Особливості національної політики та міжетнічних конфліктів

в окремих пострадянських країнах. Таблиця №64

Політичний характер національних проблем

Міжетнічні, соціально- економічні проблеми

Молдавія: Гагаузія, особливо, – Придністров’я - відмова центральної влади своєчасно надати широкі автономні права, кроки Національного фронту по зближенню з Румунією, сепаратизм проросійської орієнтації, військове протистояння, ось джерела проблеми. Грузія: Південна Осетія, Абхазія: сепаратизм проросійської орієнтації, збройне протистояння. Азербайджан: Нагорний Карабах: сепаратизм провірменської орієнтації. Узбекистан, Киргизія: прикордонні протистояння, епізодичні збройні конфлікти. Таджикистан: громадянська війна початку 90-х, Росія:«парад суверенітетів» Північна Осетія – Інгушетія, Чечня (Ічкерія) – війна за національне самовизначення, «скінхеди», ….

Латвія, Естонія: неповноцінність правового статусу, так званого, російськомовного населення, але без збройного протистояння та поступове політичне урегулювання на фоні економічної стабілізації. Литва: відсутність проблем через громадянство, але епізодичне протистояння через оцінки історичних подій ІІ світової війни та післявоєнної радянізації. Без загострення в умовах економічної стабілізації. Середньоазіатські країни: міжетичне протистояння, закріплення при владі певних національних кланів, проблеми російськомовного населення. Росія: проблеми багатонаціонального народу, економічні інтереси олігархів в республіках, Північному Кавказі.

Таким чином, міжетнічні суперечності й конфлікти сьогодні є одним з найбільш реальних джерел соціальної напруженості. Від неї не застраховані ні країни, що розвиваються, ні цивілізовані країни з їхньою багатовіковою традицією демократії.

8.. Національна політика в Україні

Україна – одна з небагатьох пострадянських країн, де вдалось уникнути міжетнічних збройних протистоянь, сепаратистських потрясінь. Хоча на початку 90-х років певні передумови цього були: в Криму (проблема кримських татар та російський націоналістичний рух при підтримці Росії); Західна Україна (протистояння уніатів і православних, піднесення українського націоналістичного руху); Східна Україна (опір українізації при підтримці російських ЗМІ).

В той же час ці передумови вдалося нейтралізувати достатньо поміркованою національною політикою влади на всіх рівнях, прийняттям необхідних законодавчих актів про захист прав національних меншин, закріпленням статусу Криму як адміністративно-територіальної автономії та провалом “експерименту” з кримським президентом Мешковим при вимушеній відмові РФ від підтримки сепаратизму через власні сепаратистські проблеми. Нарешті, в Конституції України змогли чітко визначити поняття “український народ” як громадян України всіх національностей та заборонити існування політичних організацій, збройних формувань, які пропагують національну ворожнечу.

В той же час, зарано стверджувати про абсолютну вирішеність міжетнічних, національних проблем. Україна – поліетнічна держава, в якій проживають більше 130 різних національностей (вони проживають як дисперсно, так і компактно). В Україні проживає більше 10 млн. росіян та багато російськомовних українців (особливо на Сході та Півдні), 96% угорців проживають в Закарпатті, 86% гагаузів, 71% болгар – на Одещині, 85% греків – в Донбасі, 74% румун – в Чернівецькій області.

Історично мовне питання залишається досить актуальним, особливо, в регіонах компактного проживання росіян, російськомовних інших народів, кримських татар, національних меншин. Надання статусу офіційної чи другої державної російській мові загрожує зведенню нанівець зміцнення української державної мови, що було досягнуто за роки незалежності. Україна – не Швейцарія і не Канада, наслідки русифікаторської політики російського царизму та СРСР ще повністю подолати не вдалося, тому й юридичне закріплення державної чи офіційної двомовності досить небезпечне. Політичні спекуляції на мовному питанні, так званому, „подвійному громадянстві,” „федералізації” під час президентських, парламентських та місцевих виборів в 2004-2006 роках штучно загострили проблему. Мова є невід'ємним атрибутом держави, елементом національної безпеки. Вона дозволяє зберігати національну свідомість і пам'ять, особливо в сучасному глобалізованому світі. Сьогодні цей елемент національної безпеки перебуває під загрозою: Україна іще не виробила своєї мовної політики, а сусідня держава, намагаючись втримати Україну в своєму інформаційному, понятійному, ціннісному просторі, насаджує – у тому числі через українських політиків – свою мовну стратегію. А залишатися в одному просторі з сильнішим сусідом означає рано чи пізно бути поглинутим ним, що не вигідно ані суспільству, ані його політичній, економічній та іншим елітам.

Пройшли чергові вибори і Президент України В.Янукович під час церемонії вручення Шевченківських премій у Каневі на Чернічій горі заявляє: «В Україні буде розвиватись українська мова як єдина державна» (хоча і в його ж Законі «про засади внутрішньої та зовнішньої політики слово «єдина» загубили).Крім того, за його словами, в Україні в обов’язковому порядку буде запроваджено Європейську хартію регіональних мов. ³⁰

Відповідно до Європейської хартії регіональних мов, надавати мові певний статус можуть тільки органи центральної влади. Про це повідомив в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» високопоставлений співробітник секретаріату Ради Європи з питань імплементації Європейської хартії регіональних або міноритарних мов Хасан Бермек: «Відповідно до положень хартії, надавати мові певний статус можуть тільки органи центральної влади... дії регіональної влади хартією взагалі не регулюються.»⁸ Як відомо, в ряді областей України міські та обласні ради надали російській мові статусу регіональної, посилаючись на Європейську хартію регіональних мов. За словами Бермека, визначення терміна «регіональні або міноритарні мови" дається в пункті а статті 1 хартії: «I) традиційно використовуються в межах певної території держави її громадянами, які утворюють групу, за своєю чисельністю меншу, ніж інше населення цієї держави; II) відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави; до них не належать діалекти офіційної мови (мов) держави або мови мігрантів». Він зазначив також, що під час розробки хартії ситуація в Західній Європі не передбачала такого розвитку подій, який спостерігається нині в Східній Європі і, зокрема, в Україні – коли недержавна мова використовується більше, ніж державна». Саме тому в більшості статей хартії йдеться про мови, традиційні для цієї території, але які використовуються меншою мірою, ніж державна мова чи мови».

«Мовне питання» в Україні потрібне переважній більшості українських політиків, які переслідують особисті інтереси – влада і гроші. Про це в ефірі радіо «Свобода» заявив правозахисник, колишній політв’язень Семен Глузман. За його словами, це одна з кількох «дуже гострих, штучних проблем», які свідомо педалюються політиками України. «Я думаю, що чим менше вони б у це втручалися, тим краще, комфортніше, було б жити і україномовним, і російськомовним. Я думаю, що це штучна проблема». За словами правозахисника, в Україні є чимало людей, які розмовляють російською, але виступають проти того, щоб надати російській мові статус другої державної. «Це люди, які розуміють, що вони живуть у країні, де етнічну культуру, первинну, вбивали протягом тривалого часу, вбивали мову. І люди розуміють, що їхнє майбутнє, точніше, майбутнє їхніх дітей – це україномовна країна». ³¹

В той же час, розвиток культурно-персональної автономії національних меншин, підтримка багатонаціональної культури інших народів, делікатне, терпиме ставлення до вирішення будь-яких національних проблем – це і має бути послідовною національною політикою держави з одночасними дієвими кроками щодо виходу з економічної, політичної, системної, в цілому, кризи, в якій опинилась Україна сьогодні.

Певну роль у задоволенні національних, етнокультурних потреб відіграє і релігія, яка переживає зараз ренесанс. Як сприяти перетворенню церковної сфери з роз'єднуючого на об'єднавчий фактор? Безумовно, визнаючи конституційний принцип відділення церкви від держави. Та все ж варто погодитись, що міжконфесійні конфлікти часто мають, у першу чергу, політичне, а не світоглядне коріння. Як не допустити перетворення церковних організацій на інструменти впливу ззовні, провокування громадянських конфліктів? Держава має сприяти усім об'єднавчим тенденціям. Реалізувати їх у релігійній сфері – справа церков, але створити для них умови – справа держави.

Етнонаціональна політика в Україні ускладнюється ще й тим, що завдяки історичним обставинам свого розвитку Україна перестала бути чимось єдиним, а її титульна нація не може сьогодні бути кваліфікована як згуртована і сконцентрована навколо спільної ідеї державності. Помітна пряма залежність ступеня національної самоідентифікації та ставлення населення до єдності й незалежності України від регіону проживання, що теж закономірно з точки зору вищеозначеної історичної особливості розвитку кожного з них. Тут є чимало небезпек і серед них, як підкреслюється у журналі «Вісник», «спроба посіяти розбрат і підірвати цілісність держави; небезпека втратити незалежність; зовнішня ізоляція  тощо. Отже, постала гостра необхідність безпомилково визначити напрями розв'язання всієї сукупності міжнаціональних проблем, оскільки вони стосуються усіх сфер життєдіяльності суспільства – державно-адміністративного устрою, типу економіки, військового будівництва, мовної політики, культури, прав людини тощо. Процес державного самовизначення української нації, самовизначення інонаціональних груп відбувається суперечливо, конфліктно, а тому сприймається неоднозначно. Від цього компрометуються не лише певні рухи, партії, що стоять на засадах «національної ідеології», а й національна ідея як така».³²

Основні проблеми зміцнення української нації:

- створюючи державницький статус української нації, – не принизити права національних меншин;

- проводячи "українізацію" державних структур, інформації, освіти, – не порушити демократичних норм цивілізованого   світу;

- створюючи національну державність, – уникнути зовнішніх та внутрішніх міждержавних і міжнаціональних конфліктів;

- відроджуючись в історичних межах етнічної території, – не допускати сепарації її на окремі частини, анклави, автономії тощо.

Важливим питанням в етнонаціональній політиці є забезпечення гарантій статусу національних меншин. Підкомісія з попереджень дискримінації та захисту меншин ООН у 1985 р. визначила «меншину» як "групу громадян держави, що складають кількісну меншість, перебувають у непанівному становищі в державах, мають етнічні, релігійні або мовні характеристики, відмінні від більшості населення, Закон України від 25 червня 1992 року "Про національні меншини в Україні" оперує формулою "національні меншини", але вкладає в цю формулу загальновизнаний в сучасній міжнародній практиці сенс – неукраїнські етнічні групи громадян на терені України. Ст. З Закону закріплює таке положення: «До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою.» Отже, можна відзначити, що, незважаючи на деякі недоліки, ця формула, спираючись на напрацьовані світовою теорією та практикою критерії, надає можливість громадянам України вільно визначати свою належність до етнічних груп, а відповідно, і користуватися передбаченими для них законом правами. Аналіз чинних міжнародно-правових актів дозволяє окреслити основні стандарти прав етнонаціональних меншин:- право на збереження своєї ідентичності; мовні, освітні, культурні права.³³

Попри наявність конституційної норми про унітарність України певні політичні сили час від часу нав`язуютьють дискусії про це.

Аргументи прихильників унітаризму та федералізму Таблиця №65

Аргументи прихильників унітаризму

Аргументи прихильників федералізму

- Головною світовою тенденцією, була централізація всіх сфер суспільного життя, яка часто спиралася на принцип унітаризму; - Проблеми, що виникають перед Україною, можуть бути легше вирішені в умовах унітарної форми правління; - Україна не має сталої традиції федерального устрою, вона довго йшла до об'єднання усіх своїх земель, щоб ставити внутрішні кордони; - Сьогодні, коли міждержавні відносини в рамках СНД балан-сують на грані перерозподілу територій, небезпечно виділяти землі в окремі самостійні   утворення. Федералізація України веде до виникнення міждержавних зв'язків всередині країни, до дестабілізації політичної ситуації, загрози розпаду країни.

-Основною світовою тенденцією XXI ст. буде децентралізація всіх сфер суспільного життя, яка використовуватиме федералізм;   - Відсутність сталих структур громадянського суспільства створює небезпеку відтворення тоталітаризму чи авторитаризму; - Місцеві органи влади контролю-ються різними політичними силами, намагання збудувати єдину адміністративну вертикаль дестабілізує ситуацію в країні; - Жорстке підпорядкування місцевих органів влади центральній веде до перекладання відповідальності за рішення. місцевих проблем на центральне керівництво. При унітарній державі Центр жертвує інтересами окремих регіонів. Це не виключає намагання перейти під юрисдикцію сусідніх держав чи відокремлення.

Cам процес деконцентрації влади ще не може слугувати гарантією демократизації суспільства. Навпаки: він може привести до розбалансованості суспільно-державного розвитку і досвід України, на жаль, це підтверджує. Гарантією цивілізованості може слугувати лише цілеспрямований перерозподіл владних функцій з центру на місця, який дасть змогу розподілити відповідальність за політику і реформи, що здійснюються в країні, між різними її суб'єктами.

Існує ще одна точка зору: унітарно-децентралізована держава. Такий підхід дозволить зберегти єдиний політико-правовий простір країни, Україна матиме лише одного суб'єкта управління – вищі органи влади; при цьому базовий рівень місцевої влади без будь-якого посередництва з боку інших суб'єктів управління отримує найширші повноваження з урахуванням специфіки регіону. Таким чином, унітарні держави поділяються на дві великі групи:

Централізовані та децентралізовані унітарні країни. Таблиця №66

Централізовані унітарні країни	Децентралізовані унітарні країни
Підпорядкування переферійних органів влади державному центру здійснюється за допомогою посадових осіб, призначених з центру. Прикладами класичних централізованих унітарних держав можуть бути Норвегія, Швеція, Фінляндія та ін.	Периферійні органи влади формуються незалежно від центру і діють більш самостійно, в межах наданих повноважень. Прикладом децентралізованих держав є Великобританія, Нова Зеландія, Японія. Аналогічні тенденції мають місцеі в Іспанії (баски), Франції.