2.10.3. Регулювання робочого часу і часу відпочинку інвалідів

Тривалий час переважала концепція, що інвалід більш-менш

комфортно себе почуває у колі собі подібних. Тому вважалося

доцільним збирати групи за видами хвороб і каліцтв не тільки

, для медичної чи соціальної реабілітації, але й професійної. Так

виникла ідея створення спеціалізованих підприємств, у першу

126

Глава 2

Правові засади реабілітації інвалідів

127

чергу, для інвалідів І і II груп. Саме для працюючих на таких підприємствах осіб і передбачались різні пільги. Інвалідів, які працювали на звичайних підприємствах, законодавець нама­гався не помічати.

Ця концепція спричинювала ізоляцію інвалідів і мала низку недоліків. Визнання почала здобувати інша, суть якої полягає в тому, що реабілітація інвалідів має проводитись у звичайному для нього середовищі, тобто серед здорових людей, але в при­стосованих для цього умовах. Останнє означає, що правовий статус інваліда має визначатися не спеціальним, а загальним законодавством. В останньому і закріплюються положення, що урівнюють його можливості з іншими.

Трудове законодавство стосовно інвалідів відповідно до цих концепцій розвивалося двома шляхами: 1) видавались норма­тивні акти, в основному, підзаконні, що закріплювали специфі­ку організації праці інвалідів на спеціалізованих підприєм­ствах; 2) у загальному законодавстві робилася спроба закріпити особливості праці осіб зі зниженою працездатністю.

Так, наприклад, Рада Міністрів СРСР своїм розпорядженням від 14 січня 1955 р. № 214-р встановила для інвалідів-сліпих, які працювали на державних підприємствах, 6-годинний робо­чий день замість 8-годинного та щорічну відпустку тривалістю 24 робочих дні замість 12. Державний комітет Ради Міністрів СРСР з питань праці й заробітної плати у своєму роз'ясненні від 15 квітня 1957 р. № 10 уточнив, що вказане правило стосується лише інвалідів І і II груп по зору.

Сьогодні розвиток трудового законодавства йде шляхом пра­вового регулювання праці інвалідів незалежно від того, на яких підприємствах вони працюють. Пільги, якими колись користу­вались тільки працівники спеціалізованих підприємств, посту­пово поширюються і на інвалідів, котрі працюють на звичайних підприємствах.

Загальні положення щодо застосування праці інвалідів за­кріплені у ст. 172 КЗпП і в низці інших статей цього Кодексу та конкретизовані в спеціальних нормативних актах. Суть цих положень розкривається нижче.

Коли говорять про робочий час, то мають на увазі його три­валість, склад, режим і порядок обліку. Під ним розуміють час, протягом якого відповідно до законодавства за трудовим дого-

вором працівник зобов'язаний виконувати свої трудові обов'яз­ки на підприємстві, в установі чи організації. Тривалість робочо­го часу може бути нормальною, скороченою і неповною. Нор­мальна тривалість робочого часу працівників не може переви­щувати 40 годин на тиждень (ч. 1 ст. 50 КЗпП). Для осіб зі зни­женою працездатністю загальним чи локальним законодавством передбачаються певні пільги щодо тривалості робочого часу.

Відповідно до ст. 9, 50 КЗпП та Закону України "Про відпус­тки" підприємство має право самостійно встановлювати для своїх працівників додаткові відпустки, скорочений робочий день та інші пільги, а також заохочувати працівників підпри­ємств та установ, які обслуговують трудовий колектив, але не входять до його складу.

У ст. 51 КЗпП, яка присвячена скороченій тривалості робо­чого часу, особи зі зниженою працездатністю не згадуються, але сказано, що, крім того, законодавством встановлена скорочена тривалість робочого часу для окремих категорій працівників (учителів, лікарів та ін.). Під останніми розуміють і інвалідів, які працюють на спеціалізованих підприємствах.

Частина 1 ст. 172 КЗпП передбачає, що на прохання інваліда власник зобов'язаний встановити неповний робочий день або неповний робочий тиждень та створити пільгові умови праці. Оплата праці в цих випадках проводиться пропорційно до від­працьованого часу або залежно від виробітку. Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав інвалідів.

Неповний робочий час може бути встановлений за угодою сторін у будь-який час, а не тільки при укладанні трудового дого­вору. При цьому необхідно керуватися ст. 56 КЗпП. Відмова власника у встановленні неповного робочого часу може бути оскаржена до суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 55 КЗпП робота інвалідів у нічний час допускається лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям. Вказане правило продубльоване і в ст. 172 КЗпП, яка, у свою чергу, відсилає до ст. 55 КЗпП. Ніч­ним вважається час з 10 години вечора до 6 ранку.

Частина 4 ст. 63 КЗпП зазначає, що залучення інвалідів до надурочних робіт можливе лише за їхньою згодою і за умови, Що це не суперечить медичним рекомендаціям. Ця норма пов-

128