§ 4. Суд присяжних

Принципи канадського правосуддя вимагають справедли­вого судового розгляду справ "незалежним та неупередже-ним" органом юстиції. Суд присяжних (журі) є найважли­вішим складником канадської судової системи й за функ­ціональним призначенням та процедурою судотворення май­же не відрізняється від суду присяжних у США, отож варто зупинитися тільки на деяких відмінностях.

Суд присяжних функціонує як у кримінальному, так і в цивільному процесі. Кримінальний кодекс регулює порядок формування лави присяжних, фіксує обов'язки і принципи, якими їм належить керуватися. Журі з кримінальних справ у першій інстанції складається з дванадцяти осіб (у провінції Альберта, як виняток, — з шести). При оголошенні вердик­ту, як правило, необхідна одностайність. Законодавство пе­редбачає також розгляд деяких цивільних справ за участю суду присяжних. Журі з цивільних справ, залежно від зако­нодавства провінцій, складається з п'яти—дванадцяти при­сяжних; рішення приймається більшістю голосів. У тривалих кримінальних процесах можуть брати участь додаткові при­сяжні (дублери), які постійно отримують інформацію про хід процесу, матеріали справи і протоколи свідчень, тому готові у будь-який час зайняти місце на лаві присяжних в основно­му складі.

Глава З Федеральні суди

§ 1. Огляд системи федеральних судів

Судова система Канади є переважно унітарною, тобто рі­шення будь-якого суду можна оскаржити у вищому, аж до найвищої апеляційної інстанції — Верховного суду. З цього випливає, що суд провінції може розглядати справи, поруше­ні внаслідок застосування федерального законодавства, і навпаки.

Хоч Конституційний акт від 1867 р. не вимагає утворен­ня окремої системи федеральних судів для вирішення питань

191

%

122. Розділ III

федерального рівня, однак ст. 101 все-таки, як виняток з цього правила, уповноважує федеральний Парламент утво­рювати^ федеральні суди "для кращого застосування законів Канади" з метою визначення справ, які виникають у площи­ні федеральних законів.

По суті федеральний Парламент був задоволений з того, що у провінційних судах залишалась юрисдикція щодо вирі­шення як федеральних, так і провінційних питань.

До 1875 р. у Канаді взагалі не було федеральних судів. Однак потреба розглядати деякі справи федерального рівня у федеральному, а не у провінційному суді все-таки існувала. Через те федеральний Парламент заснував Казначейський суд (Суд державної скарбниці) Канади, але надав йому дуже обмежену юрисдикцію щодо справ, які стосувались надхо­джень до скарбниці та державних питань з права Канади. Згодом цю юрисдикцію розширили, включивши до неї автор­ське право, торгові знаки, патенти, морські справи, податки, громадянство та деякі інші питання, які регулювались феде­ральними законами. Згідно з теперішнім тлумаченням ст. 101 Закону БПА певні питання федерального рівня мають розглядатися лише у федеральних судах. З часом бу­ли ухвалені інші законодавчі акти, що безпосередньо визна­чали, який суд має вирішувати певну категорію питань, в якому суді можна оскаржити ті чи інші рішення, а які оскар­женню не підлягають.

Згідно зі ст. 101 Конституції Канади Парламент заснував загальнонаціональні суди, до яких належать Податковий суд, Федеральний суд, Федеральна адміністративна рада (ад­міністративний трибунал). Ці федеральні суди є винятком у системі канадського судочинства, яке загалом має унітарний характер.

Повноваження федерального Парламенту утворювати федеральні суди обмежується умовами ст. 101 Конституцій­ного акта від 1867 р., згідно з якою Парламент не уповнова­жений утворювати суди загальної юрисдикції, аналогічні провінційним судам. Цей розділ лише зобов'язує суди "як­найкращим чином застосовувати закони Канади". З цього випливають два важливі наслідки. По-перше, це означає, що федеральні суди Канади не мають успадкованої юрисдикції, їхня юрисдикція обмежується тим предметом, який передано їм згідно з актом про федеральний суд чи іншим законом.

Судова система Канади

По-друге, федеральним судам може бути надана юрисдикція лише над питаннями, які регулюються законами Канади. Ба­гато в чому предмет юрисдикції федеральних судів підпоряд­ковується федеральному статутному праву, і ця частина юрисдикції суду не порушує конституційних питань Але деякі предмети юрисдикції підпорядковуються провінційному статутному праву або загальному праву — і ця частина юрисдикції суду таки порушує конституційне питання.

Безумовно, до федеральної юрисдикції віднесено позови з боку федерального уряду або проти нього з питань мор­ського права, авторського права, патентів і торгових марок, векселів та боргових зобов'язань, прибутків, позови щодо статутів про федеральне оподаткування, промислову влас­ність, навігацію та перевезення, а також з питань, що вихо­дять за межі компетенції якоїсь однієї провінції, або визначе­них певними розділами федерального законодавства, зокре­ма оподаткування, митних та адміністративних норм.

У Конституційному акті від 1867 р. ми не знайдемо за­гального розподілу повноважень. Акт не відокремлює зако­нодавчі, виконавчі й судові функції, але підкреслює, що кож­на гілка влади виконує лише властиві їй повноваження. Будь-яке розмежування повноважень законодавчої і вико­навчої гілок влади практично не матиме сенсу в системі від­повідального уряду. Закон не вимагає такого розподілу пов­новажень. Щодо судової і двох політичних гілок влади, то *ут теж немає загального розподілу повноважень. Федераль­ний або провінційний парламент може відповідним актом на­дати несудові функції судам, а судові функції — органам, які не є судами.

Владні інституції Канади делегують несудові функції своїм судам шляхом прийняття закону, який дає можливість урядові передавати питання правного характеру в суди для прийняття рекомендаційних рішень. Проте рекомендації для уряду є традиційно виконавчою функцією, що її повинні здій­снювати його власні юридичні працівники. З цієї причини Верховний суд США та Високий суд Австралії відмовилися надавати дорадчі "послуги" своїм урядам, вважаючи, що конституційна доктрина розподілу повноважень надає судам традиційно судові функції розв'язання справжніх, реальних суперечностей. Таємна рада у 1912 р. відмовилася внести такі обмеження до Конституції Канади.