3. Концепція платності природокористування

Вихідними положеннями концепції платного природокористування, що визначаються законодавчо, є встановлення порядку загального і спеціального використання природних ресурсів, а також розподіл останніх на 2 основні групи - державного місцевого значення. При­чому, якщо загальне природокористування гарантує громадянам право на безкоштовне використання природних ресурсів для задоволення їхніх власних життєво необхідних потреб - естетичних, оздоровчих тощо, то спеціальне використання природних ресурсів здійснюється через їх надання у володіння, чи користування в оренду для ведення виробничої чи іншої діяльності на платній основі. Розподіл природних ресурсів за їхньою значимістю виходить з необхідності розмежування повноважень органів влади різних рівнів. При цьому до компетенції Кабінету Міністрів України відноситься встановлення нормативів плати і порядку її стягування.

Об'єктами плати виступають джерела природних ресурсів - родови­ща корисних копалин, водоймища, лісові ділянки тощо, а суб’єктами - підприємства, організації й установи, їхні філії та об’єднання, окремі громадяни, що використовують природні ресурси (незалежно від форм власності, організації господарської діяльності і підпорядкування). До суб’єктів плати повинні відноситься також міжнародні позаурядові ор­ганізації, іноземні юридичні особи, спільні підприємства, створювані на території України за участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян, іноземних громадян та осіб без громадянства.

Плата за природні ресурси стягується з усіх природокористувачів як на території України, так і в межах її морської економічної зони і конти­нентального шельфу.

Підставою для введення плати за природні ресурси є надання під­приємствам чи іншим суб'єктам господарювання дозволу на природо­користування, що документально оформляється у вигляді відповідного акта, ліцензії, договору (на оренду) чи іншого юридичного документа. У ньому для кожного природокористувача визначаються умови і правила використання тих чи інших природних ресурсів, а також установлюються ліміти (обсяги, режими, норми, квоти та інші параметри).

Головними положеннями концепції платного природокористування є структура і зміст платежів. В основу розробки механізму плати за природні ресурси фахівцями пропонується покласти як рентний під­хід до іх економічної оцінки в його широкому значенні, заснований на обліку усіх факторних проявів цієї економічної категорії, зв'язаних із природним базисом ресурсних джерел, так і відшкодуванням витр?т на їхнє відтворення (компенсаційний підхід). При цьому економічний зміст платежів повинен визначатися з урахуванням особливостей від­творення. відновлювальності чи невідновлювальності та деяких інших ознак. Безсумнівна також необхідність робити ставку на застосування різного роду економічних санкцій.

Таким чином, відповідно до викладених посилок, розмір і склад пла­тежів за природні ресурси повинні ставитися у залежність від:

їхньої якості, місцезнаходження, комплексності, доступності,

цільового призначення;

ціни реалізації продукції (послуг);

витрат на охорону і відтворення;

економіко-правового режиму природокористування.

Причому економічні санкції у вигляді штрафних платежів за понадлі­мітне і нераціональне використання природних ресурсів установлюються з метою посилення відповідальності підприємств та інших природокори­стувачів за порушення чинних норм і правил використання природних ресурсів. При цьому економічні санкції не рівноцінні поняттю «екологічні податки».

Розмір штрафів повинен забезпечувати умови, при яких порушення невигідне з погляду госпрозрахункових інтересів природокористува- чів. Як правило, штрафні платежі встановлюються в кратному розмірі щодо нормативних показників плати чи величини недоотриманого

прибутку.

Відповідно до діючого законодавства, платежі за понадлімітне і нера­ціональне використання природних ресурсів у вигляді штрафів стягуються з прибутку, що залишається в розпорядженні природокористувача. На сьогодні одним з найважливіших залишається питання розподілу плате­жів між бюджетами різних рівнів, оскільки з цим позв’язгне узгодження інтересів держави з інтересами регіонів. Відповідно до екологічного за­конодавства. платежі за використання природних ресурсів національного статусу надходять до бюджетів різних рівнів по стабільних нормативах, а саме: 50% - у державний бюджет і 50% - у бюджет республіки Крим і місцеві бюджети. За ресурси місцевого значення вони цілком зарахову­ються у відповідні бюджети.

Розподіл коштів від платежів за користування природними ресурсами, що надходять до державного бюджету, здійснюється Верховною Радою України відповідно до чинного законодавства. Так, кошти від платежів за право користування природними ресурсами, відповідно до існуючих концептуальних підходів, доцільно спрямовувати на здійснення заходів з охорони природи, поліпшення розширеного відтворення природних ресурсів і підвищення їхньої якості; на соціально-економічний розвиток відповідних територій; на реалізацію науково-технічних програм і ство­рення техніко-технологічних передумов, на інтенсифікацію більш ком­плексного використання ресурсів і відходів виробництва; на створення системи контролю за станом природних ресурсів, ведення кадастрів, геоекологічні зйомки; на формування фінансових резервів органів влади і управління всіх рівнів тощо.

Кошти від платежів на охорону і відтворення природних ресурсів до­речно витрачати на цільове фінансування відповідних заходів для кожної категорії природних ресурсів.

Україна однією з перших країн у світі і перша серед держав колиш­нього Радянського Союзу в законодавчому порядку почала реалізацію концепції платного природокористування. Сьогодні в країні прийнята низка законів, прямо пов’язаних з проблемами природокористування, в яких декларуються економічні механізми екологічної політики. Серед них: Закон «Про охорону навколишнього природного середовища», «Земельний кодекс», «Водний кодекс», «Коцекс про надра», «Лісовий кодекс», закони «Про екологічну експертизу», «Про охорону атмос­ферного повітря», «Про природно-заповідчий фонд», «Про відходи» та інші. Крім того, прийнято ряд інших законів, а також концепції, міжнародні угоди, більше 100 постанов та інших законодавчих актів.

Серед останніх - Концепція національної екологічної політики України на період до 2020 року.

Перший експеримент з упровадження системи екологічних платежів був проведений у 1989-1990 рр. у м. Суми під керівництвом проф., д.е.н.

О.Ф. Балацького. Усі підприємства міста, незалежно від форм власності, сплачували платежі за забруднення, які збиралися в спеціальний еколо­гічний фонд і витрачалися, згідно з рішенням міської Ради, на екологічні цілі. Через два роки цей експеримент був поширений на інші міста й області України і Росії. На початку 1990-х система екологічних платежів міцно увійшла в практику вже незалежних України, Росії та інших країн колишнього Радянського Союзу. В 1992 р. Україна стала першою з країн, що в законодавчому порядку прийняла систему платежів за забруднення і використання природних ресурсів (Закон України «Про охорону навко­лишнього природного середовища»).

Нині система має дві основні частини:

1. Систему екологічних платежів, яка включає чотири підсистеми:

а) платежі за забруднення атмосфери стаціонарними джерелами;

б) платежі за забруднення атмосфери пересувними транспортними засобами;

в) платежі за скиди стічних вод;

г) платежі за складування твердих відходів.

2. Систему накопичення і витрат ресурсних платежів.

При цьому система платежів за використання природних ресурсів формувалася послідовно:

• платежі за використання земельних ресурсів(введені у 1992 р.);

• платежі за використання прісної води (введені в 1994 р.);

• платежі за використання корисних копалин (1994);

• платежі за використання лісових ресурсів (1995);

• платежі за використання морської води (1995 )

• платежі за рослинні і тваринні ресурси (1996).

Для регулювання платежів за забруднення була введена система лі­мітів, тобто величин гранично- припустимого викиду( скиду, розміщення відходів). Для управління платежами за природні ресурси застосовува­лася система ліцензій, тобто дозволів на використання певної кількості природного ресурсу. Ліміти та ліцензії виконують дві важливі функції: по- перше, кількісного регулювання і контролю за процесами екологічного впливу; по-друге, економічного регулювання за допомогою встановлення розумного балансу між принципами «забруднювач платить» і «споживач платить». Екологічні платежі до 1998 р. розподілялися на три рівні в такій пропорції: місцевий (базовий) рівень (місто чи селище) - 70%; обласний рівень - 20%; національний рівень - 10%, а з 1998р.- 20,30,50% відпо­відно. Напрямки використання фінансових коштів природоохоронного фонду на місцевому рівні затверджуються місцевою Радою.

Основна перевага системи екологічних платежів полягає в тому, що вона дозволяє концентрувати кошти для вирішення найбільш важливих природоохоронних завдань. Однак впродовж багатьох років методика індексації платежів була досить складною, а темпи інфляції дуже стрім­кими. тому рівень платежів не завжди встигає за реальним її зростанням, що значно впливає на ефективність їх використання.

Система екологічних платежів (а з 1998 року - зборів) в Україні виконує дві основні функції: по-перше, збору і накопичення необхідних фінансо­вих коштів для реалізації заходів екологічної спрямованості; по-друге, формування економічних мотивів екологізації процесів виробництва і споживання предметів і послуг.

Розподіл зборів. Співвідношення між частками відрахувань, що перерозподіляються між різними рівнями бюджету, для зазначених видів платежів за природні ресурси має такий вигляд (%):

Таблиця 3.1

Співвідношення між частками відрахувань, що перерозподіляються між різними рівнями бюджету

	Держбюджет	обласні, місцеві бюджети
за землю	30	70
за надра	40	60
за воду	80	20
за лісові ресурси	80	20
за рибні й інші живі ресурси	100	—

Згідно з діючим законодавством, ці кошти мають цільовий характер та повинні використовуватися на фінансування відповідних природоо­хоронних заходів.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ