2. Цінові інструменти

Цінові інструменти (англ. - pricing, price instruments,) — це си­стема заходів впливу на економічні інтереси суб’єктів госпо­дарювання за допомогою зменшення чи збільшення цін.

Можна назвати два основні напрямки використання цінових інстру­ментів у природокористуванні: пряме регулювання цін і непряме регу­лювання цін.

Методи прямого регулювання цін використовуються в тих випадках, коли існують можливості адміністративного впливу на ціни. В умовах ринкової економіки це відбувається, як правило, у двох випадках: по-перше, в умовах монопольного положення продавця чи покупця, по-друге, коли в будь-якому економічному просторі припиняється дія вільного ринкового регулювання цін. Як правило, в обох випадках активним економічним суб’єктом (монополістом або суб’єктом ад­міністративного регулювання цін) виявляється держава або органи місцевої адміністрації. Як форми прямого регулювання цін можна назвати:

• диверсифікацію цін у часі (наприклад, протягом доби на елек­троенергію) з метою більш рівномірного споживання енергії, а

отже, і підвищення ефективності використання енергоресурсів; звичайно встановлюють двотарифний (день-ніч) чи тритарифний (день - ніч - години «пік») режими, що активно використовується в багатьох країнах світу (зокрема, в Австралії, в Німеччині й інших країнах);

• диверсифікація цін за споживачами на природні ресурси;

прикладом є встановлення різних тарифів на воду для різних споживачів (наприклад, населення, комунального господар­ства, промисловості, сільського господарства). Подібні заходи застосовуються в багатьох країнах (зокрема, в Україні, Японії); пільгові тарифи звичайно встановлюються для населення, більш жорсткі (іноді в 2-4 рази вищі) - для промисловості;

• диверсифікація цін за споживачами на послуги інфраструк­тури (зв'язок, транспорт, комунальні послуги), що має місце в Україні; наявність подібної диверсифікації цін може використо­вуватися для створення пільгових режимів роботи екологічно орієнтованим підприємствам;

• встановлення підвищених закупівельних цін на екологічно чисту продукцію (наприклад, сільськогосподарську); в тому випадку, якщо держава чи територіальні органи управління є за- мовником таксі продукції;

• адміністративний контроль цін (встановлення максимуму чи мінімуму) на деякі види продукції, наприклад, на відходи, рослинну чи тваринну сировину, природні ресурси, ін.

Методи непрямого регулювання цін мають у ринковій економіці значно ширші можливості. Ці методи базуються на механізмах впливу на рівень цін за допомогою інших інструментів.

Кінцевими стратегічними цілями методів непрямого регулювання цін можна вважати;

1. підвищення рівня цін споживання на екологічно несприятливу продукцію, тобто на ті види продукції, виробництво і спожи­вання яких пов’язане з процесами порушення природного середовища (зниження вигідності виробництва і споживання продукції);

2. зниження рівня цін споживання на екологічно сприятливу продукцію, тобто на ті види продукції, які сприяють зниженню екологічного преса на різних стадіях виробництва і споживання продукції (підвищення вигідності виробництва і споживання продукції);

3. створення цінових гарантій вирішення екологічних проблем, що виникають на різних стадіях життєвого циклу виробу; приклада­ми подібного механізму дії цін є: використання заставних цін на тару (гарантують організований збір тари після використання продукції); включення в ціну продукції вартості утилізації після використання (аналогічний захід передбачений, наприклад, для пластикового посуду) та ін.

У умовах нинішніх реалій в Україні склалася така ситуація, що біль­шість цін формується або вільно (однак з урахуванням високого ступеню монополізму), або регулюються державою безпосередньо через грошо­во-кредитну, податкову, бюджетну, антимонопольну політику \

Однак, на сьогодні, визначаючи свою цінову політику, підприємства недостатньо звертають увагу на екологічні компоненти, подорожчання виробничого процесу. Разом з тим для того, щоб бути конкуренто­спроможним на ринку, їм, як суб’єктам господарської діяльності, не­обхідно знати резерви зниження своїх витрат і напряму підвищення прибутку.

Як відомо, платежі (збори) за забруднення і використання природних ресурсів, що відноситься на собівартість продукції² і таким чином беруть участь в ціноутворенні автоматично, по суті, є специфічною формою по­датків для покупців, які вимушені покривати екологічні витрати виробника. Вкл ючення екологічних витрат у витрати підприємства фахівці називають «абсолютним обліком витрат».

Таким чином, платить не тільки «забруднювач» в особі виробника, а й частково споживач товару. Включення ж екологічних витрат в со­бівартість продукції впливає на підвищення ціни товару без створення стимулів до її зниження. Крім того, таке включення екологічних платежів в собівартість призводить до спотворення економічної суті останньої, а також штучно знижує прибуток підприємства. Усунути це спотворен­ня. на думку фахівців, можна лише виключивши з складу собівартості екологічні платежі, одночасно відмовившись від нарахування на них ПДВ (податку на додану вартість).

Ціна на продукцію підприємства-забруднювача може бути надана у вигляді: повна собівартість (виробничі витрати, включаючи природоохо­ронні витрати і екологічні платежі) плюс прибуток.

У промисловості ж повна вартість продукції включає собівартість продукції плюс цінове вираження екологічного збитку, пов’язаного з виробничою діяльністю, який, на жаль, не завжди компенсується на практиці. Так, за оцінками фахівців, через систему екологічних платежів компенсується лише, наприклад, 19-60% збитків від забруднення ат­мосферного повітря.

Існуюче антимонопольне законодавство обмежує норму прибутку монополії на рівні 30% валових витрат.

^? Згідно положення ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємстві», (пп. 5.2.5.) збір за забруднення навколишнього природного середовища в межах ліміту відноситься до валових витрат.

Поповненню бюджетних коштів, а також розв’язанню певних еко­логічних проблем, на думку вчених, буде сприяти японський досвід відносно екологічної ціни продукції, що визначається в процентному значенні формування на основі сумарних значень показників еколо­гічної збитковості і природоємкості в розрізі кожної галузі.

Таким чином, «екологічна ціна» (ЕЦ) виробництва виступає як ін­тегральна оцінка процесів екодеструкції і характеризується сумою екологічних витрат, пов’язаних з споживанням природних ресурсів під час виробництва і споживання одиниці конкретної продукції. На думку фахівців, ці витрати розглядаються як сума економічних втрат національ­ного прибутку, яке суспільство могло б мати при альтернативному вико­ристанні природних ресурсів, що втрачаються в процесі відтворювання даного продукту, а також величини економічного збитку, що наноситься порушенням (забрудненням) довкілля на всіх стадіях виробництва і спо­живання продукції.

Для кількісного визначення екологічної ціни продукції пропону­ється використати показники економічних оцінок повністю вилучених (виключається можливість використання в інших виробництвах) при­родних ресурсів (земля, вода і пр.) і економічний збиток від порушення (забруднення) природних компонентів багатофункціонального вико­ристання (атмосферне повітря, водні ресурси тощо) з розрахунку на одиницю продукції (послуг). Таким чином, вважається за доцільне, щоб показники екологічної ціни враховували всі стадії виробництва і споживання продукції, включаючи утилізацію відходів.