3. Екологічна сертифікація

Сертифікація — це процедура підтвердження відповідності, за допомогою якої незалежна від виробника (продавця, виконавця) і споживача (покупця) організація засвідчує в письмовій формі, що продукція, процес або послуга відпо­відає встановленим вимогам. Цілковито новим і поки що не- задіяним регулятивним механізмом для України є екологічна сертифікація, яка повинна стати повноправною складовою системи управління і регулювання економіки.

У світовій практиці екологічну сертифікацію почали запроваджувати з 1992 р. на основі Директиви 92/880/ЕС «Про екологічні знаки», британсь­кого стандарту ВБ 7750 «Система екологічного управління», міжнародних стандартів І80ДС 207 «Управління навколишнім середовищем» тощо. Поступ України до єдиного ринку стає додатковим чинником у форму­ванні тенденцій щодо вимог стосовно якості, конкурентоспроможності та екологічної безпеки. Нині недостатньо декларувати «якість» і «безпеку»: треба мати їхні об’єктивні докази. Отримання таких доказів здійснюється через незалежну сертифікацію. Вирішення цієї проблеми для України відбувається відповідно до стратегії зближення України з Європейським союзом. Отже, базисом сучасної екологічної сертифікації стає правове й нормативне забезпечення, яке є результатом діяльності Європейської комісії й авторитетних міжнародних та європейських організацій зі стан­дартизації і сертифікації.

В Україні існують об’єктивні засади для формування механізму екологічної сертифікації, яка поєднує можливості як державного, так і ринкового регулювання. Сучасний стан її формування в Україні можна схарактеризувати так. *

• Створено основи законодавчої бази технічного регулювання (закони України «Про стандартизацію», «Про підтвердження відповідності», «Про акредитацію органів з оцінки відповідно­сті»). Чинне законодавство містить початкові засади право­вого поля щодо відповідальності за правопорушення у сфері сертифікації;

• Існує необхідне правове поле, яке складається з земельного, вод­ного, лісового, надрового, фауністичного, заповідного права та права екологічної безпеки для впровадження й функціонування системи екологічної сертифікації;

• Нормативно-методична база охорони довкілля охоплює екологічні стандарти та керівні нормативні документи Мін­природи, які встановлюють екологічні норми і забезпечують методологію проведення аналітичних вимірювань екологічних характеристик;

• Існуюча українська державна система сертифікації продукції (УкрСЕПРО) у сво'х стандартах уже враховує положення настанов ІБО/ІЕС. Організаційна структура, правила, процедури УкрСЕПРО, з урахуванням її недоліків, можуть бути прийняті за прототип для розробки системи екологічної сертифікації;

• Як національні затверджено кілька основоположних стандартів серії 18014000 «Системи екологічного управління» в якості норма­тивно-методичної бази для розвитку екологічного менеджменту та аудиту в Україні.

Ефективність механізму екологічної сертифікації як гаранта якості та безпеки продукції та діяльності об’єктів управління ДСЕУ, які отримують відповідні сертифікати, забезпечується за умови, що системна методо­логія побудови цього механізму має своїми обов'язковими засадами відомі «сертифікаційні» принципи:

незалежність (виключається вплив будь-яких юридичних чи фі­зичних осіб на результати сертифікації);

• об’єктивність (виключається надання переваг будь-яким юридич­ним чи фізичним особам);

• компетентність (учасники системи екологічної сертифікації мають необхідну кваліфікацію, засоби і повноваження для виконання покладених на них завдань);

• відкритість (відсутні обмеження на доступ юридичних і фізичних осіб до участі в роботі системи екологічної сертифікації та до інформації про її діяльність);

• закритість (дотримання конфіденційності інформації, яка стано­вить комерційну таємницю);

• відсутність комерційних інтересів (відмова від одержання при­бутку в процесі роботи).

Під час створення системи екологічної сертифікації слід враховувати її особливість, яка полягає в тому, що ця система ставить за мету забез­печити захист не тільки споживачів від недоброякісної й небезпечної про­дукції. а й самого навколишнього середовища від шкідливого впливу як цієї продукції, так і деструктивної діяльності людини. Тому саме для екологічної сертифікації набуває особливого значення розподіл сфер «обов'язковості« і «добровільності», інтересів національної безпеки і ринкових інтересів у визначенні структури цієї системи та правил її функціонування.

За своїм характером будь-яка сертифікація може бути обов'язковою та добровільною.

Обов'язкова сертифікація є формою державного контролю за безпекою продукціїта довкілля, яка повинна проводитись у законодавчо- регульованому режимі.

Добровільна сертифікація проводиться на відповідність всім необ­хідним споживацьким вимогам, що не віднесені до обов'язкових, на до­говірних засадах між заявником та органом з сертифікації. Добровільна сертифікація проводиться в законодавчо нерегульованій сфері і може здійснюватися як у державній, так і в недержавній системах сертифіка­ції. Сертифікацію в недержавній сфері, на відміну від державної, може проводити як вітчизняний орган із сертифікації, так і представництво закордонного органу із сертифікації.

Зазначимо, що в Європейському союзі переважає добровільна сер­тифікація. Для України, з огляду її загального екологічного стану, існує потреба в посиленому державному управлінні в галузі екологічної без­пеки й контролю за додержанням екологічних вимог. Саме цей чинник наголошує на першочерговому значенні для нашої держави обов'язкової екологічної сертифікації.

Вибір •‘обов'язковості» чи «добровільності» у процесі підтвердження відповідності встановленим вимогам має здійснюватися з обов'язковим врахуванням ступеня екологічного ризику для кожного об'єкта, який підлягає сертифікації.

Для державної системи сертифікації можна визначити такі об'єкти обов’язкової екологічної сертифікації:

• екологічно небезпечні: продукція, технології виробництва;

• системи екологічного управління на виробництвах, пов'язаних із випуском екологічно небезпечної продукції;

• відходи виробництва і споживання, у тому числі екологічно не­безпечні й ті, що є об’єктом транскордонного перевезення;

• діяльність у сфері поводження з відходами;

• очисні споруди;

• технології та обладнання для підготовки питної войи;

• види тварин і рослин, що підпадають під дію Конвенції про між­народну торгівлю видами дикої фауни і флори, які перебувають під загрозою винищення.