене у традиційному суспільстві. Табу охороняло людей в архаїчному суспільстві від небезпе­ки, пов'язаної з доторканням до трупу або із вживанням отруєної В сучасному суспільстві табу накладається, наприклад, на кровозмішення, канібалізм, осквернення могил тощо.

12. Закони — це різновид уподобань. Вони є нормою поведінки, які оформляються парламентським або урядовим документом, тобто підкрі­плюються політичним авторитетом держави і вимагають обов'язкового виконання. Розрізняють два види законів: звичайне та формальне право. Звичайне право — це сукупність неписаних правил поведінки в доіндус-тріальних суспільствах, що санкціоновані державою. Із звичайного пра­ва поступово виникли формальні юридичні закони, що закріплюються конституцією — основним політичним законом країни. Порушення зако­нів несе за собою кримінальні покарання, найсуворішим із яких є смерт­на кара. За допомогою законів суспільство захищає найвищі цінності: життя людини, державну таємницю, людські права і гідність, власність, мораль тощо.

Таким чином, на підставі основоположних елементів культури як со­ціальної системи — цінностей, норм, уподобань, законів, традицій, зви­чаїв, обрядів, ритуалів, мови, табу тощо — кожний народ розвиває інші аспекти культури: мистецтво, науку, філософію, ідеологію, літературу, політику, фізичну культуру,

Необхідно також зазначити, що при соціологічному дослідженні куль­тури розрізняють культурну статику і культурну динаміку. Культурна стати­ка — це внутрішня будівля культури, тобто певна сукупність елементів, її конституюють, і зв'язків між ними. А культурна динаміка, у свою чергу, описує ті зміни, що зазнає культура при поширенні у часі (історичний аспект) або у просторі (розширення культури, збільшення числа її носіїв).

Водночас термін "культура" можна використовувати і для позначення конкретного й унікального у культурному організмі та його відмінності від інших. Так, українська культура значно відрізняється від англійської, німецької, французької та іншої культури. Кожній культурі, таким чином, притаманні індивідуальні риси, що виявляються в результаті культурних контактів.

Однак, як вважає переважна більшість дослідників, у кожній культурі є деякі подібні елементи, що можуть бути названі культурними універса-ліями. Культурні універсали — це такі риси, норми, властивості, тради­ції, звичаї, що притаманні всім культурам незалежно від того, на якій ста­дії історичного розвитку вони перебувають, а також у якому місці земної кулі вони локалізуються. Американський соціолог Джордж Мердок ще у 50-х роках XX ст. описав такі культурні універсали', як значущість розбі­жностей між людьми за віком, використання натільних прикрас, спорт, космологія, ворожіння, танці, декоративне мистецтво, залицяння та інші культурні феномени (він виокремив понад 70 культурних універсалій).

Водночас у соціології культури є два крайніх підходи щодо розгляду культурних універсалій:

І) релятивізм, в основі якого лежить принцип: "Кожну культуру по­трібно сприймати виходячи з її цінностей і норм". Інакше кажучи, реля­тивізм заперечує існування культурних універсалій і стверджує, що в куль­турах є лише специфічне, а будь-який опис однієї культури лише з позиції іншої. Отже, порівняльне вивчення культур, як стверджують

представники цього підходу, виявляється неможливим, тому що немає нічого загального, що можна було б взяти як точку відліку для порівняння;

2) етноцентризм, у свою чергу, заснований на принципі: "Моя куль­тура — краща, а інші — гірше". Насправді прихильники цього підходу не визначають свою позицію в такий спосіб, скоріше, це формулювання, як і сам ярлик "етноцентризм", були б доречними лише у висловлюваннях критиків. З погляду "етноцентризму" розбіжностей між культурами немає, тобто реальна дійсність однаково доступна для представників усіх національностей і ніяк не спотворюється культурною картиною світу. Як результат специфічне в інших культурах просто не помічається.

Насправді ярлик "етноцентризм" доречніший стосовно небезпеки, яку несе у собі подібний підхід, тобто небезпеки давати оцінку й інтерпретува­ти інші культурні факти з позицій власної культури. Природно, що такий підхід можливий і має право на існування. Однак він зовсім не сприяє по­розумінню між культурами, а тому загрожує культурним мілітаризмом.

У соціології, як свідчить аналіз, існує кілька традиційних площин роз­поділу й типологізації культурних явищ і процесів.

За суб'єктом або носієм культури виділяють культуру суспільства загалом або культуру нації, класу, інших соціальних груп (демографічних, територіальних тощо) чи культуру окремої особистості. Взаємозв'язки між цими блоками культури далеко не завжди складаються гармонійно. Прикладом цього можуть служити сьогоднішні численні конфлікти представниками національних культур, а також протиріччя між суспіль­ною та індивідуальною культурами.

За функціональною роллю культуру можна поділити на загальну (актуаль­ну), необхідну кожному членові того чи іншого суспільства, і спеціальну (професійну), необхідну людям тієї чи іншої професії. При цьому жорстко встановлених та чітко фіксованих меж між загальною і професійною куль­турами немає. Актуальна культура завжди варіативна, однак модель за­дається програмою загальної середньої освіти (загальноосвітні середні школи). Професійну культуру, у свою чергу, не можна ототожнювати тільки з рівнем кваліфікації. Вона вимагає усвідомлення світоглядних основ тієї або іншої професії, а також містить у собі професійну етику й естетику.

За походженням (або генезою) виділяють такі форми культури, як на-культуру, що виникає певною мірою стихійно і не має конкретного "персоніфікованого" автора (наприклад, фольклор); елітарну культуру, яка створюється інтелігенцією, професіоналами, тобто у якій завжди мо­жна чітко встановити авторство; масову культуру, що має величезну ау­диторію та доступна для всіх верств населення.

Народна культура — це твори мистецтва, у тому числі прикладного, які створюють непрофесійні автори: казки, билини, пісні, міфи, перекази тощо. Основний прояв народної культури — це фольклор, відмітною ри­сою якого є локалізованість, тобто поширеність на певній території, що не є обов'язковою ознакою для народної культури загалом.

Елітарна культура — це твори мистецтва, сприйняття яких вимагає високого рівня освіти; до неї належать академічна музика, література та образотворче мистецтво. Добутки елітарної культури створюються при­вілейованою частиною суспільства або за її замовленням. Як правило, за допомогою терміна "елітарна культура" позначають те, що незрозуміло для широкого кола людей і споживається тільки спокушеною частиною суспільства.

Масова культура — це явище, що виникло у XX ст. внаслідок розвит­ку засобів масової інформації, які мають величезну аудиторію. У резуль­таті культурні тексти (у широкому сенсі — необов'язково мовні) стали доступними одночасно для дуже великого кола людей. Масова культура доступна для всіх верств, прошарків і соціальних груп. Вона може бути як національною, так і загальною. Термін "масова культура" часто-густо пов'язується з індустрією культури і вживається у зневажливому

Виокремлюють також такі види культури, як домінуюча культура, суб-культура та контркультура. Домінуюча культура — це культура, яку поді­ляють більшість членів того чи іншого суспільства і яка є антонімом кон-тркультури. Субкультура — це культура, яка сформована у тій чи іншій соціальній групі, у тому чи іншому співтоваристві. Уживання цього тер­міна припускає наявність культури, що охоплює достатньо широке коло людей. Наприклад, субкультурою можна вважати культуру будь-якої на­ціональності стосовно загальнолюдської культури, а також культуру мо­лодіжних угруповань стосовно національної культури і т. ін. Контркуль-тура — це сукупність культурних норм, цінностей, способів комунікації і т. ін., що вироблена членами певної соціальної групи (класу) на проти­вагу загальноприйнятим нормам і цінностям. Обов'язковою ознакою контр-культури завжди є її опозиційність в суспільстві.

Розрізняють в соціології також культуру духовну і культуру матеріальну.

Матеріальна культура — це предмети ремесел, виробництва, техні­ка, технології, споруди, знаряддя праці тощо, тобто артефакти (усе те, що зроблено руками людини). Принципово важливо, що артефакти не тільки є предметами, створеними людиною, а отже, протиставляються природним об'єктам. Вони також несуть на собі певне змістовне наванта­ження, можуть мати символічне значення, а також представляють певну цінність для членів суспільства. Інакше кажучи, вони концентрують на­вколо себе значення, зрозумілі всім носіям культури.

Духовна культура (тобто нематеріальна культура) містить у собі все те, що не має безпосереднього матеріального субстрату, але виражається лише опосередковано у продуктах матеріальної культури: мова, ідеоло­гія, знання, цінності, звичаї тощо. Елементи, що входять до складу нема­теріальної культури, не можна поторкати руками, але вони існують у на­шій свідомості і постійно підтримуються у процесі соціальної взаємодії людей в суспільстві.

Між духовною і матеріальною культурою немає чітких розбіжностей, вони є начебто різними боками однієї монети. Це можна показати на при­кладі мистецтва. Будь-який твір мистецтва є матеріальним феноменом, оскільки його завжди в чомусь втілено (це стосується навіть музики, передається звуками або нотами). Але будь-який твір мистецтва являє собою вираження певного змісту, що відбиває цінності та ідеологію сус­пільства чи епохи, які протистоять загальноприйнятим цінностям.

Розподіл на матеріальну і духовну культуру є найбільшою мірою умо­вним, мало того, існує ціла низка начебто "наскрізних" типів культур: екологічна, фізична, економічна, політична і т. ін.

За своїм характером і "цільовим призначенням "культура буває також релігійною і

Підкреслимо, що соціологи виділяють певну низку основних законо­мірностей щодо розвитку культури в сучасному суспільстві. Серед них зазначимо такі:

• залежність типу культури від природних і штучних умов життя су­спільства та зворотний вплив на зміну;

• послідовність у розвитку культури. Вона може бути тимчасовою (вертикальною) і просторовою (горизонтальною), позитивною (продов­ження тієї чи іншої культурної традиції) і негативною (заперечення колиш­нього культурного досвіду);

• нерівномірність розвитку культури, що виявляється у двох аспек­тах: а) розквіт і занепад культури не збігаються з епохами розквіту й зане­паду в інших сферах громадського життя, наприклад в економіці; б) самі форми і види культури розвиваються також нерівномірно. Так, сьогодні при більш-менш пристойному рівні розвитку художньої культури ми час­то-густо говоримо про відсутність політичної та правової культури, або про катастрофічний стан екологічної культури;

• особлива роль особистості, людської індивідуальності у культур­ному процесі, його подальшому розвитку.

Велике значення для розвитку і функціонування культури мають також і якісні зміни в науці і технологіях, що відкривають виробництва і поширення культурних цінностей. Тут можна виділити три якісних стрибки: 1) поява писемності, що дало змогу зберігати багато здо­бутків культури й обмінюватися ними; 2) винахід друкарства, завдяки яко­му різко збільшився обсяг поширення культурної продукції; 3) сучасні досягнення науки і техніки (телебачення, відео- і звукозапис, голографія, інформаційні системи і технології, нові матеріали в архітектурі та ін.).

Технічне оснащення спочатку породжувало лише райдужні надії. Зда­валося, що завдяки могутнім технічним засобам культура може набагато раніше, а також глибше і ефективніше соціалізувати людину. Але основні чекання "культурного злету" виявилися поки що не реалізованими. Мало того, соціологи встановили, що культура людини у сучасному суспільстві все більше починає втрачати свою цілісність, стає "мозаїчною". Найго­ловнішу роль у створенні сучасної "картини світу" пересічної людини відіграє сьогодні те, що вона прочитає на афіші, побачить в кінотеатрі чи по телебаченню, почерпне з газет або довідається із розмов з колегами по службі та сусідами [20, с.39].

Науково-технічна революція на сучасному етапі суспільного розвитку стимулювала широке поширення саме масової культури. Сама ідея масо­вої культури виникла у 20-х роках XX ст. в рамках доктрини масового суспільства. Теорія масового суспільства виходить з того, що у XX ст. класова поляризація зникає і важливу роль в історичному процесі починає грати "маса". Поняття "маса" має не тільки кількісні характеристики (біль­шість членів суспільства), а й якісні: знеособленість, перевага почуття, втрата інтелекту й особистої відповідальності за свої рішення і вчинки. Так, згідно з Тардом і Лебоном, суспільство поділяється на масу (чи юрбу), яка не розуміє суті того, що відбувається; публіку, яка дещо розуміє; еліту, що має доступ до вищих культурних цінностей. Звідси "масовим" нази­вають таке суспільство, у якому людина стає безликим елементом соціаль­ної машини, "гвинтиком", підігнаним під її потреби. А масовою культу­рою називають те, що протистоїть справжній культурі [17, с.ЗЗЗ].

Сутність масової культури, таким чином, полягає в тому, що вона ство­рюється переважно для цілей споживання. Головна її функція — розва­жально-компенсаторна. Це культура, яка позбавлена внутрішнього дже­рела розвитку і функціонує на основі соціального замовлення. Вона є масовою за обсягом, тобто за охопленою аудиторією, і за часом, тобто виробляється постійно, із дня на день. У масовій культурі одержує гіпер-трофоване вираження одна зі сторін культури — адаптивна, причому в полегшеному, поверхневому варіанті. У результаті масова культура пере­творюється в особливий вид бізнесу. При цьому вона не стільки спожи­вається людиною, скільки споживає саму людину, заслоняючи від неї і замінюючи інші пласти культури. Типовим прикладом масової культури можуть служити нескінченні телевізійні серіали, так звані мильні опери.

Найконцентрованішим втіленням масової культури є кітч (від німе- цької — халтура, штамп). Він виник у період масової урбанізації як відповідь на запит сільського мешканця, який перебрався у місто і позба- влений внаслідок цього свого звичного середовища. Задача кітчу — ство- рення ілюзії щастя. Широке поширення кітчу привело західних соціоло- гів до висновку про те, що може спостерігатися зворотна залежність між матеріальним і культурним рівнем населення: досить швидке масове під- вищення рівня життя супроводжується зменшенням духовних запитів.

Період 60-х років XX ст. можна назвати переломним для змістовної сторони масової культури на Заході. Бунт молоді в західноєвропейських країнах показав, що масова культура впливає на людину не дуже ефектив­но, оскільки вона "безадресна" та розрахована відразу на всіх. Був також зроблений висновок, що одні й ті самі суспільні ідеали варто доводити до різних соціальних груп (вікових, професійних, територіальних тощо) й різними способами. У зв'язку з цим перед соціологами постали такі завдання: 1) диференціювати соціальні групи за культурними ознаками;

2. визначити особливе коло інтересів і знайти можливі дотичні точки;

3. винайти шляхи, способи і засоби впливу на ту чи іншу соціальну групу. Масова культура, таким чином, модифікується з урахуванням специ­фічних характеристик різних соціальних груп. При цьому змінюються і способи впливу: вона не тільки стає більш вибірковою, технічно доско­налою, винахідливою, а й використовує механізм статусного споживання як основний інструмент. Так, купівля тих або інших речей зумовлена не стільки технічними характеристиками і розумінням функціонально­сті, скільки розумінням престижності та значущості.

Якщо справжня і масова культури різняться своїми цілями і цінностя­ми, то відносно панівної у суспільстві культури виділяють ще субкульту-ру та контркультуру, тобто культури різних соціальних груп: вікових, професійних, територіальних, поселенських і т. ін. ще називають час­тковими культурами. Будь-яка субкультура має свої цінності, трохи від­мітні від загальноприйнятих, свої особливі правила і зразки поведінки, стиль одягу, манеру спілкування тощо. Крім того, субкультура варіюється залежно від характеру декларованих цінностей і стилів життя, розміру соціальної групи, що поділяє ці цінності, вікових особливостей членів

Розділ 19.Соціологія культури ЯРЯ

групи, а також готовності до активних дій щодо захисту своїх інте­ресів і способу життя (так звана прихована і відкрита агресивність).

Останніми роками соціологи багато уваги приділяють вивченню мо- лодіжної субкультури. Тривалий час вважалося, що у соціалістичному суспільстві, яке прагнуло до соціальної однорідності, у не може і

не повинно бути своїх специфічних цінностей. Прояв своєрідності, не­звичні форми поведінки молоді розцінювалися або як аномалія, соціаль­не відхилення, або як наслідування Заходу. Інша позиція представляла ці відхилення як спосіб самовираження молоді, як можливість заявити про себе суспільству, привернути до себе увагу. Так з'явився термін "нефор­мальні молодіжні об'єднання", що закріпився в науковій і публіцистич­ній літературі, а також у повсякденному вживанні. У західній соціології для позначення цього соціального явища використовують категорію "реег Це поняття виникло в американській соціології та означає біль­ше, ніж група однолітків чи гомогенна (однорідна) вікова група. Слово "реег" походить від латинського раг — рівний, і ця рівність стосується не тільки віку, а й соціального статусу, поглядів, цінностей, норм поведінки.

На думку багатьох соціологів, субкультурна активність молоді зале­жить від низки факторів: 1) від рівня освіти. У осіб з низьким рівнем освіти, наприклад в учнів ПТУ, вона значно вище, ніж у студентів вищих закладів освіти; 2) від віку. Пік субкультурної активності припадає на 17 років, а в 21-22 роки вона помітно падає; 3) від місця проживання. Рухи неформалів характерніші для міста, ніж для села, тому що саме мі­сто із його великою кількістю соціальних зв'язків дає реальну можли­вість вибору тих або інших цінностей і форм поведінки.

Неформальні молодіжні об'єднання різняться характером соціальної спрямованості, типом групових цінностей, особливостями проведення свого дозвілля. Найпопулярнішими є групи аматорів сучасної музики, танців, різних видів спорту (футбольні вболівальники, культуристи тощо), їх близько 80%. Значно менше поширені в Україні такі молодіжні групи, що зайняті суспільно-корисною діяльністю — охороною пам'яток куль­тури, захистом навколишнього середовища тощо, їх не більше 4%. Є мо­лодіжні групи, чия поведінка може бути охарактеризована як соціально патогенна чи навіть злочинна: наркомани, токсикомани та ін. Такі групи складають приблизно 9% усіх неформальних молодіжних груп.

Визначення різних субкультурних груп є досить умовним, адже вони не відокремлені одна від одної непроникною перегородкою. Так, серед металістів зустрічаються токсикомани, а серед наркоманів — повії, що подібним чином заробляють на наркотики. Ідеться, скоріше, про різні типи таких соціальних груп. Рокери, металісти, футбольні фани — це групи контактні, які об'єднані спільними інтересами і мають відповідну зовні­шню символіку, що виражає. А такі зразки соціально негативної пове­дінки, як наркоманія чи проституція, реалізуються переважно не на гру­повому, а на індивідуальному рівні. Сам характер діяльності тут, скоріше, роз'єднує, ніж консолідує ці групи.

Необхідно також зазначити, що субкультура, яка перебуває у стані від­критого конфлікту, тобто явної конфронтації стосовно пануючої культу­ри, називається контркультурою. Цей термін належить американському соціологу Т. Роззаку, який увів його для характеристики молодіжних ру­хів Заходу 60-х років XX ст. Інакше кажучи, контркультура — це ком­плекс, або набір норм і цінностей будь-якої соціальної групи, що різко суперечать нормам і цінностям, панівним у суспільстві, частиною якого є ця група. На сьогоднішній день контркультура це: а) тип протестуючого світовідчуття; б) альтернативний стиль життя, опозиційний панівному; в) антитрадиційні форми художньої творчості.

Ураховуючи внутрішню неоднорідність культури як соціального яви­ща, соціологи зробили спробу створити багаторівневу модель, за якою сутнісна розмаїтість культурних змін зумовлена розмаїттям "викликів" до культури з боку суспільства, що постійно змінюється. При цьому під­системи культури співвідносяться не за принципом субординації, підпо­рядкування, а за принципом додатковості. У цій моделі ясно простежу­ються взаємозв'язки між соціальною структурою, соціальним замовлен­ням на певний тип поведінки та функціонуванням культурних підсистем. Єдина людська культура складається з безлічі різних видів і типів куль­тур, які роблять свій певний внесок до загальнолюдської культури, і без кожної з них картина культури була б неповною. Усі культури необхідні, повноцінні і взаємонезамінні. Жоден культурний процес не можна оціни­ти однозначно і категорично у термінах "добре — погано", особливо якщо йдеться про сучасну культурну ситуацію в нашій країні, оскільки, по-пе­рше, вона надзвичайно складна і суперечлива, а по-друге, ще не має по­вної ясності щодо глибини і масштабів змін, що відбуваються у суспільс­тві. Однак, як свідчать аналіз і практика ринкових перетворень, уже явно можна виокремити кілька тенденцій.

Деідеологізація культури і ліквідація державної монополії на куль­туру. У змістовному плані це призвело, з одного боку, до більшої свободи творчості і свободи вибору у сфері культури, а з іншого — до втрати кон­тролю за якістю і рівнем пропонованої споживачеві культурної продук­ції, будь це популярна література або численні освітні послуги.

Розділ 19.Соціологія культури ЗВ 5

2. Приватизація і комерціалізація культури. У наш час цей процес має поки що однобоку спрямованість: утворений український приватний капі­тал поки що часто-густо вкладає свої кошти в дуже специфічну, але високо­прибуткову сферу — еротичну і детективно-розважальну індустрію.

3. Зростання інтересу до минулої культурної спадщини, у тому числі до релігії і церкви.

4. Виокремлення національних культур і використання як інстру­мент політики, як засіб завоювання довіри виборців.

5. Посилення культурно-комунікативної апатії, послаблення інтересу до читання на користь візуальних, видовищних форм (телебачення, від-ео), різке зменшення рівня відвідуваності кінотеатрів, музеїв, бібліотек, картинних галерей тощо.

6. Особливу тривогу викликає стан української мови, який можна роз­глядати як індикатор культури. Він організує характер і спосіб сприйнят­тя реальності. За кілька десятиліть в українській мові відбулися глибинні зміни, що призвели до зниження рівня грамотності, поширення офіцій­ного суржика, зростання лихослів'я і широкого вживання "матірного зма­щення" у повсякденній

Таким чином, вивчення місця і ролі культури в суспільному житті, законо­мірностей її розвитку має велике і практичне значення. У сучасних умовах усе чіткіше видно, що не можна ефективно проводити в життя економічні і політичні програми без урахування культурного рівня населення. Інакше кажучи, підвищення культурного рівня населення є необхідною передумо­вою соціально-економічного зростання української держави.

На думку видатного російсько-американського соціолога П. Сорокіна, в основі кожної культури лежить особливий

різних видів П. Сорокін виокремлює чотири типи соціокультурних супер-систем: 1) почуттєвий тип, коли світоглядні установки спираються на почуттєве збагнення світу; 2) умоглядний тип, заснований на інтуїції; 3) ідеалістичний тип, що включає в себе і почуття, і інтуїцію; 4) еклек­тичний тип культури. Кожному з перших трьох типів світогляду відпові­дають три види істини: почуттєва, духовна (інтуїція) і раціональна. До нижчих рівнів культурних систем, за П. Сорокіним, належать мова, ети­кет, релігія, мистецтво, наука.

Кожній світоглядній відповідає й визначений тип культури.

На думку П. Сорокіна, існує два основних і два проміжних типи культури.

У ідеаціональній культурі (першому з основних типів) світовідчуття спрямоване на надчуттєве і надрозумове збагнення Абсолюту, яке засновано на панівних у суспільстві ідеях. Прикладом такої культури, за П. Сорокіним,

є європейське середньовіччя, культура брахманської Індії, лаоістська і буддійська культури, грецька культура ст. до н.

В ідеаціональній культурі сприйняття і пізнання світу здебільше здій- снюється за допомогою одкровення, інтуїції, містичного досвіду. Раціо- нальне пізнання відкидається, людина не довіряє своєму розуму, більше думає про кінець світу, ніж про природний порядок речей і перетворення дійсності. Люди з культурою ідеаціонального типу не пра- гнуть до природничо-наукового пізнання, навпаки, увага зосередже- на переважно на містичному досвіді, що відкриває таємницю існування іншого світу. Яскравим прикладом такого світосприйняття і типу культу- ри є європейське середньовіччя де панівне місце у посідала релігія, пронизуючи всі форми життєдіяльності людини. Мис- тецтво в ідеаціональній культурі тяжіє до умовності, символічності, ство- рюється відповідно до певних канонів і найчастіше знеособлене. Ми май- же не знаємо імен художників, які розписала стіни печерних храмів Аджа- нти або створили прекрасні арабески мусульманських орнаментів.

2. Для почуттєвої культури характерні сенсорність, тобто увага пере- носиться переважно на почуттєво відчутні предмети, емпіричний досвід, світськість і відповідність земному світу. Саме визнання того, що об'єк- тивна реальність та зміст сенсорні, "проголошується нашою сучасною культурою в усіх її основних компонентах: у мистецтві, науці, філософії, етиці і праві, а також у соціальній, економічній і політичній діяльності, у способі життя і світогляду людей". Для почуттєвої культури характерне сприйняття світу як даного у почуттєвому досвіді, за допомогою слуху, зору, дотику і нюху. Ідеалом людини сенсорної культури є особисте щастя, аске- за йому далека. Цей культурний тип реалізований Європою в епоху Ново- го часу, коли виникла наука, що пізнає світ шляхом емпіричного досвіду. Причому досвід виступає єдиним критерієм істини, а раціональне пізнан- ня світу абсолютизується. З цього періоду починає швидко розвиватися технічне і природничо-наукове знання, виникає індуктивна філософія.

У почуттєвій культурі стиль мистецтва стає натуралістичним. Гармоні­чне сполучення двох видів світовідчуття лежить в основі досягнень мистец­тва грецької класики і епохи Відродження, коли способи втілення худож­ніх образів були частково символічними, а частково реалістичними.

3. Ідеалістична культура, що належить до перехідних типів, характе- ризується тим, що значення ідей і почуттєво відчутних предметів стає рівноправним, відбувається начебто гармонічне злиття двох типів світо- гляду у єдине ціле (прикладом ідеалістичного типу у європейській куль- турі можуть бути епохи античності та Відродження).

4. Еклектична культура припускає протистояння почуттєвих та ідеа-ціональних елементів світовідчуття. Між двома основними культурними типами, на думку П. Сорокіна, може бути реалізований або ідеалістич­ний, або еклектичний тип культури. У них обидва основних види світо­сприймання представлені або в гармонійній єдності (ідеалістичний тип), або у фрагментарному, еклектичному накопиченні і протистоянні один одному.