6. Відходи

Україна належить до країн з найвищими в світі як абсолютними, так і відносними показниками утворення відходів. Основна маса відходів в Україні утворюється на підприємствах гірничопромислового, хіміко-ме­талургійного, машинобудівного, паливно-енергетичного, будівельного, целюлозно- паперового та агропромислового комплексів. Навіть в умовах економічної кризи і різкого спаду виробництва обсяги щорічного утво­рення відходів на підприємствах і відходів споживання сягають близько 600-700 млн. т. Відходи нагромаджуються у вигляді териконів, відвалів, шламосховищ, різного роду звалищ, кількість яких — понад 2700. Такими відходами зайнято близько 160 тис. га землі. Ці площі щорічно збільшу­ються на 3-6 тис. га. На сьогодні загальні обсяги накопичених відходів оцінюються в 25 млрд. т. З цих відходів понад 4,4 млрд. т відносяться до токсичних, серед яких найнебезпечнішими є важкі метали, нафтопродук­ти, непридатні до застосування пестициди. Обсяг щорічного утворення токсичних відходів складає близько 100 млн. т.

Слід відзначити, що певну кількість відходів можна віднести до вто­ринних ресурсів і використовувати у господарській діяльності замість первинної та природної сировини. Про це яскраво свідчить досвід роз­винених країн, де проблема дефіциту природної сировини стимулює повторне використання (рециклінг) вторинних ресурсів на рівні 65-80%. Наприклад, у США, Німеччині, Японії, Франції з вторинних ресурсів ви­добувають біля 20% всього алюмінію. 33% заліза, 50% свинцю та цинку, 44% міді тощо.

Катастрофічна ситуація склалася в Україні довкола підприємств ура­нової та переробної галузі. Характерним для видобутку урану є те, що всі відходи вирибниціва — відвали, шахтн води, газоаерозольні викиди із шахт — є джерелами забруднення довкілля радіоактивними елементами. Відвали (так звані хвостосховища) не лише займають значні площі і при­зводять до деградації земельних ресурсів, а є джерелами радіоактивного забруднення довкілля і потенційного опромінення персоналу та насе­лення. Проблема ускладнюється тим, що немає достовірних даних щодо кількості таких хвостосховищта масштабів їхнього впливу на радіоактивне забруднення довкілля і формування дози опромінення населення при­леглих територій. Необхідна державна програма обстеження цих об’єктів з оцінкою їхнього впливу на довкілля.

Накопичення непридатних і заборонених до використання пести­цидів розпочалося наприкінці 1960-х років. Цей процес зумовили дис­пропорції під час необгрунтованого за кількістю і якістю замовлення пестицидів, ввезення їх на територію сільських господарств і викори­стання у самих господарствах. Внаслідок цього пестициди у великій кількості роками нагромаджувалися в чепристосованих для довготри­валого зберігання місцях. Кількість таких пестицидів лише у сільському господарстві досягає 20 тис. т. Останніми роками проблема набула загрозливого характеру в зв'язку з відсутністю осіб, відповідальних за подальшу долю хімікатів.

У містах і селищах міського типу щороку утворюється близько 35 млн. м³ твердих побутових відходів (ТПВ), які знешкоджують на 770 міських звалищах та трьох сміттєспалювальних заводах у Києві, Харкові і Дніпропетровську. До виконання робіт у цій сфері залучено понад 7,5 тис. сміттєзбиральних машин та близько 35 тис. працівників. При цьому майже не вирішується проблема промислового знешкод­ження ТПВ. Об’єкти розміщення побутових відходів функціонують з порушенням вимог екологічної безпеки. Найпоширеніша технологія їхнього знешкодження на звалищах не відповідає природоохоронним вимогам.

Не можна сказати, що в законодавстві України не приділяється увага питанням відходів. Прийняті Закон України «Про відходи», Закон Украіни «Про токсичні відходи», Комплексна програма про поводження з радіо­активними відходами та ін. Цілою низкою різноманітних нормативних актів запроваджено додаткові регламентації щодо утворення, зберігання, транспортування і видалення радіоактивних, токсичних та інших відходів. Проте вкрай небезпечна ситуація, яка склапася у сфері поводження з відходами, з кожним роком загострюється.

Найкращим методом зменшення накопичення відходів на території України є впровадження безвідходних і маловідхсдних технологій. Тому, конче потрібно прискорити розробку та прийняття відповідних законодав­чих актів, які б стимулювали господарську діяльність у сфері поводження з вторинними ресурсами.

Дослідженнями встановлено, що відходи являють собою матеріальні залишки процесів людської життєдіяльності, які вже не можуть бути ви­користані засвоїм попереднім призначенням. Категорія «тверді побутові відходи (ТПВ)» формується при комбінуванні груп відходів, виділених за ознаками їх агрегатного стану та місця утворення .При цьому до ТП В від­носимо відходи побутового споживання у твердому агоегатному стані, що накопичуються у житлових та адміністративних будинках, громадських, навчальних, лікувальних, торгіеельних та інших закладах.

Поводження з ТПВ - це сукупність операцій, які можна здійснювати стосовно них. До цих операцій належать збирання, транспортування, переробка, утилізація та захоронення. ТПВ мають певні відмінності від виробничих відходів, які істотно впливають на поводження з ними і спричиняють необхідність існування окремої системи поводження з ТПВ. Зокрема, ТПВ утворюються у невеликих обсягах у значній кількості виробників, зосереджених на території населених пунктів, є неодно­рідними за складом та не можуть бути утилізовані їх безпосередніми виробниками.

Вивчення стану використання окремих видів системи поводження з ТПВ у світовій практиці є необхідним для вибору оптимальних техноло­гічних, економічних та організаційних параметрів системи поводження з ТПВ. Порівняльний аналіз технологічної різноманітності системи пово­дження з ТПВ дає змогу зробити висновок, що найрозповсюдженішими у світовій практиці методами знешкодження ТПВ є їх захоронения на полігонах або звалищах. Менш поширеними є спалювання, утилізація та компостування ТПВ. Найперспективнішими технологічними варіантами знешкодження ТПВ на сьогодні фахівці називають:

1. захоронения на полігонах з дотриманням екологічних норма­тивів;

2. комплексну переробку із застосуванням попереднього сортуван­ня і обробки залишків;

3. утилізацію ресурсно-цінних фракцій.

Аналіз технологічних характеристик національної системи поводжен­ня з ТПВ України свідчить про те. що в Україні, як і у світовій практиці, най­поширенішим методом знешкодження ТПВ є захоронения їх на звалищах (полігонах). Середній термін експлуатації звалища досягає 28,3 років.

Залишається серйозною проблемою наявність в Україні значних накопичень заборонених і непридатних до використання у сільському господарстві пестицидів, утворених ще в 60-70 роки внаслідок заміни застарілих препаратів, заборони їх для використання у сільському го­сподарстві та незадовільного зберігання органами охорони здоров’я. Лише у Вінницькій області побудовано могильник, де захоронено 1,2 тис. тонн препаратів. В решті областей місцеві органи відмовилися виділяти землі під ці цілі.

Нагальною проблемою для України залишається забезпечення на­лежних умов зберігання та видалення токсичних відходів, загальний обсяг яких складає біля 3 млрд. тонн.

Найбільша кількість небезпечних відходів зосереджена у Дніпро­петровській (1,7 млрд. тонн), Донецькій (0,56 млрд. тбнн), Луганській (0,12 млрд. тонн), Запорізькій (0,1млрд. тонн), Харківській (0,03 млрд. тонн) та Сумській (0,02 млрд. тонн) областях.

Місця накопичення відходів у більшості випадків не відповідають санітарно-гігієнічним вимогам і спричиняють інтенсивне забруднення ґрунтів, поверхневих і підземних вод та атмосферного повітря.

Особливо актуальною в Україні є проблема ліквідації несанкціано- ваних звалищ. У містах і селищах міського типу щороку накопичується близько 40 млн. куб. м побутових відходів (близько 0,8 куб. м на одного мешканця), яке знешкоджується на майже 700 контрольованих звалищах, з яких близько 80% не обладнані необхідними інженерними мережами та пристроями, експлуатуються без дотримання запобіжних заходів щодо забруднення підземних вод і повітряного басейну. Технологічне обладнання чотирьох існуючих в Україні сміттєспалювальних заводів (у містах Києві, Харкові, Донецьку. Сімферополі) і рівень їх впливу на на­вколишнє природне середовище не відповідають сучасним екологічним вимогам.