5. Право націй на самовизначення

та складність його реалізації..

Перш ніж проаналізувати надзвичайно актуальну проблему права націй на самовизначення, необхідно визначитись з термінологією .

Етнос – (гр. – народ, плем’я) позачасова, поза територіальна, позадержавна спільнота людей, об’єднаних спільним походженням, культурою, мовою (не завжди), самосвідомістю та етнонімом (назвою).

Дві тенденції в національному русі:

Розквіт (зростання національної самосвідомості народів, прагнення самовизначення)

Зближення (інтеграція інтересів в епоху товарно-грошових відносин, переплетіння інтересів народів).

Існують три основні різновиди етносу:

народність історично нетривале територіальне утворення, як соціально-етнічна спільнота із спільними мовою, культурою, інтересами людей (наприклад, народ Київської Русі)		національність позатериторіальна належність людини до тієї чи іншої етносоціальної групи за походженням, самоусвідомленням (визначення порядку цього залежить від чинного законодавства держави)		нація об’єднання людей різ-них етносів на засадах спільних політичних, соціально-економічних, культурних інтересів, мови, на певній тери-торії компактного про-живання з державним самовизначенням, або без нього
Природні етносоціальні утворення. Ці поняття можуть використовуватись як тотожні, коли мова йде про належність людей до того чи іншого етносу. В той же час ці два поняття мають і суттєві відмінності.				штучне утворення за ознаками: мови, території, культури, менталітету, політичних, соціально-економічних, інтересів.

Таким чином, нація (лат.-nazio-народ) – це соціально-економічна й духовна спільнота людей з певною психологією, свідомістю, яка має стійку сукупність сутнісних рис (спільна історична доля, мова, звичаї, політичні, соціально-економічні, духовні інтереси.)

Нація – штучне утворення людей на засадах спільних інтересів (можливо з представників різного походження, народностей, національностей), перш за все, політична спільнота, яка об’єднує громадян з різних етносів (Хоча перші нації з’явились ще з античних часів, але були не стійкі, більше походили на народність, тому формування сучасних націй припадає на початок нового часу, XVI-XVII ст. коли товарно-грошові відносини ставали основою життя)

Прогресивний процес складання націй був значно затриманий в колоніях, підкорених країнах. В сучасному світі налічується від 3 до 4 тисяч етносів, а держав, де нації досягли самовизначення у формі незалежних держав – лише біля 250. Принцип самовизначення націй остаточно сформулювався в другій половині ХІХ – поч. ХХ ст.

Особливо гостро питання самовизначення націй стояло в імперіях (Австро-Угорській, Російській, Британській, Французькій та інших). Вимога права нації на самовизначення стала складовою революційних, соціальних програм боротьби в ХІХ – перших десятиліттях ХХ ст.

“Еволюція принципу самовизначення націй” Таблиця №63

Марксизм (від К. Маркса до В. Леніна)

“Західна” соціал-демократія та ліберали

К. Маркс, Ф. Енгельс «щоб забезпечити міжнародний мир... кожний народ повинен володіти незалежністю і бути господарем в своєму домі…жоден слов’янський народ не має майбутнього... у них, крім поляків і росіян, відсутні необхідні історичні, географічні, політичні і промислові умови самостійності і життєздатності» - «Самовизначення націй» як послідовного принципу класики марксизму не висували, бо це може завдати шкоди “світовій революції” «Пролетарі не мають своєї вітчизни» - Напередодні І світової війни Роза Люксембург зводила право націй на самовизначення до культурно-персональної автономії національних меншин. В. Ленін в той час виступав за право націй на самовизначення в широкому розумінні: «надання націям права на самовизначення аж до утворення незалежної держави зменшує небезпеку розпаду держави.» Малось на увазі, безумовно, що на добровільних, рівних засадах федеративний устрій буде більш стабільним, особливо під єдиним партійним керівництвом в Центрі та республіках (про це пішла мова після узурпації більшовиками влади в Росії та утворен СРСР.) В той же час «інтернаціональна» єдність пролетарів та прагнення «всесвітньої революції», всесвітньої радянської республіки - незмінні.

Австрійці К. Реннер, О. Байер: план багатонаціональної держави. - вимога законодавчої охорони прав національних меншостей, скасування будь-яких національних привілеїв, неприпустимість нав’язування окремим частинам імперії Німецької мови як загальнодержавної. - Лондон 1896р. конгрес ІІ інтернаціоналу зафіксував вимогу права націй на самовизначення. - Під час І світової війни Президент США В. Вільсон висунув принцип «Кожна угода про післявоєнні кордони повинна бути укладена в інтересах населення цих територій ... І всі чітко визначені національні прагнення повинні одержати найбільш повне задоволення...» В 1919р. Паризька мирна конференція створила нові держави, змінила кордони і розселення народів.Ліга націй запровадила систему міжнародного захисту національних меншостей з гарантіями: - проти дискримінації громадянських, політичних прав. - надання позитивних прав: держ. субсидій на освіту, релігійне життя. (але це інколи мало зворотній ефект, бо викликало незадоволення інших національностей, привело до голокосту, окупації фашистською Німеччиною Чехословаччини) - Ліберали погоджувались з прагненням націй до само визначення, але надавали пріоритет економічній, політичній свободі.

Після ІІ світової війни у ставленні до права націй на самовизначення відбулись суттєві зміни. З одного боку, зазнала краху колоніальна система, і вже в перші післявоєнні десятиліття Британська, Французька імперії перетворились, відповідно, у Співдружність та Союз Незалежних держав (за рахунок чого кількість країн в світі значно збільшилась). З іншого боку, національна проблематика відходила на другий план, поступаючись політичним, економічним, правовим питанням, асиміляції малих народів, неприпустимості втручання у внутрішні справи держав з приводу захисту прав національних меншостей.

В той же час у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1966р.) ст. 1 проголошує «Всі народи мають право на самовизначення... вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний, культурний розвиток».²¹ Таким чином, з другої половини 60-х років настрій світового співтовариства знову хитнувся до підтримки національних почуттів та рухів з правом націй на самовизначення. Національні права все більше розглядались як важливі, невід’ємні права, свободи людини, етнічних спільнот.

Складність реалізації права націй на самовизначення полягає в прагненні одних зберегти цілісність своєї держави, а інших, - відокремитись, створити власну державу. Тому в демократичних країнах з високим рівнем економіки, соціальних, національних правових гарантіях, взаємної терпимості швидше досягають необхідного компромісу й не доводять до розпаду своїх держав. В авторитарних, тоталітарних державах – навпаки: децентралізація, розкол, заворушення, нестабільність неминучі.

Таким чином, в сучасному світі можна реалізація права націй на самовизначення може мати три можливі шляхи:

Культурно-персональна етнічна автономія в місцях компактного проживання національних меншин.

Національно -територіальна автономія у федераціях чи конфедераціях наумовах цілісності.

Незалежна держава: відокремлення від іншої, за умови досягнення взаємної згоди, гарантій прав всіх національностей, міжнародного визнання.

Нині право нації на самовизна­чення – один із важливих принципів відносин між наро­дами й націями. Навіть більше, самовизначення є загаль­новизнаною основоположною нормою міжнародного пра­ва, обов'язковою для всіх без винятку держав. Це зафік­совано і в документах ООН (друга стаття Статуту). У цьо­му документі наголошується на:

- правомірності боротьби народів за досягнення політичної незалежності та утво­рення своєї державності;

- свобода народу чи нації без втру­чання ззовні в її політичний статус;

- на необхідності уни­кнення збройного втручання у справи держав, які стали на шлях самостійного розвитку;

- забороняються акти політичної, ідеологічної, економічної агресії.

Етнонаціональна політика – це цілеспрямована діяльність з регулюванням відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляється у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, узгодження, стабілізації та гармонізації.

Етнонаціональна політика має свої об`єкти та суб`єкти:

етноси; етнонаціональні групи; міжнаціональні відносини

держава (її органи); політичні партії;громадські організації.