5.Україно-російські взаємовідносини у сучасному геополітичному просторі.

Геополітика визначає три версії можливого майбутнього світового розвитку, в кожній з яких віддається належне місце Росії:

Перемога Заходу в “холодній війні” є повною і остаточною.

Протистояння суші і моря збережеться, говорити про єдиний світ передчасно.

Багатополюсна модель світового розвитку, світова інтеграція.

Таким чином, за своєю значимістю і впливом на події в світі Росія залишається однією з великих держав не лише тому, що залишилась постійним членом Ради безпеки ООН, має величезну територію, багаті природні ресурси, ядерну та іншу військову міць, а й тому що і самим своїм існуванням забезпечує відповідний баланс сил, відіграючи вагому геополітичну роль на світовій арені. Невипадково вона – член Великої вісімки наймогутніших, найвпливовіших держав світу, позаштатний партнер НАТО (співпрацює в 19 комітетах альянсу), союзник в боротьбі з світовим тероризмом. Росія усвідомлює свою особливу геополітичну роль як європейська країна. Експерти виділяють три категорії її основних національних інтересів:

Глобальний рівень: активна участь у вирішенні світових проблем, міжнародних відносин відповідно до політичного, економічного, військового потенціалу.

Регіональний рівень: забезпечення стабільності безпечного міжнародного оточення, зміцнення світових позицій на основі національного співробітництва з найближчими сусідами.

Пострадянській простір: налагодження взаємовигідних відносин з пострадянськими країнами інтеграційні процеси між ними з вирішальною роллю РФ, протидія розширенню НАТО на Схід.

Виходячи з цього, еволюція україно-російських відносин відбувається з урахуванням змін геополітичних пріоритетів в сучасному світі та реального співвідношення внутрішньополітичного, економічного потенціалу обох країн. З одного боку, український референдум 1 грудня 1991 р., який підтвердив акт проголошення незалежності України (24.08.1991), зробив розвал СРСР неминучим, бо як неодноразово заявляли лідери Росії і Союзу, без України Єдиний Союз існувати не зможе. З іншого, у Росії як спадкоємниці СРСР весь золотий, алмазний, валютний фонди, військовий, економічний потенціал, закордонні активи, а справедливий варіант їх розподілу РФ навіть не розглядався, і примусити до цього її було неможливо! Тобто, визначна роль Росії вже тільки цим фактором була забезпечена. До того ж, економічні зв’язки єдиної радянської системи мали б змушувати з цим рахуватись, та шукаючи альтернативні, наприклад, джерела енергопаливних ресурсів, не руйнувати старі, не втрачати “російський” ринок, бо для інших нашим товарам конкурентоспроможності не вистачало. Але на початку 90-х років політичні амбіції брали гору над прагматизмом, економічною доцільністю, до чого підштовхували керманичі обох держав. В той же час, до початку “Чеченської війни” в самій Росії її геополітичний курс відкрито підтримував сепаратизм Криму, Східної України, Придністров’я, Абхазії та Південній Осетії. Після загострення власних проблем сепаратистського характеру, імперський характер зовнішньої політики в цьому питанні мало чим змінився за суттю. Проте, набув дещо прихованого характеру – офіційного Кремля, а войовничі заяви таких політиків, як Ю.Лужков, В.Жириновський, Затуліна, Д.Рогозін та інших «яструбів» залишились майже без змін.

Двосторонній договір з Україною Державна Дума Росії ратифікувала лише в 1999 р. (через 2 роки після його підписання), а більше ніж через десять років погрожувала його розірвати у разі євроатлантичної інтеграції України. Так, на початку червня 2008 року в зверненні до президента РФ і уряду РФ, прийнятому Держдумою, за яке проголосувало 408 депутатів, тобто його підтримали практично всі парламентські фракції, було заявлено: «У випадку приєднання України до ПДЧ або інших форсованих кроків зі вступу України в НАТО вважати ці кроки фактичним однобічним виходом України з Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між РФ і Україною і розглянути питання про вихід з нього Російської Федерації». Хоча під час дискусії низка депутатів висловила сумнів у доцільності обраної тональності даного звернення, воно за наполяганням автора 1^го заступника голови думського комітету зі справ СНД і зв'язків зі співвітчизниками Костянтина Затуліна, було прийнято. ¹⁵

12 липня 2008 року в російській газеті «Известия» з`явилась стаття мера Москви Ю. Лужкова «80 днів до моменту істини», в якій він закликав РФ вийти з договору про дружбу з Україною (1997р.), ще до 1 жовтня. Але найцікавіше, що критикуючи цей договір, він фактично змушений визнати незаконність власних нападок, посягань на територіальну цілісність України: «автор цих рядків виступив в 1997 році проти Договору про дружбу, співпрацю і партнерство між Російською Федерацією і Україною, який підписали тоді президенти Єльцин і Кучма… його ратифікація на вильоті 90-х років, на нещастя, зайвий раз підтвердила тодішню державну слабкість нашої країни. Безмірна щедрість Росії,… задовольнила ключове бажання правлячих кіл України, визнавши як державні кордони Росії і України суто штучні адміністративні межі між колишніми радянськими республіками РРФСР і УРСР. …Не було реальних гарантій і прямих формулювань, …зобов'язань … не допускати використання своєї території на шкоду взаємної безпеки. Саме це дозволяло і досі дозволяє українській владі, задерши штани, бігти, підстрибуючи, до НАТО... Але є, на щастя, в російсько-українському договорі ще один цілком конкретний пункт, який свідчить, що за півроку до закінчення його терміну, тобто не пізніше 1 жовтня 2008 року, будь-яка із сторін має право повідомити іншій про свій вихід з договору в односторонньому порядку…».¹⁶

З розширенням НАТО на Схід Росія, начебто, ще в 2002 р. змирилась , але не з планами євроатлантичної інтеграції України, які були закріплені в 2003 році в Законі України „Про основи національної безпеки України". До того ж, слід відзначити, що російським керівництвом свідомо розповсюджується міф про можливе розміщення на території України, у разі її приєднання до північно-атлантичного альянсу, військових баз НАТО . Це робилось попри неодноразові заяви Президента України, що ст.17 Конституції прямо забороняє розташування на її території будь-яких військових баз іноземних держав. Виключенням (згідно п.14 перехідних положень Конституції України) є лише тимчасове, перебування в Севастополі до 2017 року Російського Ч. Ф.

Час від часу, робляться провокаційні заяви окремих російських політиків, що посягають на територіальну цілісність держави. Яскравий приклад цього – мер Москви Ю. Лужкова, який постійно заявляє про повернення Севастополя та Криму Росії, попри попередження СБУ напередодні його візиту про неприпустимість подібних дій. Департамент інформації і преси МЗС Росії пояснює це дуже просто: «Лужков висловив лише думку, що, до речі, збігається з точкою зору більшості росіян, що болісно сприйняли розпад СРСР, що, як представляється, жодним чином не є замахом на суверенітет України» ¹⁷ Ось як тоді, в 2008 році оцінила заяви Лужкова секретар РНБОУ Раїса Богатирьова (Одна з засновників Партії Регіонів, яка і після президентських виборів 2010 року посідає ту саму посаду, а вірний собі мер продовжує свої провокаційні заяви): «Фактично, під сумнів поставлено не тільки традиційні добросусідські відносини між Україною та Росією, але й базис стосунків між нашими країнами - Договір про дружбу і співробітництво, … Подібні заяви можна списати на емоції, однак неможливо їх виправдати з позицій національних інтересів ані України, ані Росії».¹⁸

Тиск на сприйняття України через російські змі на російських громадян теж дає відповідні результати у свідомості багатьох росіян: за останніми даними, 21% росіян (третій показник після США і Грузії) вважали Україну найбільшим ворогом Росії. Відомий російський тележурналіст Євген Кисельов дає таку оцінку інформаційним програмам своїх колег-журналістів РФ: «Коли я дивлюся на своїх колег, російських журналістів, мені здається, що це не має ніякого відношення до реального життя. Це не журналістика, це гола, достатньо груба пропаганда».¹⁹

Не останню роль в ставленні росіян до України грають і пропагандистські стереотипи радянських часів, що до трактування історичних подій. Наприклад, козацької доби ХVII-XVIII століть: Конотопську перемогу Івана Виговського не можна відзначати, а Полтавську битву, не згадуючи знищення Батурина, – потрібно святкувати; Гетьмана Мазепу треба і досі вважати зрадником, а Катерині ІІ, яка зруйнувала Січ, знищила Гетьманщину – пам`ятники відкривати, інакше – це «антиросійські провокації». Найбільше суперечок, що до трактування історичних подій ХХ століття: Голодомор 1932-1933 років, як геноцид (не етноцид), ні в якому разі не можна визнавати, а УПА, хоч і була створена лише 14.10.1942 року для боротьби з окупантами (фашистами) не інакше як поплічниками тих самих фашистів не називати…. Православні мають ходити лише до храмів УПЦ Московського патріархату, а існування інших православних конфесій – «прояв антиросійських настроїв, тому ніякої помістної, єдиної православної церкви не під керівництвом Патріарха всія Русі з Москви бути не може. Ось такими стереотипами і ускладнюються україно – російські відносини, не кажучі вже про штучне «мовне питання» та, так званий, «захист російськомовного населення» України.

Непростими залишаються й економічні російсько-українські відносини на початку ХХІ ст. З президентством В. Путіна вони, як і передбачалося, набули більш прагматичного характеру, де у кожної із сторін має бути пріоритетом національні інтереси своїх громадян. Для Росії пріоритетним у 2003-2004 роках став договір про ЄЕП (єдиний економічний простір) між Україною, Росією, Білоруссю та Казахстаном, який був підписаний і одночасно ратифікований парламентами. Але, як і свого часу угода про СНД, цей договір має застереження з боку України як обов’язкові умови його дії: «тільки в частині, що не суперечить Конституції України та її чинному законодавству».²⁰ Тобто з трьох етапів, напрямків розвитку співробітництва в межах ЄЕП (зона вільної торгівлі, створення наддержавних керівних структур, в перспективі перехід на єдину грошову одиницю – російський карбованець) для України може діяти лише перший, бо інше обмежує її суверенітет та суперечить законодавству. Чому б тоді не підписати просто договір про зону вільної торгівлі без будь-яких застережень? Бо цього не бажає Росія, нав’язуючи митний військовий союзи та наддержавний керівний орган в ЄЕП. Таким чином, реалізація “зони вільної торгівлі” – в інтересах України, не суперечить її “європейському вибору”, тому не викликає особливих побоювань у Заходу, на відміну від двох інших положень, які є за межами Конституції та національних інтересів України. З іншого боку, не використовувати можливості плідної економічної, наукової, культурної, спортивної співпраці з Росією – безглуздя.

В межах СНД Україна не входить ні до митного, ні до військового союзу. В той же час, уряди України та Росії в квітні 2008 року підписують черговий договір про пріоритетні напрямки співпраці: Перший пріоритет діяльності двох урядів полягає у створенні спільного торгового простору з урахуванням норм і правил Світової організації торгівлі.

Другий пріоритет – перехід до будівництва стратегічної співпраці в газовій сфері. «Це підписання стратегічних довгострокових угод про поставки природного газу до України і здійснення транзиту російського природного газу через територію України.

Третій пріоритет – співпраця в галузі атомної енергетики…. продовження ресурсу діючих АЕС і будівництво нових АЕС, співпраця в системі виробництва ядерного палива, що стосується і спільного освоєння родовищ урану і цирконію, а також участь України в діяльності міжнародного центру зі збагачення урану.

Четвертий пріоритет – виробнича кооперація.

П`ятий пріоритет – співпраця України і РФ в галузі авіабудування. «Але не просто реалізація спільних проектів, а інтеграція російського ВАТ «Об`єднана авіабудівна корпорація» і українських авіабудівних підприємств.

Шостий пріоритет – співпраця України і Росії в космічній промисловості. «Йдеться про створення єдиного навігаційно-тимчасового простору на базі системи ГЛОНАСС»

Сьомий пріоритет у співпраці двох країн є створення логістичних центрів, зокрема в країнах, які межують з Україною і Росією. «Зокрема йдеться про Польщу, Угорщину і Словаччину».

Восьмим пріоритетом визначено спільну діяльність із забезпечення мореплавання, захисту транспортного повідомлення в Керченській протоці і Азово-Чорноморському басейні,…. «Один з таких предметів – будівництво транспортного переходу)…²¹

Проте, різке загострення російсько-українських взаємовідносин настало в серпні 2008 після грузинсько-російського військового протистояння (про що мова піде в наступному питанні).За цей час були і гучні заяви навіть через інтернетівський відеоблог президента РФ Д.Медведєва, «недипломатичні» жарти глави уряду РФ В.Путіна на адресу Президента України під час дружніх зустрічей з прем`єр-міністром тієї ж сусідньої держави. Керівництво Росії демонстративно ігнорувало В.Ющенка, використовувало його суперечки з власним урядом, й не приховувало, що поліпшення російсько-українських взаємовідносин можливо тільки після президентських виборів. В той же час, на відміну від 2004 року, в Москві не поспішали заявити про свою однозначну підтримку якомусь одному кандидату. Більше того, Ю.Тимошенко і В.Янукович, як фаворити перегонів, розглядались як цілком можливі заміни категорично неприйнятному для керманичів РФ Ющенку. До того ж, Росія не приховувала, що її цілком влаштовують газові домовленості з Україною січня 2009 року та змусила нову владу після президентських виборів піти на дуже суттєві поступки, щоб РФ погодилась їх переглядати.

Мова йде, передусім про, так звані, Харківські угоди «газ в обмін на флот», де В.Янукович, його коаліція в парламенті та уряд продемонстрували, що контролюють ситуацію в країні, а розгублена опозиція сьогодні нічим завадити їм не в змозі.   Американська газета The Wall Street Journal з цього приводу навела ось який коментар Меттью Сэджерса из Cambridge Energy Research Associates: « Выигрывают все: «Газпром» сохраняет свои выгодные позиции, Украина получает скидку, а Кремль демонстрирует, что в этой части света заключает сделки и повелевает геополитикой» ²²

Мережа підтримки реформ в Україні виступила з Заявою щодо цих домовленостей., тези з якої наводяться нижче:

«1. Підготовка міждержавної угоди відбулася у спосіб, що не відповідає демократичнимтрадиціям та принципам. Фактично, рішення щодо суспільно важливої проблеми булоухвалене у непублічному режимі, без попереднього оприлюднення основних положень угоди та за відсутності обговорень і врахування позицій громадян України.

2. Ратифікація угоди закладає небезпечний потенціал для подальшого внутрішньогопротистояння та поляризації населення України, оскільки вона є гостро конфліктною зточки зору різних територіальних та політичних суспільних груп.

3. Відсутні  офіційні  експертні  висновки  щодо  наслідків,   економічної  і  політичної доцільності угоди. Владою були озвучені лише потенційно можливі доходи від угоди, в той час як замовчується інформація про неминучі збитки, серед яких: погіршення інвестиційної привабливості регіону, … подальше погіршення екологічного стану екосистем півострова.

 4. Створено небезпечний прецедент поєднання військово-політичних та економічнихпитань й прийняття важливих суспільно-політичних рішень, виходячи з ситуативних економічних інтересів.

5.  Зважаючи на значний суспільний резонанс та високу конфліктність питання, існує небезпека майбутньої денонсації ратифікованої угоди Верховною Радою України, що призведе до створення негативного іміджу України на міжнародній арені…

Ми наголошуємо на тому, що це питання має надзвичайну суспільно-політичну вагу і потребує якнайширшого громадського обговорення, … на противагу теперішньому методу ухвалення та прийняття рішень, що формує підстави для конфронтації та поляризації українського суспільства.» ²³

Про неоднозначне ставлення до цих угод заявив навіть другий

Президент України Л.Кучма: «Я підтримую те, що Чорноморський флот повинен залишитись, але я хочу, щоб все було розписано від «А» до «Я», що Україна отримає, що Україна віддає, і так далі, щоб був якийсь паритет, бо ми зацікавлені у самому тісному співробітництві з Російською Федерацією. … я задавав питання – де ціна оренди чорноморської бази? Повинна бути ціна, не доплата за рахунок бартерний, а ціна. Тоді,… ми зможемо порівнювати, де, хто і в якому становищі знаходиться. Де світова ціна за транспортування (газу – УНІАН), чого вона знову залишилась на 10 років нижче європейської, бо ми європейську ціну платимо за газ?» ²⁴

Нарешті, про підписані угоди та нові перспективи російсько-українських взаємовідносин висловлюються останнім часом багато експертів, час перевірить, хто з них був правий :

Валерій Чалий, заступник генерального директора Центру Разумкова: «… Я абсолютно поддерживаю решение по демаркации сухопутной границы, от которого выигрывают и Украина, и РФ. Но не так однозначно может быть оценена пролонгация пребывания Черноморского флота РФ на территории Украины, когда, по сути, произошел обмен стратегических геополитических интересов Украины на экономические преференции со стороны РФ.

… Сейчас в РФ наблюдается более консолидированная позиция, которая четко прописана, … в Стратегии внешней политики. В них есть одно четкое видение: Украина должна оставаться в сфере интересов и в зоне влияния РФ. Я думаю, что и РФ находится в зоне наших интересов. … Отсюда вызов, который стоит перед украинской властью, – сбалансировать внешнюю политику. … наше членство в ВТО… защищает нас от втягивания в Таможенный союз, оставляя актуальным вопрос экономический интеграции с ЕС. …»

Віталій Кулик, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства: «Медовый месяц» российско-украинских отношений уже проходит. Никаких глобальных инициатив стратегического и исторического масштаба, как в Харькове, уже не будет. … Заявленные объединения авиапрома или судостроительной отрасли легко не произойдут. А если и произойдут, то далеко не по той схеме, которую «рисуют» в Кремле. Должна быть понятна выгода от такой интеграции… и уже начинает просматриваться в линии внешней политики, которую условно можно назвать многовекторной.

Григорій Перепелиця, доктор політичних наук, політолог:

Скрытые угрозы российско-украинских отношений состоят в поглощении национального суверенитета Украины. Риск очень велик, так как пытаясь максимально продвинуть Украину ближе к РФ, новая власть преследует, прежде всего, экономическую выгоду. Но она недооценивает политические и геополитические риски такого сближения. Россия имеет четкую и продуманную стратегию…Ее главная цель – восстановление РФ как геополитического центра, который должен осуществлять доминирующее влияние на Европейском континенте. Без поглощения Украины такая цель кажется отдаленной и даже призрачной….»²⁵