3.Полiтичнi погляди на росiйських та українських землях (вiд Київської Русi до XVI століття).

Своїм джерелом політичні ідеї Росії та України мали політичну ідеологію Київської Русі, яка сформувалась в X – XI ст. Там теоретична думка спрямовувалась на розв’язання питань в сферах політики, релігії, моралі. Чимало політико-правових норм в «Церковних статутах» Володимира Великого, «Руській правді» Ярослава Мудрого виходили з Біблейського кодексу Мойсея. Там визначалось верховенство Бога, а князі добровільно йшли на деяке обмеження своєї влади.

Центральною політичною проблемою того часу була проблема взаємовідносин світської та церковної влад. З одного боку, церква в Київській Русі прагнула піднятися над великокнязівською адміністрацією та стати центром єднання удільно-роздрібненої держави, що знайшло своє концептуальне відображення у церковному вченні про богоугодного володаря. В основі цієї теорії про богоугодного володаря лежали думки отців церкви – Василя Великого, Іоанна Златоуста (IV ст.) про духовне провідництво в державі, як запоруку добробуту й миру, дотримання заповідей Божих, припинення удільної боротьби за владу. Спираючись на них, печерський ігумен Феодосій заклав основи теологічної концепції. Він зазначав, що світські володарі не зберігають, а лише захищають віру, стоячи на процерковних позиціях. Займаючи ортодоксальну позицію, Феодосій стверджував, що шлях до істини лежить через східне християнство (православ'я). Згідно з даною концепції, важливим аспектом була централізація держави, але під керівництвом церкви. В XI ст. засновники чернецтва та Києво-Печерської лаври Антоній i Феодосій людину вбачали вінцем творіння Бога, а князя – богоугодним володарем, заклали основи доктрини династичного князювання на Русі. Завершили її в «Повісті минулих літ» диякон Нестор та ігумен Сильвестр (XII ст.), які були носіями головної ідеї, першої православної церковної доктрини – династичного князювання. В літописі на першому місці стоїть Володимир Великий, який хрестив Русь. Але центром єдності держави давньоруських князів мала б бути не великокнязівська влада, а церква.⁴

З іншого боку, відображаючи інтереси світської влади, поступово склалася концепція одновладдя, верховенства тільки світської влади. Творцем другої концепції був митрополіт Іларіон (ХІ ст.). Йому належить відома праця «Слово про закон і благодать». Він вважав, що одновладдя служить опорою християнської віри. Завдяки великокнязівському централізму православ'я утвердилося на Русі, саме йому воно має завдячувати своїм існуванням. В одновладній монархії Іларіон бачив головний гарант єдності і сили держави, її територіальної цілісності. Тому християнство повинно служити консолідації країни, стояти на охороні загальнодержавного централізму. Він виступив проти рабського стану суспільства, за мир, злагоду серед народів, які мали бути рівними між собою, за політичну самостійність Київської Русі i закликав підпорядкуватись “Благодаті – Євангельським істинам”. На його думку, саме християнські ідеї “Євангелія” возвеличують свободу людини, роблять церкву вірною служницею держави та релігії.

Одним з найвизначніших літературних творів XII ст. стало «Повчання дітям» Володимира Мономаха, де батько, Великий князь, наказує своїм нащадкам – князям: «Не тільки самим не чинити, а й заборонити служивим творити беззаконня». Політичний зміст Повчання – ідея єднання Русі. Та ж сама думка є провідною i в славетному «Словi о полку Ігоревім» (XII ст.), яке рішуче засуджує міжусобиці, що послаблюють єдину державу, роблять її легкою здобиччю зовнішніх ворогів. До того ж, невідомий автор «Слова» першим на Русі висловив думку про виникнення держави на засадах суспільного договору між князем i народом.

Високоморальну політику та прагнення єднання руських земель проповідують в «Києво-Печерському Панегірику» (1215-1230). Проте марно, бо саме в XIII ст. роздробленість остаточно зруйнувала величну державу – Київську Русь та змусила руськi князівства самотужки протистояти татаро-монгольськiй навалi.

Навіть в цих складних умовах цiкавi погляди державотворення можна побачити у Галицько-Волинському князiвствi, Новгородськiй республiцi та Володимиро-Суздальськiй землi (де навколо Москви створилась Росiйська держава). За монголо-татарської навали державність, відносно самостійне політичне життя зберігаються лише у Галицько-Волинській державі. З того періоду найважливішим джерелом політичної думки залишився Галицько-Волинський літопис (XIII ст.), що доніс інформацію про політичну діяльність князя Данила Галицького. Перед загрозою татаро-монгольської навали політичні погляди того часу зводилися до ідеї європейського об'єднання.

Таким чином, порівнюючи основні концепції політичних вчень світу та Київської Русі часів Середньовіччя, слід відзначити, що, з одного боку, релігія відігравала всюди визначну роль, але, з іншого, на відміну від католицького Заходу, на православному Сході, вже з ХІ століття Церква переважно намагалась відігравати роль духовного базиса світської влади, не підпорядковуючи її безпосередньо собі.

На Українських землях в XIV- XV ст., у так звану Литовську добу, дiяло Магдебурзьке право в багатьох мiстах та загальний рiвень освiти, культури був вищий нiж у Москві. Але в Україні тоді створити свою державу не вдалося, хоча й українські землі змогли звільнитись від татаро-монгольского панування майже на століття раніше ніж в Московії. Більше того, державницькі політичні концептції тих часів в Росії залишаються актуальними і сьогодні. Чому так, можно зрозуміти після аналізу основних політичних концепцій на українських та російських землях, які панували в XV – XVI століттях.